Спецпроєкт про українок, які воюють з рашистським окупантом на своєму фронті: гуманітарному, інформаційному, креативному – своїми вміннями та знаннями.

Проект Кешер добре знайомий і читачкам нашого журналу, і жінкам у різних регіонах України. Завдяки його підтримці ми реалізовуємо дуже важливий проєкт «Жіноча єдність» за участю лідерок національних громад. Завдяки його діяльності безліч українок отримують різнобічну консультаційну, освітню, кар’єрну підтримку.

«Проект Кешер» створений як Всеукраїнська жіноча єврейська організація, але своїм завданням вважає допомогу усім співвітчизницям незалежно від походження, віку, професії чи віросповідання. «Ми прагнемо покращення статусу жінок незалежно від національності», – підкреслює виконавча директорка «Проекту Кешер в Україні» Влада Недак.

Ще пів року тому в інтерв’ю ми спілкувалися з нею про мирні плани на майбутнє – професійні та жіночі. У березні «Проект Кешер» мав провести «Фем Вечірку» у Кривому Розі, де знаходиться його головний офіс. Майже сотня гостей, виступи цікавих спікерів, а також запрошеної з Києва зірки українського стендапу. На вечірці Влада планувала й свій «артистичний» дебют. Як усі жінки в Україні мала безліч важливих справ: захистити дипломний проєкт Львівської бізнес-школи (МВА), поїхати у довгоочікувану відпустку з родиною до Карпат… Війна змінила всі плани, але не завдання «Проєкту Кешер» підтримувати жінок. З перших днів повномасштабної російської агресії Влада з командою взялися забезпечувати захист і допомогу українкам, не лише єврейкам за походженням, в умовах війни.

Владо, питання, яке ми ставимо усім учасницям проєкту «Жінки у війні»: як «зустріли» 24 лютого?

Я прокинулась від повідомлення сина о 5.12 ранку: «Мама, війна почалась, нас бомбардують…». А потім почулися вибухи і в нашому місті… Попри це ми з родиною вирішили почекати і не залишати рідний Кривий Ріг.

Цей день я запамʼятаю на все життя до подробиць: як не могла сконцентруватись, як мене трусило від страху, як шукала слова сказати щось донці…

Влада Недак на одній з акцій, організованій “Проектом Кешер” для протидії домашньому насильству
На чому зосередилися першочергово?

З початку війни «Проект Кешер» в США розпочав збір коштів в Emergency Fund для підтримки українських жінок та родин. Ми з першого тижня зосередилися на підтримці жінок у чотирьох напрямках.

Перший – допомога тим, хто залишається в своїх містах та потребує консультації з будь-яких питань, від емоційного звʼязку до гуманітарного забезпечення.

Другий напрямок – допомога тим, хто потребує евакуації, вирішив переїхати на Захід України або за кордон. Станом на сьогодні ми допомогли переїхати понад 6 500 людей автобусами з Києва та Броварів. Зараз триває евакуація в партнерстві з організацією Razom for Ukraine з міст Бахмут та Соледар Донецької області.

Третій напрямок, за який взявся “Проект Кешер в Україні”, – підтримка тих, хто вже перетнув кордон та перебуває в Європі. Це питання безпеки, оренди, забезпечення житлом, оформлення статусу в країні перебування, медична допомога, страхування, дитячі програми та навчання, юридичний супровід, підтримка місцевих єврейських громад та спільнот українців у Європі.

І наш четвертий напрямок – підтримка молодих матусь з дітьми до 1 року та вагітних у рамках проєкту «Мама для мами».

За перший місяць повномасштабної війни «Проект Кешер» надав індивідуальну фінансову допомогу 188 жінкам та родинам на загальну суму 65 585 доларів

Один із постерів “Проекту Кешер в Україні”, створений для підтримки жінок під час війни
Багато керівниць, власниць бізнесів зараз змушені переорієнтовувати свою роботу – і психологічно, і фінансово. Що ви порадите жінкам, які відповідають за інших жінок – своїх працівниць?

Скажу відверто: у нас адаптивний період з налагодження діяльності в умовах війни зайняв близько трьох тижнів. Мої співробітниці приймали важкі рішення – залишатись чи евакуюватися, і це дуже впливало і на колектив, і на робочі процеси.

Зараз усі в більш-менш стабільному стані. Але щодня ми робимо «емоційну перекличку». Я вважаю, що зараз важливо відчувати стан людей і давати їм за потреби паузу – комусь потрібно кілька годин, комусь день.

Також ми домовилися не передруковувати новини та не обговорювати гарячі точки у спільних робочих чатах. Ще я ставлю короткострокові задачі, максимально роздроблені, щоб можна було в умовах сирен та бомбосховищ, перебування з дітьми чи за кордоном тощо отримувати реальний результат і коригувати плани.

Плануємо максимум на тиждень. Багато особистого часу я приділяю індивідуальному звʼязку з кожною співробітницею – ось тут важливо чути й знати максимально про людей.

Жінкам дуже важко. Вони зараз приймають важливі рішення про подальшу долі родини, її безпеку

Влада Недак під час розмови з журналістами про діяльність “Проекту Кешер в Україні”
«Проект Кешер» об’єднує тисячі жінок, ви бачите їх настрої, стани навіть на зрізі своїх колег. Що за час війни вам відкрилося нового в українках, що здивувало, що вразило, надихає?

Мене вразила кількість жінок, які долучилися до лав Збройних Сил України, тероборони та змінили профіль «жіночих» професій у захисті країни. Я впевнена, що ця тенденція буде примножуватись. Не здивуюся, якщо покоління моєї доньки дійде до рівноправної залученості жінок в армії, до військової карʼєри на зразок Ізраїлю, де кожен громадянин та громадянка є повноцінними захисниками своєї країни.

Надихають мене жінки, які допомагають іншим, підтримують родини, очолюють або є частиною підприємств та виробництв, роблять закупки, готують вечерю, гуляють з дітьми та читають їм на ніч книжки.

Надихають жінки, які без пафосу залишаються та роблять свою справу. Починають та закінчують день з планами та надією на перемогу

Робота Влади Недак не припиняється за жодних умов
Ви мешкаєте у Кривому Розі – це одна з потенційно небезпечних територій. Що вам допомагало триматися стільки часу і ще й допомагати іншим?

Особисто я відчуваю звʼязок зі своїм містом. Саме тут я провела щасливе дитинство з розповідями дідуся не так про війну, як про перемогу, про відбудову, про кохання, доньок, про його настанови – людяність на першому місці. «Залізне місто», мабуть, сформувало «залізну» мене, але в розумінні цінностей та принципів, які проходять особливу перевірку під час війни.

Напевно не здивую, але особисто мені допомагають такі речі, як віра в Бога, підтримка подруги, «добрий ранок» від коханої людини, прогулянка парком з моєю собакою. Нічого надзвичайного, дуже земні речі.

Чи думали про виїзд?

Про переїзд розмови мали місце лише кілька днів і лише під впливом оточення. Я не могла поїхати, бо син залишався у Києві і не збирався повертатися у Кривий Ріг. Мені здавалось, якщо я поїду, він наче залишиться без рідного дому.

Рішення про виїзд довелося прийняти тільки після того, як війська росії почали активно бомбардувати Схід України та захопили Запорізьку атомну електростанцію. Мені здається, то була одна з найважчих ночей. Я поїхала на кордон з Угорщиною, але не змогла його перетнути – зупинилася на Закарпатті.

Той звʼязок із землею, відчуття, що треба залишатись в Україні, переважили всі страхи. Також я прийняла для себе рішення залишатися всією родиною разом

Влада Недак з подругою під час евакуації до Закарпаття
Як це – раптом стати «тимчасово переміщеною особою»?

Цей «статус» я відчула під час одного емоційного діалогу з близькою людиною. Я сказала, що хочу повернутися додому, і почула: «У нас, можливо, більше немає дому, ми не знаємо чи буде куди повертатися». Це було дуже важко чути.

На щастя, мій дім сьогодні цілий, я повернулася до Кривого Рогу. Але внутрішньо я почуваюся, як ті зруйновані будинки в передмісті Києва, як частина українських міст – Чернігів, Харків, Маріуполь. Я відбудовую себе зі шматочків, обіцяю все полагодити, але я ніколи не буду такою, як до війни…

Переїзд найчастіше викликає муки совісті, картання саме у жінок – адже ми дуже прив’язані до своїх домівок, побуту. Як вам дався переїзд? Як собі не дорікати, налаштуватися на конструктив у «виїзних» умовах?

Впевнена, ви чули цю фразу: «все життя вмістилося в одну валізу» або взагалі не було часу на збори… Це і про мене також. За час перебування на Закарпатті я не сумувала ні за одягом, ні за побутом, ні за умовами, бо я собі не могла цього дозволити. Я мала триматися в «спартанських» умовах з чоловіком, донькою, свекрухою та собакою. Розуміла: якщо я почну сумувати, мій настрій передасться рідним, і ми не витримаємо навіть дня. Тому шукали, за що бути вдячними тому місту, де перебували. Наприклад, за час, проведений разом, за відкриття невідомого нам до цього куточка України, за людей навколо, за мого одногрупника, який допоміг влаштуватися, за підтримку моїх «кешерівок».

Що радите своїм колегам, жінкам, які теж змушені покинути дім?

Рецепту, мабуть, не існує, все дуже індивідуально. Кожна жінка їхала за різних обставин, кожна мала особисту історію, залишала кохання, стосунки, родину, і тому кожній важко по-своєму. Тут важлива підтримка подруг, звʼязок з родиною.

Ще потрібно нагадувати собі, що це ми наповнюємо та робимо місце домом, надихаємо його життям, створюємо естетику з нічого та порядок у всьому. За бажання…

Влада Недак під час онлайн-розмови з сином. Вона – у воєнному Кривому Розі, він – у воєнному Києві
«Проект Кешер» реалізував багато ініціатив для мам. У вас також двоє дітей – син і донька. Як ви їм пояснюєте, що відбувається, і що порадите батькам – як поводитися з дітьми в цей важкий час?

Сину пояснювати не довелося: йому 18, і вже він багато чого мені пояснює. І взагалі син для мене такий собі емоційний важіль. Він з першого дня війни вирішив залишатися у столиці та допомагати, чим може. Я написала про це допис у фейсбуці, і він набрав історичний для мене максимум охоплення. Ті прості слова, які я залишила в дописі на згадку і якими хотіла поділитися з друзями, і є відповідями на наші «батьківські» заборони та страхи. Я згадала, що мій дідусь пішов на війну в 17 років. Нам треба зрозуміти, що таке рішення, як захищати свою родину, місто та країну нашими ще вчора дітьми робить їх уже сьогодні дорослими особистостями.

Донці 9 років. З нею тактика інша: розмови й пояснення, створення для неї відчуття захищеності, можливість ділитись відчуттями. Я називаю це «свідомим відвантаженням емоцій». А ще обовʼязково потрібно зберігати щось, що повʼязано з мирним життям, і таким чином підтримувати звʼязок з дитиною. Триматись за руки, читати перед сном, планувати сніданок, дивитися світлини, грати в гру, цікавитись новинками Tik Tok або просто обійматися – робити це, навіть якщо вам самій важко.

Що плануєте найближчим часом в рамках «Проекту Кешер»?

Зараз працюємо над можливістю підтримувати малий та середній жіночий бізнес, щоб саме під час війни допомагати жінкам продовжувати або відновлювати процеси. Також я багато думаю про перемогу, уявляю, як жінки та родини будуть повертатися до дому, який шлях їм треба буде здолати.

Мені це бачиться таким масштабним «Поверненням додому» – великий проєкт, який ми будемо втілювати всією країною, і «Проект Кешер в Україні» відіграватиме важливу роль у ньому

Влада Недак у мирний час
Владо, а чи вже уявляли, що зробите першим ділом після перемоги?

Я вийду у своє місто, щоб обіймати кожну та кожного і вітати НАС з перемогою! Зроблю парне тату з сином (вже шукаємо ідею). А ще я поїду тими містами, де залишались жінки «Проекту Кешер» під час війни, щоб побачити та висловити своє захоплення кожною, обійматися та радіти!

Ваші три безумовні причини, чому Україна однозначно переможе?

Таку волелюбну націю ще треба пошукати!
Добро завжди перемагає зло, а ми саме на стороні добра!
Нам цю землю та країну треба залишати наступним поколінням, тому цю війну ми залишимо їм лише як історію та спогади.

Жінок, які зараз підтримують інших жінок, нашу армію, опікуються дітьми, літніми людьми, готують, шиють і навіть перевозять, дуже багато. Їм ми присвячуємо наш проєкт “Жінки у війні” – детальніше про нього читайте тут.

ПРОЄКТ “ЖІНКИ У ВІЙНІ”, ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: