ЖІНОЧА ЄДНІСТЬ

---

Спільний проєкт
«Проекту Кешер в Україні»
та журналу «Українки» про мультикультурність українського жіноцтва

цикл інтерв’ю з українками різних національностей

УКРАЇНСЬКА ГРЕЧАНКА АФІНА ХАДЖИНОВА: ГРЕЦЬКА ДУША МАРІУПОЛЯ

Представниця приазовських греків України про рідний Маріуполь, румейську мову, календар грецьких рецептів і таємницю «традиційного» танцю сиртакі

Текст: Вікторія Шапаренко
Фото: Катерина Крючкова

Інтерв’ю з Афіною Хаджиновою – українською гречанкою, керівницею проєктів та викладачкою грецької мови ми планували до друку ще 1 березня. Воно мало стати наступним у циклі спецпроекту «Жіноча єдність», організованого Всеукраїнською жіночою єврейською організацією Проект Кешер в Україні та журналом «Українки».

Але ми змушені були відкласти публікацію – і через повномасштабну війну, що розпочалася напередодні, і через жахливу звістку – Афіна Хаджинова з першого дня війни перебувала на своїй батьківщині, у своєму рідному місті – у Маріуполі. Спочатку під безперервними бомбардуваннями. Потім у жорсткій блокаді. На щастя, Афіні вдалося евакуюватися, і про три тижні її життя у пеклі ми готуємо окремий матеріал. А зараз, коли вона вже у безпеці, у відносному порядку, ми повертаємося до нашого довоєнного інтерв’ю – пізнавальну розмову про українських гречанок, жіночу єдність, про сімейні реліквії, традиційні страви, давні традиції та про Маріуполь – серце приазовських греків, а тепер і зранене серце України, наше місто-герой.

Нашу героїню так назвав батько, що все своє життя присвятив дослідженню культурного й мовного спадку приазовських греків – етносу, до якого належав і про який ми так мало знаємо.

«Люди часто асоціюють усіх греків з давніми греками, але це не так. Історія та різноманітність грецької нації дуже велика, – розповідає Афіна. – Греки розселилися по всьому світу з давніх-давен. Походження моїх предків починається з Криму – там греки живуть понад дві тисячі років, ще з візантійських часів. Однак у 1778 році, після утворення османського ханства, вони були виселені Катериною II, і кінцевим їхнім притулком стало Приазов’я, де греки створили місто Маріуполь і 23 грецьких села. Ця історія безпосередньо про моїх предків. Я народилася в Маріуполі у грецькій сім’ї, всі мої предки – греки, тобто я 100% гречанка».

Предки Афіни говорили румейською мовою, і вона її теж знає. Це один із діалектів приазовських греків, ще один – урумська, насправді вже тюркська мова, хоча й говорять нею православні. Румейська ж мова має глибоке давньогрецьке коріння, хоча й також зазнала тюркського впливу, але значно меншою мірою.

Афіно, оскільки мова є кодом нації, а ви є викладачем новогрецької мови, почнемо з мови. Ви згадали, що з мовою приазовських греків не все так просто, чому так сталося?

Історія приазовських греків починається з Криму, і хвиль поселення було кілька, і мешкали вони у різних місцях – у горах, степах, біля моря. Тож грецька мова, якою вони говорили, розвивалася незалежно в кожному поселенні. Таким чином, є аж 5 різних діалектів, і трапляються випадки, коли греки мало розуміють один одного.

Так сталося і у нас – у татовій родині батьки були з різних сіл, і вони не могли між собою спілкуватися грецькою, бо це були різні діалекти. Тому тато виріс у російськомовній сім’ї. Але, попри відсутність мовного середовища, дуже рано усвідомив себе греком і зайнявся дослідженням цього. Оскільки грецька тема в радянському союзі була в занепаді, а після репресій 1937 року люди взагалі боялися говорити своєю мовою, змінювали прізвища, щоб жити спокійно, йому було непросто, він постійно був під наглядом КДБ. Однак не полишав свого – їздив селами, збирав фольклор приазовських греків. І писав дисертацію на цю тему. Що ж до моєї мами, вона народилася в грекомовній сім’ї і до школи взагалі не знала російської. До речі, у неї теж дуже грецьке ім’я – Олімпіада.

Таким чином, я виросла в сім’ї, де самосвідомість була грецькою, але батьки не говорили румейською між собою (хоча тато й почав розуміти цю мову). Водночас саме тато прищеплював нам любов до грецької мови й культури. Він був певний, що я буду вчитися в Греції, хоча за радянських часів це було щось зі сфери фантастики. На жаль, тато помер рано, не встиг захистити дисертацію й побачити, як справджуються його мрії… А я таки вивчилася в Греції, стала викладачем і перекладачем новогрецької. Мама ж з часом зайнялася обробкою татового архіву.

Однак хранителем національної ідентичності в родині був найперше тато?

Так, безперечно. У мами було чимало клопотів з трьома дітьми, в будинку без зручностей, тож їй було не до ідентичності. На жаль, тато помер, коли мені було всього 8 років, брати ж були ще молодші. Все, що могли, ми отримали від нього за цей час. Потім мама це підтримувала, в домі була особлива атмосфера – в гості заходили грецькі поети, художники, музиканти, культурні діячі. І це дало свої плоди.

Як ще підтримувалася національна самоідентифікація в сім’ї? Можливо, через кухню, кулінарію?

Саме так, адже кухня – основа будь-якої культури. Мама й бабуся готували традиційні страви греків Приазов’я. Наприклад, чір-чір. Власне, це чебуреки, але такі невеличкі, розміром з жіночу долоню. З тонкого тіста, дуже ніжні та хрусткі. Вони подаються з айраном. Загалом у нас багато випічки.

Ще одна популярна страва – шмуш, листковий пиріг, де начинка – м’ясний фарш та гарбуз. Є ще багато видів листкових пирогів, які можуть називатися по-різному й мати різні начинки – залежно від того, що є в домі: м’ясо, рис, сушена вишня. Що стосується грецького салату, його і в Греції насправді не існує – він називається селянський і готується з огірків, помідорів, цибулі, фети, оливок та оливкової олії. А оскільки в Приазов’ї не було фети та оливок, то й салат такий не робили.

Нещодавно задля популяризації грецької культури й, зокрема, греків Приазов’я я зробила календар наших кулінарних рецептів, видала його, і він дуже успішно продавався.

Чи маєте якісь сімейні реліквії?

Так, бабусині золоті сережки у вигляді півмісяця, які вона завжди носила, а потім передала мамі, а мама – мені. Вони не є фабричними, зроблені вручну. І я їх не ношу, просто бережу. Так само як ікону, швейну машинку.

Бабуся була одною з перших у селі, хто навчався у місті – у модистки. Вона майстерно шила, вишивала. Ще вона була така емансипе – перша у селі обрізала волосся, робила манікюр та палила цигарки. Хоча такі риси й не типові для гречанок загалом.

Як у вашому житті з’явилася грецька мова, більш того, стала основною вашої діяльності?

Після школи я закінчила педучилище і працювала за фахом. Моя вчительська кар’єра припала на 1990-ті роки, і тоді ж у Маріуполі було створено грецьке товариство, почали налагоджуватися зв’язки з греками.

Якось на наукову конференцію до нас приїхав Василь Кіркос, професор Яненського університету. Він дізнався, що тут є діаспора приазовських греків і що люди хотіли б вивчати мову, однак не було вчителів. З його ініціативи в університеті організували курси для викладачів із Маріуполя та Приазов’я.

Що ви відчули, коли вперше відвідали свою історичну батьківщину?

Було багато змішаних почуттів… Так, пам’ять моїх предків не зберегла Грецію, лише приазовський період. І все-таки це було здійснення мрії. До того ж я вперше взагалі виїхала за кордон. Це був культурний та цивілізаційний шок. Навіть від відвідин звичайних магазинів. Дивувало й те, що, окрім державних театрів, є приватні. І що греки, збираючись на якісь свята, танцюють народні танці, а не щось популярне.

Коли ви вперше усвідомили, що належите до греків? І як змінювалось це відчуття з часом?

Я це відчувала з дитинства. Але, звісно, була й еволюція відчуттів. Після навчання у Греції я повернулася до України, а потім знову поїхала до Греції і кілька років жила там. Можна сказати, що там і відбувалося моє становлення як особистості. Я увібрала у себе дух свободи, хоча він в мені й так був, певно, від батьків.

У Греції я вступила до університету на філологію, але трохи не розрахувала сили – програма виявилася складнішою, я не знала давньогрецької та латини, які там вивчають у школі… Тож з навчанням не склалося, я повернулася в Україну і вступила до університету на грецьку філологію вже тут. Закінчила вуз, викладала мову в ліцеї та на курсах і для дорослих, і для дітей. У 1990-х на це був особливий попит, бо було багато охочих емігрувати. Потім я була перекладачем, працювала у грецькому консульстві.

Україна тоді була для мене якось на периферії… Були часи, коли я навіть не знала, хто у нас президент. Але коли розпочалася передвиборча кампанія 2004 року, я вперше зацікавилася політикою. Я підтримувала проєвропейські сили, Ющенка, навіть агітувала за нього, їздила на Майдан. Тоді я усвідомила себе українкою.

Водночас я аж ніяк не відмовляюся від свого грецького коріння, моя місія – збереження нашої мови та культури. Я взялася за це буквально кілька років тому. До цього з 2014 року я була дуже захоплена волонтерством, політикою. Однак вигоріла і знайшла себе в іншому. За Україну є кому постояти. А от за мову та культуру греків Приазов’я – те ще питання… Тому з 2017 року я цим займаюсь.

У 2000 році у Греції ухвалили закон, що дав право грекам Приазов’я отримати громадянство, і цю процедуру я пройшла.

Чи стикалися ви з нетерпимістю через вашу національність і як реагували?

Особисто я ніколи – до себе. Але стикалася з нетерпимістю до греків Маріуполя, коли це стосувалося політики. Коли у 2014 році тут проводився так званий референдум, деякі греки також брали у ньому участь, як і деякі українці. Але коли про це згадують, то звинувачують лише греків, говорячи про них неприємні речі. Мене це ображає, бо я сама займалася волонтерством, і знаю, скільки греків було попліч – допомагаючи армії, переселенцям, біженцям.

Як би ви описали жінок вашої національності: риси, поведінку, зовнішність? Яка типова гречанка?

У гречанок зазвичай темне волосся, великі очі та виразний ніс. Деякі риси обличчя нагадують єврейок чи ромок, але я гречанку ні з ким не переплутаю. Наші жінки дуже хазяйновиті. Загалом чим ближче вони живуть до міста, тим більше інтегровані в сучасне, а от у селі – більш традиційні. Жінки, що вийшли заміж за греків з віддалених сіл, бувало, стикалися зокрема з такою традицією – жінка не сідає за стіл, навіть якщо прийшли гості. У нашій сім’ї такого не було. Сучасні гречанки доволі заповзятливі й вільні від стереотипів.

Що ж до одягу, він теж сучасний. Є хіба що елемент жіночого головного убору, періфтар – шарф, пов’язаний певним чином. Раніше він передавався у спадок від матері до дочки. Зараз це теж більш як елемент сценічного костюма.

Що люблять і що не люблять гречанки?

Наші жінки дуже люблять сім’ю, причому у широкому сенсі – дядьків, тіток також. У нас дуже сильні сімейні зв’язки, на свята всі за можливості збираються. Гречанка ніколи не кине своїх дітей і загалом віддасть їм останнє – певно, як і будь-яка інша мати. І завжди, що б там не було, гречанка смажитиме чір-чіри та пектиме шмуш. Отже, ніхто не буде голодним.

Які речі завжди має у домі й на собі жінка вашої національності?

На собі завжди є натільний хрест як знак приналежності до православної віри, у домі – ікона, яка зазвичай отримана від батьків на весілля. Є також й інструмент, що ріже зубчиками чебуреки – чагрих, й качалка – не для того, щоб бити чоловіка, а щоб розкачати тісто на пироги. А також доглянутий чоловік та нагодовані діти.

Що вас ріднить з українками та жінками інших національностей?

Борщ і вареники, хоч це й звучить банально. Я пригадую одну історію, яку мені часто розповідає мама. До моєї бабусі якось приїхала її сваха українка. Коли бабуся пригостила свою гостю борщем, та не оцінила бабусиних зусиль й сказала: «Зілля переварила!». Тепер я свій борщ так і називаю – «Зілля переварила».

У вас багато подруг, хто вони?

Це радше українки, аніж гречанки. Ми подружилися на ґрунті волонтерства й громадської діяльності – після 2014 року. Ще нас поєднує любов до України. Ми любимо поспілкуватися, разом поїсти чебуреків.

Чи є у вашому середовищі національна громада? Як давно, чим вона займається і якою є ваша роль у ній?

У нас є Маріупольське товариство греків (в Одесі, Львові, Києві теж є), також є громада практично в кожному селі. Взагалі, скрізь, де живуть понад три греки, є така громада. Громади об’єднують людей і регулярно збираються, організовують свята, фестивалі, натхненні Грецією.

Зазначу, що усі громади греків об’єднані у Федерацію грецьких товариств України, і її центр знаходиться у Маріуполі. Федерація існує вже 25 років. Свого часу я була членом ради Маріупольського товариства греків, займалася питаннями освіти, викладання новогрецької мови. Зараз я просто член товариства, без посади. Те, що я роблю зараз, я роблю незалежно від нього, це моя особиста ініціатива. Але керівництво та члени товариства мені допомагають, коли я звертаюсь до них.

Розкажіть про свої проєкти, якими ви пропагуєте грецьку культуру?

Професійно я є керівником проєктів – громадських, політичних, соціальних тощо. Промоція грецької культури – те, чим я займаюся для душі. Чому? Тому що люди мають багато стереотипів щодо греків. Наприклад, думають, що їх національний костюм – хітон. А національний танець – сиртакі. Насправді ж музика до цього танцю була написана в 1960-ті роки композитором Мікісом Теодоракісом для фільму «Грек Зорба». І танець теж був поставлений спеціально для фільму – з огляду на те, що актор, який виконував головну роль, зламав ногу. Тобто танець мав бути такий, щоб він міг його станцювати. Сиртакі завоював велику популярність і став для усіх візитівкою Греції. Хоча в країні танцюють справді традиційні танці, які стали прототипом сиртакі – наприклад, хасапіко. Це те, що стосується материкової Греції.

Що ж до греків Приазов’я, то позаяк наше коріння з Криму ми танцюємо кримську хайтарму. Коли я її чую, ноги самі просяться в танок. Є ще кілька популярних мелодій – Богдан ава, Ярим ава, Чубанку. Це те, що близьке нам. Я хочу розповісти, які греки є насправді і в Греції, і тут.

Також, оскільки у наших греків все складно з традиційним одягом, я працюю над реконструкцією національного костюма приазовських греків. Збереглося небагато – якісь елементи костюмів, зразки вишивок. Зараз ми це все вивчаємо – разом з подругою, Оксаною Радченко, з якою, до речі, познайомилися ще 1991-го, коли разом брали участь у конкурсі краси «Афродіта» для дівчат грецької національності. Ми вивчаємо описи традиційних костюмів приазовських греків, фотоматеріали, спілкуємося з людьми, які можуть щось підказати – дослідниками, працівниками музеїв.

Чи займаєтеся ви зараз мовою?

Так, я популяризую румейську мову серед самих греків. Минулого року був проєкт у зумі – щосуботи читали твори румейською мовою, розбирали їх і перекладали, щоб вони були доступними для розуміння. Я насправді не говорю румейською, але розумію її і за допомогою словників можу читати. Ці зуми я проводила для таких, як я, із залученням старшого покоління, яке добре знає мову. А читали ми, на хвилиночку, Слово о полку Ігоревім, перекладене на румейську Леонтієм Кір’яковим (це був двоюрідний брат моєї мами).

Носіїв румейської мови загалом не так багато, особливо в містах, однак вони є, і вони дуже вдячні, пишуть, як для них приємно чути рідну мову. Говорить переважно старше покоління, і я їх про це прошу, навіть змушую, бо вони мали звичку переходити на російську, якщо хтось нею говорить.

Новогрецькою мовою люди теж цікавляться, але не так активно, як раніше. Хоча в Маріуполі з 1993 року працює університет, який починався як коледж, пізніше став інститутом, де викладають новогрецьку практично всім, і випускники мають таку спеціальність у дипломі.

Якби ви мали можливість, що насамперед зробили б для своєї національності – її розвитку та збереження?

Я запровадила б викладання румейської та урумської мови у школах – для представників приазовських греків та всіх бажаючих. Адже я вважаю себе найперше представницею приазовських греків.

Чому це важливо?

Останні 30 років всі зусилля були спрямовані на популяризацію та вивчення новогрецької мови, танців, культури. І навіть на «Мега Юрти», фестивалі греків України, більше представлені новогрецькі пісні й танці, аніж наші рідні, приазовські. А все це варте уваги. Як інтеграція в російськомовний простір завдала шкоди румейській мові, так і захоплення усім грецьким шкодить збереженню нашої автентичної культури, а вона знаходиться на межі зникнення. І саме це треба рятувати, зберігати, пропагувати. Російська чи новогрецька без нас не пропадуть.

Яку традицію, думку, річ, тезу про вашу національність ви хочете передати своїм дітям?

У мене немає дітей, але є дві племінниці, теж чистокровні гречанки. І я б хотіла їм передати ідею про сімейні цінності, єдність сім’ї та збереження традицій.

Долучайтеся до нас, дівчата, і чекайте не менш цікаві розмови з українками різних національних громад. Єднаймося!

Журнал «Українки» вдячний за допомогу в організації фотосесії:

• візажисту Олександрі Онисько (школа макіяжу TERRA VIVA Make Up School);
• бренду Mika Noni;
• чотиризірковому готелю CITYHOTEL, який забезпечив комфортні умови для зйомок в елегантних інтер’єрах та з неймовірною панорамою Києва. У розпорядженні гостей 124 номери, конференц-зал і один з найкращих у Києві панорамний ресторан Matisse. Адреса: Київ, вул. Б. Хмельницького, 56А, телефон: +38 (044) 393-59-00.