Картина українського живописця і графіка Івана Дряпаченка «Сутінки», 1914 рік

Як в дохристиянські часи, так і після них українська міфологія була сповнена дивовижними легендами. І персонажами. Ці потойбічні істоти, як вважали наші предки, населяли кожен куточок рідної землі: від будинку до озера, лісу чи болота. Ось як писав про це Михайло Коцюбинський у «Тінях забутих предків»: «Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше… Знав, що на світі панує нечисть, що арідник править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири».

Навряд чи зараз хтось у це вірить (хоча хтозна), однак познайомитись ближче з українським бестіарієм не завадить. Адже серед цих істот були як ті, що наводили жах і шкодили, так і ті, що оберігали

ЧОРТ

нечисть-чорт

Найпопулярніший персонаж української демонології, нечисть, яка не потребує особливої презентації. Він був узагальненням нечистої сили і мав багато імен: сатана, дідько, рогатий, лукавий тощо.

Чорта уявляли подібним до людини, але з чорною шерстю, з рильцем, хвостом, рогами, копитами. Він накульгував на одну ногу, бо не мав п’яти. Хвоста він нерідко ховав під фалдами, а ріжки – під циліндром, набираючи подоби «пана». Міг також перевтілюватися на вівцю чи барана, або ж кота, собаку, зайця, вужа. Водився зазвичай на перехрестях, цвинтарях, у хатах-пустках, у корчах або на смітниках.

Щоб «не кликати чорта», не радили свистіти. Оселю від чорта оберігали проставлені на Водохреще і Чистий четвер хрести, людину – натільний хрест. І блискавиця, якої чорт боявся найбільше, бо нею пророк Ілля прицільно нищив саме чортів. Попри те, що чорт був уособленням зла, що прагне звести людину зі світу й забрати її душу, в народних оповідях він виглядав як демон-невдаха або жертва анекдотичних ситуацій. Сміх переборює страх – то ще наші предки знали.


ВІДЬМА
нечисть-відьма

Або ж знахурка, ворожиля, босурканя. Загалом «відьма» від vedati – «відати, знати». Тобто це жінка, що мала надзвичайні здібності й використовувала їх, щоб шкодити людям. Були відьми «родимі», котрі народжувалися від матерів-відьом, і «вчені», що навчалися ремеслу, продаючи душу. Другі вважалися лютішими, перші – сильнішими. «Родимих» відьом видавав невеликий хвостик, який вони, звісно, ховали, або якесь каліцтво чи родима пляма.

Відьми могли перевертатися у жабу, кота, собаку, свиню, змію, сороку, колесо від воза, копичку сіна, клубок ниток

А ще відьми вміли літати на коцюбі, помелі, коромислі. Саме так вони діставалися до своїх зібрань (на тій же Лисій горі). Від відьом був чималий арсенал оберегів: хату чи хлів обсівали освяченою сіллю і попелом або кропили освяченою водою, над дверима встромлювали косу, серпа, ножа, сокиру, запихали у двері голку чи шпильку.

І недарма, адже відьми завдавали чимало клопоту: могли занапастити худобу чи сквасити молоко, вибити збіжжя градом чи спровокувати посуху, покликати нечисть помічника, підкинути на обійстя зачарований предмет (часто яйце) і тим спричинити сварки, хвороби й навіть смерть.


МОЛЬФАР (МОЛЬФАРКА)
мольфар

Це також людина, наділена магічними здібностями, але зазвичай уже не зла, навпаки. Народна уява наділяла мольфарів неабиякими уміннями: керувати погодою, насилати хвороби або ж зцілювати, спілкуватися з душами померлих, бачити майбутнє. Однак при цьому вони часто мали певну спеціалізацію – кожен свою. Були, наприклад, градівники – ті, що могли відвернути град. Обряд, як це робилося, описував у своїх етнографічних працях Павло Чубинський: мольфар приходив із ліщиновим прутиком й освяченим ножем, встромляв його у землю, читав молитву, а потім направляв прутик на хмару і тричі повторював спеціальне замовляння.

Були й мольфари, які вміли наводити порчу на людей

Для цього був потрібен шматок тканини з одягу жертви та земля, набрана з її сліду. Із землі мольфар ліпив ляльку й загортав її в тканину. Далі ховав ляльку так, щоб людина через неї переступила. А потім ляльку кололи голками або розчавлювали – й жертва хворіла й помирала. Чим не вуду?

З одного боку, мольфарів поважали, з іншого – боялися. Захиститись від мольфара можна було тільки звернувшись до іншого мольфара.


 ДОМОВИК
домовик

Його пов’язували з душами померлих предків. Він з’являвся у хаті після зведення комина або після того, як у житлі хтось помирав. Вважалося, що домовик схожий на людину чи тварину.

Найчастіше його уявляли двійником господаря або ж як зарослого дідка в капелюсі. У тваринній подобі – як кота, рідше собаку. Зазвичай домовик виходив уночі, а мешкав на горищі, або ж у запічку чи підпеччі, у комині чи біля нього. Вважалося, що він живе чи не в кожній хаті – щоб допомагати господареві, охороняти господарство відганяв нечисть. Хоча бувало й таке, що шкодив – лякав, товкся, одним словом, робив збитки.

Але то не просто так, а через нерозторопних господарів: домовик не любив, як у хаті не прибрано чи коли в ній лаються

Коли будували нову хату, домовика зі старої окремо запрошували – це називалося «перехідщина». Хоча іноді й ні – вважали, що він сам перейде слідом за господарем.

Щоб домовик сприяв, його треба було годувати. Тож на ніч на столі лишали миску з кількома ложками солодкої каші (не солоної – солі домовик не любив), клали на піч цукор чи хліб. Нерідко домовика годували й на Святвечір, як і душі інших померлих.


ГОДОВАНЕЦЬ
нечисть-годованець

Він був симбіозом чорта й домовика (в Карпатах його називали «домашнім чортом»). Але він не мешкав у кожній хаті, а з’являвся, якщо її зводили у «нечистому місці» або ж купили з уже «вигодованим».

Вважалося, годованець походив із душ померлих неохрещених дітей, яких таємно поховали на обійсті. Хоча його можна було й виростити власноруч – із зноска (малого, першого чи останнього у кладці курки яйця з несформованим жовтком). Для цього господар носив його у спеціально зшитій торбинці дев’ять діб під лівою пахвою. І увесь цей час не можна було хреститися, молитися, вмиватися, вітатися. 

Найчастіше годованець мав подобу кота або ж маленького, вбраного у чорне чоловічка

Жив він там, де вкаже господар, зазвичай під підлогою. Тому якщо саму хату, де був годованець, ще можна було розібрати, то зачіпати підлогу, підвалини не ризикував ніхто. 

Власник годованця міг стати найбагатшим у селі, бо той в усьому допомагав: казав, що сіяти, де орати, пас корову, прав білизну, молов на жорнах й навіть підкидав гроші. Але, попри вигоду, господар мав і клопіт: годованця треба було увесь час годувати, догоджати йому, бо як розсердити – господарка занепаде, а люди похворіють.


УПИР
нечисть-упир

Це були такі собі відьмаки, які насилали мор на худобу й посуху чи повінь на поля, прикликати іншу нечисть, а також пили людську кров й керували усім гаддям. Вважалося, що після смерті упирі стають ще небезпечнішими. Зрозуміти, що упир помер, можна було за певними змінами в погоді: надворі ставала пітьма, підіймався такий вітер, що руйнував хати, падав сильний дощ з громом.

Що ж до самої назви «упир», вона походила від слова «пир» («вогонь), оскільки покійників за давніх часів кремували.

Багато чого в упирів перегукується з відьмами – вони також були «родимі» та «роблені»

Упирська нечисть також зліталася на шабаші, де вони вибирали з-поміж себе «царя», також мали невеликого хвоста. А ще – два серця (одне – від Бога, друге – від нечистого) і надміру червоне обличчя. Тому на того, хто був злісний, гнівливий, казали – «ходить, як упир».

До упиря зверталися, щоб він за винагороду зробив комусь «на зле», або ж, навпаки, «дав ради від злого». Відьми й ворожилі побоювалися упирів, бо ті були сильнішими за них – упир міг навіть прогнати з обійстя годованця, та й зарадити від інших напастей.


РУСАЛКИ
нечисть-русалки

Їх описували як гарно вбраних у біле дівчат з розпущеним волоссям, прикрашеним вінками. І жодних риб’ячих хвостів. За різними версіями, русалками ставали утоплениці, діти, померлі нехрещеними, засватані дівчата, померлі до весілля, а також померлі на Трійцю. Вважалося, що бачити русалок можуть не всі, а лише діти й «достойні» (праведні, щасливі) люди.

Русалки рідко ходили поодинці, зазвичай зграйками. І увесь час бавилися: сміялися, плескали у долоні тощо. За повір’ями, русалки активізувались у тиждень після свята Трійці (його так і називали – Русальний тиждень).

Уночі вони виходили на берег, співали, танцювали, чесали волосся

Тих, хто, зачарований, підходив ближче, могли залоскотати до смерті. Могли перестріти й дівчину, що зрання йшла набрати води, – вискакували з кущів і питали «Полин чи петрушка?». Правильною відповіддю був «полин», ті, хто казали «петрушка», теж ризикували опинитися у воді.

У Русальний тиждень було чимало заборон «від русалок»: не можна було спати надворі чи в полі, мити у хаті, прати, полоти тощо. А також і купатися – «бо русалка втопить». Оберегом, що відганяє водяну нечисть вважалося зелене клечання – лепеха, м’ята, полин, чабрець.


МАВКА (НЯВКА)
мавка

Назва «мавка» (або навка, нявка) походить від старослов’янського «навъ» – «мрець». Є ще версія, що назва ця походить від характерних вигуків мавок: «мав, мав». Казали, що ними ставали душі дівчат-утоплениць чи дітей старших 7 років, які померли нехрещеними. До речі, мавки бували й чоловічого роду – такі звалися нявкуни.

Мавки мали вигляд гарних молодих зеленокосих дівчат. Вони ходили голими або в напівпрозорих сорочках і любили потанцювати на галявинах – місця таких вечірок називали ігровищами, й на них не росла трава.

Ще вони заманювали молодих вівчарів, так що ті «тратили цвіт», тобто сохли від такого кохання

Відрізнити мавку від дівчини можна було, зазирнувши в очі – мавки не мали зіниць. Ще більш надійний спосіб – поглянути ззаду: мавки не мали спини, так, що видно було нутрощі.

Попри це, мавки не вважалися однозначно злими духами. Є легенди про те, як вони допомагали заблукалому вибратися з лісу або рятували того, хто тоне.

До того ж від мавок був надійний оберіг: якщо вони заманювали чоловіка в ліс, йому треба було зняти з себе сорочку й вдягти її навиворіт. Помічними були й часник та цибуля – мавки не зносили їх аромату.


ЧУГАЙСТЕР
нечисть-чугайстер

Це був своєрідний лісовий бог (один із трьох або семи братів). Тобто лісовик, що постійно блукає-чигає хащами. Власне, й назва «чугайстер» походить від «чуга» – «засідка, чати» (звідси ж «чигати»). 

Чугайстер мав людську подобу – у білому одязі, поставний, широкоплечий, високий, як смерека. Хіба що зарослий густою сивою шерстю. Головною розвагою чугайстра було полювати на нечисть, особливо мавок – він чатував на них, сховавшись у листі, а спіймавши, розривав навпіл.

При цьому для людей чугайстер небезпеки не становив

Побачивши у лісі багаття, він приходив поспілкуватися й посмажити мавку. «Чоловікові не робить зла, хіба просить чемно у танець, а відтанцювавши своє, відпускає. Деколи обороняє навіть людей від шкоди», – так говорили про нього.

За однією з легенд, на чугайстра перетворювався той, кого закляв сусід. І він був безсмертним: людина не могла його вбити, а хижак – з’їсти, «бо так йому пороблено». Згадок про чугайстра в етнографічних дослідженнях небагато. Загальновідомим він став після «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського.


 ПОТЕРЧАТА
потерчата

Так називали дітей, яких вбили власні матері, мертвонароджених чи померлих одразу після народження. Тому кволих немовлят намагалися хутко охрестити – як не було святої води, то хоч піском чи землею. Головне, що воно вже мало ім’я. Бо якщо дитя поховали неназваним, нехрещеним, його душа не мала спокою, відтак «просила хреста». Така душа «плакала» на місці поховання, злітала пташкою чи вогнем, падала на землю зорею. Вважалося, що чути її прохання могли лише побожні, щасливі люди.

І такі чисті люди могли помолитися за цю душу й «охрестити», дати їй ім’я

Потерчат охрещували, поклавши на могилу хрестика, хоч і з трави, кропили навхрест освяченою водою або посипали сіллю. Також кидали такій «безпірній» дитині щось «із себе», зазвичай хустинку «за крижмо». Як була можливість, зав’язували ще й гроші. «Крижмо» кидали в повітря або пускали за водою, промовляючи: «Як пан – то Іван, а як панна – то Ганна».

Якщо до семи років душу потерчати охрестили, вважалося, вона стає ангелом і «вже буде Богу свічку тримати». Якщо ні, вона, поплакавши марно, переходила «у чорти». На місці де похована нечисть крутився вихор, туди била блискавка.


ПЕСИГОЛОВЦІ
нечисть-песиголовці

Це були велетні, злі й жорстокі. Виглядали вони як люди з псячими головами, шкірою ведмедя, одним оком посередині та одним рогом. А також з одною рукою та ногою, що змушувало їх пересуватися по двоє, тримаючись одне за одного.

Песиголовці, немов вампіри, пили людську кров. А песиголовці-жінки ще й їли людей: спіймавши жертву, вони кидали її в яму й відгодовували різними ласощами, потім обмацували: якщо могли намацати кістку, то годували далі, як ні – вже їли. Силою перемогти цю нечисть не можна було, лише хитрістю.

До слова, легенди про велетнів-людоїдів були у різних народів

Так, грецька міфологія розповідає про битву Олександра Македонського з песиголовцями, а також про Одіссея, що потрапив на острів однооких циклопів. Певно, кровожерлива песиголова нечисть була гіперболізованим та містифікованим уявленням про ворожі дикі народи, які приходили на рідну землю з війною. Недарма ж вважалося, що песиголовці звідкись зі сходу (як монголо-татари або русня). Тож фактично ці повір’я були трансформованими у фольклорі колективними спогадами про навали чужинців.


ВОВКУЛАКА
нечисть-вовкулака

Це людина-«перевертень», яка певний час могла бути вовком. Вовкулака не асоціювався з абсолютним злом, адже він був «перевертнем». Більше того, здатність обертатися на вовків приписували й козакам-характерникам, «химородникам».

На вовків могли перетворюватися чарівники або ж люди, на яких наклали закляття. Заклята людина була вовкулаком не довше семи років, але якщо чарівник помре – довіку. Було й повір’я: якщо вагітна жінка побачить вовка, у неї народиться дитина-вовкулак.

Від вовка вовкулаку відрізняли задні лапи – вони вигиналися уперед, не по-звіриному

Також він мав людську тінь. Перетворення на вовкулаку було пов’язане з доланням певної межі: треба було перевернутись через пліт, перехрестя, осикову колоду або ж перелізти крізь хомут чи переступити через підкладений під поріг пояс.

Перетворення супроводжувалось і роздяганням (або переодяганням в лахміття). Зазвичай удень людина була людиною, а вночі, на повний місяць, перетворювалась на звіра. Вважалося, допомогти вовкулаці повернути людську подобу можна, нагодувавши його хлібом або назвавши на ім’я.


ДОЛЯ

Це не містична істота, не потойбічна сила, а, так би мовити, двійник кожної людини, який від початку знає, чим їй треба займатись і як жити. Тому коли людина робить не те, вдається воно погано – то не до душі її долі.

Доля могла мати вигляд як молодої гарної дівчини, так і милої доброї бабусі – в тому випадку, якщо вона щаслива. Якщо ж ні, це була жебрачка в брудному й старому одязі.

Тим, кому випала щасливіша доля, радили не хизуватись нею, просто приймати із вдячністю. Тим, кому дісталася нещаслива, радили шукати кращу – в іншій справі, іншому місці, за інших обставин. Але не заздрити, щоб не нашкодити й тому, що має кращу долю, й собі самому. А люди зі «злим оком» і темною душею таки ж могли відвернути добру долю. «Щастя любить тишу» – то, напевно, аж звідси.

Щоб знайти свою долю, люди часто зверталися за допомогою до мольфарів і ворожок. І щоб дізнатися, чи не відвернув її часом якийсь недруг. І що з тим робити.

Поетизований образ долі часто зустрічався в народних піснях та легендах

Звісно, це далеко не вся давня українська нечисть. Адже у водоймах мешкав водяник, який пильнував русалок й усе водяне товариство, у лісах, відповідно, лісовик, дух і хранитель лісу й усього, що там є. Там же водився злий дух арідник, про якого згадує Коцюбинський, і перелесник, котрий набував подоби померлих близьких людей і заманював у хащі. І шаркань, змій з крилами, або ж дракон, що охороняв природні скарби. Щоправда, змій цей жив лише на Закарпатті й сусідній Угорщині.

Було також лихо, що могло звести з життя і добру, гарну, щасливу людину, бо не знало розбору (аналог смерті, бо лихо, що мало вигляд одноокої бабці, жило у хащах і мало замість ліжка купу людських кісток). І блуд, що збивав людей з путі й водив по колу до знесилення або заганяв у болото чи хащі (про таке й кажуть – «блуд завів кудись»). І той самий вій, що вбивав поглядом, але не міг сам підняти важкі повіки – мусив мати для цього двох служок. І злидні, малі, заморені істоти в лахмітті, що, як і домовик, жили у хаті, але не приносили добра – навпаки, самі злидні. Була врешті-решт і Магура, донька слов’янського бога грому та блискавки, війни та воїнів Перуна (слов’янська інтерпретація скандинавської Валькірії). Вона підтримувала воїнів на полі битви і вшановувала тих, хто поліг в бою – таких вона цілувала й забирала з собою у вирій (тобто рай). Багато чого було, у що вірили наші предки, і в хороше і в нечисть, і якщо то допомагало їм жити, най буде.