Напевно, після перемоги ми знатимемо точну кількість українок, котрі в перший же день повномасштабного вторгнення росії одягли камуфляжну форму, взяли зброю до рук або медичний рюкзак або харчі та посуд і пішли в територіальну оборону, в Збройні Сили України, на передову. Їх дуже багато, і це викликає неймовірну гордість і бажання розповісти про кожну. Не всім можна «світитися», не всі зараз на зв’язку. Але ми в рамках редакційного проєкту «Жінки у війні» намагаємося показати якомога більше наших захисниць завдяки фотографці Катерині Крючковій та її проєкту “Важлива“. Разом з нею ми вже поділилися історіями чотирьох дівчат, які пішли в тероборону. А зараз розповідаємо про україночок, які служать військовими волонтерками – забезпечують найважливішим хлопців на передовій.

ОЛЕНА REDFOX

До повномасштабної війни працювала директоркою рекламної агенції, продюсеркою культурних проєктів


Чому вирішила піти в ЗСУ? Бо це моя країна, земля моїх предків, мій народ, свобода, за яку ми сплатили кров‘ю. Не було по суті якогось процесу прийняття рішення. Я знала, що маю йти і працювати на перемогу. У перший день агресії я з подругами просто з волонтерського осередку на Дарниці в Києві, де ми на той момент відвантажували маскувальні сітки для Збройних Сил, приїхали до штабу тероборони.

Єдиний раз питання, чи не хочу я евакуюватися, рідні та близькі, озвучили після атаки на Оболонь у перші дні вторгнення. Але я вже була у волонтерському підрозділі, і ніхто навіть не намагався мене переконати евакуюватися.

Як ставляться і реагують чоловіки на жінок у лавах військових? Наші чоловіки – справжні. Це мужні люди, сповнені рішучості захищати свою країну, і при тому до щемкості турботливі, люблячі, душевні. Щодня я чую від них слова підтримки і впевненості в нашій перемозі. «Не плач, кохана, я тебе бороню. Не плач, моя зіронька, ми переможемо і попереду довге, щасливе життя у вільній країні».
Ставлення до нас, жінок в армії, шляхетне, поважливе. Ми розуміємо, що певною мірою стали «першою лінією» психологічної допомоги для них, тому намагаємось поділитися з бійцями позитивними емоціями, поспілкуватись, інколи пожартувати, заспокоїти, допомогти. Словами, посмішкою, розмовою, бува, й піснею.

Звісно, буває страшно під час обстрілів. Але я точно знаю, що наші захисники роблять усе можливе задля оборони міста, країни і щоденно платять за нашу свободу велику ціну кров’ю. Ще страшно телефонувати друзям і рідним, перевіряти, чи всі живі. Страшно не мати зв’язку і звісток про долю друзів. Щодня молюся за наших людей, де б вони не були, і прошу для них захисту.

Віра у наш неймовірний народ, віра у наше мирне і щасливе майбутнє змушує внутрішньо триматися і не здаватися

З часів Революції Гідності багато маю контактів у волонтерській спільноті та ЗСУ, бо 8 років не припиняла допомагати нашій армії – виготовляла маскування, надсилала книги в рамках проєкту #одна_книга_для_бійця, збирала кошти на особливі потреби в обладнанні, ремонт коптерів тощо. Неодноразово бувала у військових частинах, маю багато друзів, які зараз воюють з агресором. Вірю, що ми переможемо. Ця віра – моя опора і мій оберіг.

Найважчий момент на війні… Страшні щоденні новини про облогу Маріуполя, важка евакуація з Ірпеня та Бучі, відсутність інформації про долю рідних та друзів – це для мене найважче.

Після перемоги першим ділом обійму всіх переможців, рідних і друзів, вип’ю кави на Оболонській набережній, з’їжджу в Крим з Володимиром Балухом. А далі – багато планів.

Україна однозначно переможе, бо це наша земля, наш дім. Ми дійсно готові віддати тіло і душу за нашу свободу, свобода – наша релігія. Ми воюємо з абсолютним злом і ми як ніколи згуртовані, впевнені і вірні.

Читайте також: 15 днів під обстрілами Бучі: розповідь Наталії Ємеліної, яка пережила окупацію

СВІТЛАНА

До повномасштабної війни працювала логісткою

Зараз працюю на кухні в батальйоні територіальної оборони. Просто пришла допомагати разом з дівчатами, з якими до цього ми плели маскувальні сітки.

Для мене війна почалася давно – ще у 2014-му, тому що я з Маріуполя. Тоді ми вирішили залишитися в рідному місті й допомагати всім, чим можемо. До Києва переїхали у 2020 році. Тут в мене хороша робота, багато нових знайомств. Але тепер війна дісталася до всієї України.

Мої чоловік і син служать в лавах ТРО. Звісно ж, я не можу і не хочу їхати з моєї країни.

Серце моє зараз в рідному місті, яке ми відстояли в 2014-му

Там залишилися мої батьки, друзі, і, головне, там зараз мій коханий. Кожен день я набираю телефонні номери по черзі, та у відповідь: «Зараз абонент знаходиться поза зоною досяжності». Є тільки надія, що одного разу почую «Привіт, кохана».

Після перемоги обов’язково поїдемо в подорож. Так, ми обов’язково переможемо! Тому що захищаємо свою землю, тому що вміємо єднатися! Тому що нас підтримують віра, надія та любов до рідної країни.

Читайте також: 15 днів під обстрілами Бучі: розповідь Наталії Ємеліної, яка пережила окупацію

НАТАЛІНА

До повномасштабної війни працювала викладачкою мистецтва

Живопис – то любов мого життя, викладацька робота – то найцікавіша справа. Коли мої учні з маленьких зерняток виростають у міцні й потужні дерева, знаходять себе у мистецтві, створюють свої атмосферні полотна, моє серце радіє.

Крім того, вже три роки я є координаторкою осередку «Справи громад» у Києві. Це спілка волонтерів, що мали активну громадянську позицію і допомагали армії ще до повномасштабного російського вторгнення. Ми відправили кілометри маскувальних сіток на передову. Зараз наш осередок продовжує волонтерити у різних ТРО. І я також.

Освоюю фах баристи 🙂 Рада, коли бійці приходять до нашої волонтерської кав’ярні після патрулювання міста, евакуацій та іншої допомоги населенню. Коли можуть видихнути важкий день, відчути затишок і турботу.

Їхній емоційний стан – це тепер моє полотно, по якому ми з дівчатами пишемо теплими фарбами кави й шоколаду, меду та імбиру

Це проста робота, але все ж важлива. Ще місяць тому ці люди мали цивільне життя, і можливість перезавантажитися у воєнному житті є дуже важливою для емоційної стабільності й витривалості бійців ТРО. Сьогодні на моїй барній стійці є чай з Польщі, кава з Італії, печиво зі Швеції та шоколад з Німеччини. Коштами допомагають США й Канада, Австралія та Європа.

Ми точно переможемо! І це буде Перемога України й Перемога цілого цивілізованого світу над державою-потворою. Вона вже є країною нон грата і такою залишиться назавжди!

Ми пишаємося нашими україночками, які зараз допомагають захисникам хто чим може.