сучасні українки

---

ГАННА
МІЧКУР

інтерв’ю із засновницею фестивалів “Така Мама” про спільноту мам, материнство в нових реаліях і мрії, які не варто відкладати через дітей

розмовляла Вікторія Шапаренко

Бути мамою – це трохи подвиг і трохи мистецтво. Це, як ніхто, знає Ганна Мічкур, засновниця та власниця фестивалів «Супермама – це я», який нещодавно перетворився на бренд “Така мама”. Вже багато років поспіль Ганна з командою проводить ці яскраві події і дуже фахово, адже має дві вищі освіти (з економіки та інтелектуальної власності), а також МВА у сфері створення проєктів.

У грудні 2023 року відбувся черговий фестиваль. До речі, у цей час молодшій донечці Ганни виповнилося лише… 2 місяці. Ані вагітність, ані пологи не зупинили цю невгамовну пані займатися фестивалями. І грудневий знову зібрав сотні мам з дітьками, вразив масштабом, цікавим і корисним наповненням і нагородив шістьох учасниць премією Supermom Awards (не плутати з премією телеканалу СТБ), розповідали про це тут. А головне – фестиваль учить жінок принципу, якого дотримується й сама Ганна: не чекайте, поки виростуть діти, втілюйте свої мрії тут і зараз, навіть якщо немає досвіду, коштів чи спеціальних знань. Ганна теж пройшла цей шлях до своєї мрії – до Фестивалю “Супермама”.

Ганно, почнемо спочатку: чим ви займалися до появи Фестивалю і, можливо, займаєтеся паралельно з ним? Яка ваша основна сфера діяльності?

Ми з чоловіком виграли грант для запуску власного проєкту в Кремнієвій долині, це й стало стартом Фестивалю. Але до того я займалася різними сферами діяльності – була і персональними асистентом, і рекрутером, і HR-директором, і операційним менеджером і COO (Chief of Operations), тобто вміла налаштовувала процеси, і це однозначно допомогло в організації заходів. Взагалі, круто, коли ти багато чого вмієш і робиш сам, бо так чи інакше на початку ти все одно багатофункціональна людина – і дизайнер, і СММ-ник, і юрист, і вантажник.

Паралельно з Фестивалем разом з чоловіком та тренеркою з пілатесу Олею ведемо ще один бізнес – фітнес-студією. Ми заснували його під час війни, і в період блекаутів найбільше працювали саме з ним. Зараз фітнес-студію майже повністю передали Олі – займаємось тільки юридичними, фінансовими і рекламними питаннями.

Коли і що спонукало про нього задуматися – якась подія, враження, власна потреба?

Перед народженням донечки я зрозуміла, що не хочу бути просто мамою в декреті, мені хотілося, щоб моя дитина мною пишалася. І, напевно, як усі мами з однією дитиною, я почала відвідувати різноманітні заходи, слухати лекції, багато навчатися, читати про материнство тощо. І якось потрапила на один такий захід (зараз його немає) і, сидячи в залі, замислилася: а як би я зробила цей захід, так чи інакше, які тут взагалі внутрішні й зовнішні процеси? Розкладала для себе в голові, хоча мені тоді це здавалось чимось абсолютно нереальним. Утім, до організації у мене завжди був хист – мені завжди подобалось цим займатися й ловити певний кайф.

Коли я вже вийшла в декрет і трішки прийшла в себе після пологів, заснувала онлайн заходи: НЕмарафони. Хотілось доносити більше корисної інформації для таких самих мам, які потребують відповідей. Спершу не було взагалі нічого: ні контактної бази, ні знайомств, ні клієнтів. Але все закрутилося, і чимало з тих, хто побував на онлайн-заходах, досі з нами. Вони відвідують все, що ми робимо, і ми за це безмежно вдячні.

Коли почався карантин, ідеї офлайн-заходів довелося відкласти, але й онлайн-марафони також не приносили прибутку, тільки забирали колосальну кількість часу й ресурсу.

Хто вас найбільше підтримав? Як вибудовували всю структуру, як формували команду, як залучали учасників? Можливо, були якісь цікаві або смішні історії?

Коли я заробила 400 гривень після п’ятого онлайн-заходу, чоловік сказав, що час щось змінювати, пожартував: якщо ти ще раз прийдеш до мене із зробленими 400 гривнями за три місяці безупинної роботи 24/7, я тебе з хати вижену! 🙂 Водночас саме він мене найбільше й підтримав. Хоча йдо кінця не розумів, навіщо я цим займаюся, якщо це не приносить прибутку? Він писав скрипти, допомагав мені з набором аудиторії, веденням соцмереж, аналітикою, підказував, як краще щось зробити, за що я безмежно вдячна.

Я вірю, що все відбувається не просто так. І якось до мене звернулася одна із таких самих активних мам. Тоді спільна робота у нас не склалася, але вона надихнула мене на те, що я все-таки зможу, навіть без контактів і фінансів. Треба просто захотіти. Тож я почала підбирати команду. І знайшла партнерку. Вона відвідувала мої онлайн-заходи, а потім якось написала: мовляв, в декреті стало нецікаво, і, якщо потрібна буде допомога, звертайтесь. Я тоді ще подумала: як це дивно, людині хочеться занурюватися в цю, як мені здавалося, неприбуткову справу. Але вона мене переконала, і ми зустрілися, поговорили. З того часу ми вже чотири роки разом робимо офлайн-заходи.

Нещодавно додалася ще одна членкиня команди, Аня, та СММ – теж Аня. Ні, ми не підбираємо дівчат за іменем 🙂 Ми формуємо команду за потребами, тож, коли з’явилося більше стратегічних питань, вирішили залучити ще й аналітика.

Що було найважчим?

Мабуть, те, що ми не мали великого досвіду організації заходів для понад 100, 200, 300 осіб. Не мали й підтримки з фінансування, і навіть розуміння, до кого з цим іти. Водночас це неймовірний досвід, тому ми досі знаємо, чим живуть наші гості й партнери, вони вже стали нашими добрими друзями, і ми працюємо на перспективу для створення лояльності до бренду.

Нам дійсно не байдуже, адже ми несемо відповідальність за всіх і кожного, особливо у війну. Хоча зараз важко було робити це все, бо ми працюємо офіційно, з дозволами, а це бюрократія. Ще важко було починати фактично з нуля, бо коли робиш таку велику паузу, багато що втрачається: і люди, які виїхали, і партнери, з якими більше року не працював… Але якщо ти хочеш іти до своєї цілі, будь-що можливо. І, мабуть, головний принцип того, що ми робимо, – ми це дуже любимо.

А найбільший ворог – страх. Йти у незвідане завжди страшно – долати внутрішні бар’єри «зможу чи ні», «важко, пошукаємо легший шлях». Я рада, що моя команда не з лякливих, і щоразу у нас нові челенджі, з якими ми разом справляємося.

Перший Фестиваль – як це було? Чого він вас навчив і що вважаєте його найбільшим досягненням?

Ой, перший Фестиваль став нашим переламним моментом, коли розумієш, що початок для чогось грандіозного покладено, усупереч невпевненості та страхам – у нас вийшло!

Перший Фестиваль навчив нас сприймати критику, не робити такі складні формати. Саме тому ми щоразу кажемо, що більше так робити не будемо, і робимо ще складніше 🙂 Це був неймовірний досвід у плані постановки процесів, тому що тоді це все було дуже хаотично, а зараз ми робимо щільне планування перед заходами по таймінгу.

Перший фестиваль навчив нас бути готовими до будь-яких форс-мажорів, а також проробляти по максимуму всі сценарії, навчив взаємодіяти з гостями, з партнерами, більше прислухатися до їхніх побажань.

Перший захід проходить на адреналіні й ентузіазмі, а другий важчий – такий типовий парадокс. Як було у вас? Що вас змушувало не «закритися», як це буває, а навпаки масштабуватися?

Я не усвідомлювала, що дійсно другий захід важчий ніж перший. Хоча, дійсно, так і було. Спочатку не знаєш, як треба, які можуть бути підводні камені, а потім досвід показує, що не все так райдужно.

Другий захід ми робили на Трухановому острові в пляжному комплексі, куди не можна було заїхати на автомобілі, і це був треш, адже було 300 чи 250 дорослих людей з дітьми. Був дощ, відкрита локація, страшні затори напередодні, тобто ми не могли нормально доїхати монтуватися і все підготувати. Дуже багато чого пішло не так, нас буквально лаяли, люди були незадоволені тим, що їм доводилося йти пішки навіть 900 метрів. Для деяких це була велика дистанція, хоч ми попереджали, що острів закритий, писали інструкції. А ще зранку, коли потрібно було починати, люди взагалі не йшли.

Ми сильно нервували, буквально ні з чим не справлялися, і до середини дня мені здалося, що просто поїде дах… Але це також досвід, коли ти вчишся справлятися зі стресом, шукати найскладніші рішення в найскладніших ситуаціях за долі секунди.

Врешті-решт ми отримали багато позитивних відгуків. Як на мене, цей івент, хоч і був чи не найскладнішим, також був і найуспішнішим: щасливі очі дітей, які накупалися, попри холод, мам, які відволіклись. Вони йшли щасливі, відпочилі, тож цей захід був одним із найбільш знакових для нас.

Скільки вже Супермам відбулося? Який фестиваль для вас особисто був найважливішим і чому?

Ми організували близько п’яти масштабних офлайн-заходів, не рахуючи локальних, таких було, мабуть, ще з десяток. І також було п’ять онлайн-заходів.

27 лютого 2022 року мав відбутися ще один захід. Він був повністю готовий, квитки всі розпродані, але він не відбувся. Ми повернули кошти і людям, і партнерам, частину відправили на благодійність. Також на 2022 рік у нас було заплановано ще три великих заходи. Були повністю розпродані партнерські місця, і ми цим дуже пишалися, дуже тішилися, що досягли того рівня репутації, коли наші бронювання місць випереджали анонси, коли люди були готові йти, навіть не знаючи, що буде у програмі, вони купували вже квитки і на травень також…

Ніхто не очікував, що станеться повномасштабне вторгнення. Всі хотіли жити своїм звичним життям, розважатися. Але сталося, як сталося, і це також досвід. Нам потрібний був час для перезавантаження, і це сталося. 2023-го року відбулося 2 великих заходи, один на 600 людей і другий – на близько 300. У 2024 році ми плануємо ще 4 заходи, один вже повним ходом організовується, і це буде незвичний для нас формат. Ми експериментуємо, робимо все трішки не так, як звикли, підходимо через аналітику, збір цільової аудиторії, аналіз конкурентів, воронку користувача.

Супермами пройшли через різні кризові часи – ковід, тепер війна. Як ви справлялися? Хто і що тримало на плаву?

Супермами, власне, йшли тільки у кризові часи, адже три заходи відбулися під час пандемії, два – під час повномасшабної війни. На останньому заході ми навіть потрапили на повітряну тривогу, і це теж колосальний досвід. І, як я вже казала, якщо ти можеш працювати в такі часи, то в спокійні зможеш працювати втричі ефективніше.

Я дуже люблю фразу Ренді Пауша з “Останньої лекції”: “неприступні стіни зводять, щоб дати нам можливість довести, наскільки ми дуже чогось хочемо”. І якщо для деяких побудована перед ними стіна є приводом для того, щоб зупинитися, нічого не робити, то для нас, навпаки, – це привід її зламати або знайти спосіб обійти.

На плаву тримають люди, тому що люди – це найбільший ресурс, найбільша цінність.

У вас завжди кілька номінацій і, розумію, що важко вибрати, коли читаєш про долю кожної. Як ви себе орієнтуєте при виборі, що для вас ключове у жінці?

Так, дійсно, переможниць, як і номінанток, обрати важко, бо є багато людей, які подають заявки. Тому ми цей обов’язок, цю відповідальність поклали на глядачів – голосування у всіх номінаціях проходить онлайн, і голосує наша аудиторія, наші гості. Таким чином ми й відібрали п’ять переможниць. Але шоста історія нас вразила найбільше, тому винесли її окремо, на розгляд журі. Дуже важко було повірити, що одна людина могла пройти через стільки випробувань, і важко було зрозуміти, під яку номінацію вона підпадає, тому що фактично підпадає під усі п’ять. Тому ми відзначили її гран-прі.

Критерій відбору дуже простий: коли читаєш історію, і вона відгукується особисто тобі, йдуть мурахи по шкірі. Тоді ти розумієш, що це щось справжнє, щире, й воно вартує того, щоб ця людина була відзначена.

Ви проводите Супермаму під час війни. Чому це важливо зараз? Чи сумнівалися чи «на часі»? Що стало ключовим у цьому рішенні?

Ми сумнівалися, чи повертатися під час війни, адже це велика відповідальність, як мінімум тому, що доросла людина добіжить до укриття набагато швидше, ніж людина з дитиною. Але, отримуючи таку кількість запитів на повернення, ми відкинули сумніви й вирішили, що і в такі часи ми також це пройдемо. Це важливо, бо життя продовжується. Може, не всі зі мною погодяться, але завжди є вибір: зупинитися й чекати дива, відчуваючи себе в такому собі кутку, або продовжувати жити, підлаштовуючись під часи, під ситуацію тут і зараз. І особисто я для себе обираю жити, так само і наші гості обирають жити. Вони хочуть, щоб їхні діти бачили щось, окрім цих жахіть. У нас було багато ВПО та переселенців, яким ми подарували квитки, саме тому, що це частина терапії – бачити інше нормальне, гарне, цікаве, веселе життя. Звісно, є певні обмеження, ми проти того, щоб була гучна музика або вечірка, цього ми не робимо і не будемо.

Але корисні лекції, які надихають жити, мріяти, діяти тут і зараз – так, як робимо це ми – будуть дуже доречні. І ми отримали підтвердження після останнього заходу, тематикою якого було натхнення. Воно відчувалося у виступах спікерів, на церемонії нагородження і загалом в тому, як почувалися наші учасниці – їм хотілося звертати гори, реалізовувати мрії.

Цьогоріч у вас мами-номінантки усі повязані з війною – розумію, що важко виокремити якусь одну. Що серед них вас тригернуло найбільше? Чому вас навчив, надихнув їхній приклад?

Дійсно, обрати когось одного майже нереально, тому що всі номінантки дуже гідні, історія кожної не залишає байдужим. Проте була одна (гран-прі), яка вразила тим, що вона навіть не розуміла, наскільки її історія унікальна, наскільки вона сильна людина, жінка і особистість. Маючи п’ятьох дітей і одну сонячну дівчинку, двох синів в ЗСУ, ця жінка, волонтерка, вдова, знаходить сили допомагати іншим. Такі історії надихають. Вони вчать не ламатися, не жаліти себе, рухатися вперед, попри все.

Чи легко бути супермамою? Що для вас це означає?

Супермамою бути нелегко, тому що це колосальна відповідальність і те, що змушує рухатися вперед не тільки тебе, а й усю твою родину. Бути супермамою – це бути гарною господинею, мамою, мудрою жінкою, слабкою і сильною водночас, вести бізнес, надихати інших, допомагати. А ще не забувати про себе, бути реалізованою, не втрачати самоконтролю – планка дуже висока, як і відповідальність. Словом, вимог багато, стереотипів – ще більше, адже стільки ролей у цій надлюдині.

Які плани щодо розвитку Фестивалю? Яким би хотіли його бачити через 5-10-15 років?

Про плани щодо розвитку важко сказати, бо в такі буремні часи складно загадувати, але, на відміну від багатьох, ми все-таки плануємо. У 2024 році буде щонайменше чотири заходи, і найближчий захід відбудеться вже 9 березня в дуже атмосферному місці. Там ми проведемо невеличкий камерний захід усього на 100 осіб, докладніше про нього можна дізнатися тут. Це буде перший захід для мам без дітей, щоб мами відпочили, провели час максимально за дорослими темами.

2024 рік ви почали з ребрендингу – тепер фестивалі, спільнота називатимуться “Така мама”. Чому прийняли таке рішення і обрали саме таку назву?

Причин кілька. Наші проєкти ставали все більш зрілими, а з ними зростали й ми. Тому віришили діяти по-новому: новий концепт, логотип, теми «на часі», ще більше користі зі звичним форматом.

Також ми українізуємось, адже хочемо підтримувати українську культуру та торгові марки в першу чергу.

Безумовно, кожна мама – супер, але саме вона вирішує у чому її суперсила – ми не хочемо створювати хибне враження, що у нашій спільноті лише надлюди, навпаки – всі ми такі, як є: у чомусь унікальні, неповторні, неймовірні та дивовижні! І в основі нашого нового слогану лежить фраза «Така як є!». Кожна має право бути собою та сама вирішувати, якою бути саме сьогодні. Тобто ми створюємо бренд, в який кожна мама може вкласти свій зміст: така мама – яка саме, така?

Окрім того, змінюється не лише назва, а й наш підхід. Ми маємо намір відбирати партнерів та спікерів з огляду на їхню репутацію в умовах сучасності, створювати ком’юніті для обміну суб’єктивним досвідом, акцентувати теми ментального здоров’я гостей через лекції від найкращих психологів, мотивувати до свідомого життя та саморозвитку.

Яким би хотіли бачити Фестивль через 10-15 років?

Через 5-10 років, звісно, хотілося б робити масштабні заходи, коли ми максимально зосереджуємось на задоволенні наших гостей, на користі. Є в планах привести один дуже-дуже масштабний захід. Це на 1000+ людей, до цього ще йдемо. І, можливо, ми трішки розширимо географію, бо є такі запити.

Чи думали ви, що з вашої ідеї виросте такий масштабний проєкт?

Мабуть, ні, і зараз ми думаємо про те, як зробити щось класне, надихаюче локально. Тільки чомусь насолоджуватись і розуміти, що ми робимо, а не бігти вперед (поставили галочку, круто відпрацювали, біжимо далі) ми забуваємо, а треба!

Чимало мам мріють: от підросте дитина, і я матиму час на свої ідеї, на те, щоб теж з маленької мрії виростити власну цікаву справу. Що б ви їм порадили як мама, яка вже таку ідею втілює в життя? Що б взагалі побажали українським мамам?

Це формулювання вже викликає у мене внутрішній протест. Чому? Тому що коли дитина підросте і піде від вас, ви залишитись сам на сам з чоловіком, або з молодшою дитиною, або взагалі наодинці. І так вийде, що ви все своє життя присвятили дітям, а для себе майже нічого не робили. Тож я, мабуть, побажала б не чекати, коли виростуть діти, а реалізовувати свої ідеї, втілювати їх тут і зараз, бо багато хто робить справою свого життя те, що можна виконати вже за тиждень, і я з цим повністю погоджуюсь.

Ніколи не буде підходящого часу. Завжди буде щось «не на часі». Синдром відкладеного життя. Є певні вікна можливостей, і важливі навіть маленькі кроки, навіть якщо ви «лежите в напрямку своєї мрії», тобто зробили щось одне, наприклад, написали комусь листа, – вже можна себе похвалити, бо це вже є крок до вашого успіху, до втілення ваших мрій.

Кожна мама – це чиясь донька, і скільки б їй не було років, завжди залишатиметься донькою, якій хочеться стільки всього сказати, застерегти, підтримати, розрадити… Маємо про це хорошу статтю: Мама мені казала: 10 корисних порад дорослим донькам.