Спецпроєкт про українок, які воюють з рашистським окупантом на своєму фронті: гуманітарному, інформаційному, креативному – своїми вміннями та знаннями.

Майже вся Європа зараз перетворилася у великий волонтерський центр, який збирає для України гуманітарну допомогу і опікується нашими земляками, що змушені покинути свої домівки через російську агресію. Безліч іноземних та українських організацій – державних, громадських, приватних координують і забезпечують доставляння продуктів, одягу, медикаментів, розселення та приймання біженців.

На цьому фоні не менш цінні самовідданість й ентузіазм українок, які вже давно мешкають в Європі або є громадянками інших країн і які самотужки, без участі великих волонтерських організацій допомагають нашим громадянам за кордоном. Вони не афішують зроблене, не мають великих волонтерських команд – лише свої серця, які завжди були з Україною попри відстань у тисячі кілометрів.

Розповідаємо про чотирьох, але знаємо, що таких українок дуже багато – хочемо подякувати кожній.


ОЛЕНА БАСС
Беллуно, Італія

перекладачка, фотоблогерка

20 років тому італійська компанія, де я працювала перекладачем, запропонувала робочий контракт мені і моєму чоловікові. Так з Києва ми переїхали на північ Італії, в Доломітові Альпи. Там у мене з’явилося нове хобі: на вихідних я влаштовувала довгі прогулянки, фотографувала мальовничі пейзажі та започаткувала блог. Згодом покинула офісну роботу і почала займатися своїми творчими проєктами.

24 лютого мене розбудив дзвінок італійського приятеля. Це мене дуже збентежило, адже зазвичай о шостій ранку італійці телефонують тільки для того, щоб повідомити сумні новини. Так я дізналася, що росія розпочала війну проти України. Навіть у жахливому сні не змогла б уявити таке варварство.

Спочатку був шок, страх, сльози. Здавалося от-от розірветься серце від болю та хвилювання за рідних та друзів, які залишилися в Києві. На третій день війни я сказала «Баста!», зібрала себе докупи і заходилася збирати гуманітарну допомогу. Залучила друзів, місцеву громаду, ми оголосили збір коштів, ліків, перев’язувальних матеріалів та продуктів. Також шукали молочні суміші для немовлят, мами яких втратили молоко від дуже сильного стресу, памперси, засоби гігієни та багато іншого.

Першу партію гуманітарного вантажу відправляли майже наосліп, адже протягом лютого ситуація в Україні була напруженою, а дорога складною та небезпечною

Ми ретельно готували документи, потім відстежували автівки в режимі реального часу щодо перетину прикордонних пунктів. Ми вже відправили на Львів, Івано-Франківськ, Рівне, Чернігів, Ірпінь, Харків, Маріуполь та інші українські міста сотні тонн гуманітарки. Відзначу, що відтепер наша команда навіть серед ночі може швидко знайти, що завгодно – від бронежилетів і приладів нічного бачення до інвалідних крісел. Проте наші компетенції не обмежуються суто гуманітарними вантажами. Сьогодні ми діємо ще як координаційний центр: доставляємо українських біженців з польського кордону, допомагаємо у розселенні та працевлаштуванні.

Солідарність з боку італійців була і є неймовірна! Допомога надходила звідусіль – італійці дуже відкриті. Висловлювали співчуття, коли до нас приходили, та обов’язково обіймали. Чесно кажучи, я не очікувала такої величезної підтримки! Адже нещодавно деякі з них навіть не уявляли, де знаходиться Україна. А дехто взагалі був проросійськи налаштований.

Вірю, що рух волонтерства, який охопив увесь світ, щомиті наближає рідну Україну до перемоги. І щойно це станеться, моя давня мрія нарешті здійсниться – я повернуся до Києва, буду довго-довго ходити його вулицями та площами, милуватися садами та парками на схилах Дніпра, вдихати пахощі бузку і яблуневого квіту. Моя душа і серце з вами, любі мої українці!

Читайте також: 15 днів під обстрілами Бучі: розповідь Наталії Ємеліної, яка пережила окупацію


ОЛЬГА МУРИНОВИЧ
Варшава, Польща

керівниця інфолінії туристичної агенції

Я народилася у Києві, а після школи з поглибленим вивченням польської мови у мене з’явився шанс отримати вищу освіту у Варшаві. Тут закінчила університет, згодом знайшла роботу, зустріла свого майбутнього чоловіка та залишилася тут. Сьогодні Варшава мій другий дім, тут я живу майже 20 років, тут працюю, тут народилися мої доньки. Я ніколи не жалкувала, що поїхала, проте завжди сумувала за родиною та друзями. Саме тому щороку ми з сім’єю намагалися відвідувати Київ – я дуже хотіла, щоб мої дівчатка знали бабцю, дідуся, мою кохану тітку, а також місто, в якому я виросла.

Ранок 24 лютого я запам’ятаю на все життя. Зайшла на кухню і побачила обличчя чоловіка, який за давньою звичкою завжди читає всі українські новини. «Війна», – повідомив він. Від шоку я не могла навіть поворушитися – скам’яніла. А коли оговталась, негайно зателефонувала рідним і знайомим. На щастя, з ними все гаразд. Відтоді кожного ранку відправляю смс моїм близьким. І щоразу здається, що промайнула вічність, доки не надійде заспокійлива відповідь. Попри ризик і мої благання, вони навідріз відмовилися поїхати з Києва.

З перших днів війни я намагаюся допомагати співвітчизникам, які прибули до Варшави: збираю кошти, купую ліки, одяг, взуття, продукти

Доньки також беруть участь у наданні допомоги. Майже щодня вони переглядають свої забавки і охоче діляться з українськими дітками. Мій обов’язок – розповідати всім історію і правду про мою країну: колегам, друзям, сусідам і знайомим. Я хочу, щоб вони знали, чому росія поширює дезінформацію, зокрема, фейки. Разом ми повинні стримати війну, яка загрожує всьому світові. Прикро, що цього не розуміє моя молодша сестра Тетяна, яка понад 10 років мешкає у передмісті Москви. Наше спілкування ніколи не було зразковим, але від початку війни воно значно погіршилось. На жаль, усі мої відчайдушні спроби достукатися до сестри крізь броню ворожої пропаганди безуспішні.

Я навіть не хочу спілкуватися російською. Нещодавно до нас прибула дівчина з Луганська, яка працювала в українському офісі нашої компанії. Під час знайомства вона привіталась і назвала своє ім’я російською. Однак я зауважила, що не розмовляю мовою агресора. До речі, мій чоловік – поляк, який говорить трьома європейськими мовами, цілком зі мною згодний. Якось у Варшаві до нього підійшла жінка та запитала російською, як дістатися до вокзалу. «Вибачте. Не розумію», – відповів він українською. А коли вона повторила запитання нашою мовою, охоче допоміг. Переконана, наша мова – це наша зброя і підтримка.

Коли закінчиться війна, я приїду до рідного Києва, обійму близьких та відчую величезне полегшення від того, що їм вже нічого не загрожує. А потім маю намір подорожувати Україною та знову відвідати улюблені Львів, Одесу, Херсон, а також ті міста, де досі ще не була. Вірю, мої плани здійсняться, і все буде Україна!

Читайте також: Мама прикордонника Романа Грибова: «Була б поруч з сином, теж би послала російський корабель!»


НАТАЛІЯ ШВАРК
Мюнхен, Німеччина

менеджерка готелю

Я переїхала до Німеччини 17 років тому. Мені хотілося звити гніздечко з одним дуже милим і сором’язливим німцем та народити йому гарних діточок. Сьогодні я дуже задоволена тим, що моя мрія не лише цілком здійснилася, вона навіть перевершила мої сподівання. У мене дві вищих освіти, чудові син та донька, від яких ми з моїм майже ідеальним чоловіком просто у захваті, цікава робота у центрі Мюнхена, де ми живемо останні 10 років.

Про вторгнення Росії в Україну я дізналася майже у режимі реального часу. Я жайворонок, звикла вставати дуже рано та ще до сніданку переглядати новини. І коли око вихопило заголовки про Україну, не повірила: ні, цього не може бути у XXI столітті! Того дня у мене був неймовірно довгий робочий день, без можливості стежити за свіжими новинами. Проте коли мій чоловік повідомив, що Київ далі бомблять, ледь не задихнулася від гніву. Душу наче стягнуло вузлом. Я почала молитися. Потім телефонувала київським друзям. Питання «Як ви?» лунала, наче код, з неї розпочинався та завершувався мій день. А вночі я відстежувала статуси знайомих у вайбері, хто і коли був онлайн. Ця інформація була тонесенькою ниточкою, що дарувала надію – людина жива. Крім того, я дуже хвилювалася за рідного брата, який у перший день війни пішов добровольцем на фронт і дуже рідко виходив на зв‘язок. Я відчувала суцільний розпач.

Протягом тижня невпинних молитов я зрозуміла – цього недостатньо, потрібні активні дії. Взялася переконувати друзів, які сиділи в київських бомбосховищах, покинути місто. Три дні поспіль я організувала евакуацію дочки своєї подруги, постійно підтримувала з дівчинкою зв’язок завдяки гугл-міткам, а згодом зустрічала її в Чехії. За таким самим маршрутом «провела» ще двох подруг. А коли вони вже були у безпеці, допомагала влаштовувати їхнє життя.

Згодом зрозуміла, що Мюнхен, в який почали прибувати українські біженці, потребує волонтерів, які добре знають українську мову і менталітет. Тож я могла бути корисною і в цьому напрямку

Щодня я допомагала біженцям складати письмові заяви, запити та інші офіційні документи, оформляла банківські картки, домовлялася з медичними установами щодо страхування та безкоштовних послуг, розповідала правила поведінки, які не варто порушувати. Волонтерство врятувало мене від душевних ран, депресії та безсоння. Так, роботи було вдосталь, ніколи в житті я так не втомлювалася, але водночас я побачила свій потенціал, про який навіть не здогадувалася.

Найбільше за цей час вразили люди. Запам’яталися дві жінки, на яких неможливо було дивитися без сліз. Одноока бабуся, що тримала за руку свого дідуся та просила знайти для нього хоч би одну пару штанів. І молода матуся трьома дітками – один в рюкзаку на грудях, а двоє в колясці. А поряд собака і коти. Хотілося їх усіх захистити від будь-яких негараздів. Втім не можу забути огидних «крутеликів» на дорогих джипах та ролс-ройсах. Вони бридко поводилися і розмовляли, наче їм усі винні. Прикро. Ще більшість наших дівчат мають надто сексуальний вигляд: неймовірні нарощені вії, чорні, як п’явки, брови, накладні нігті, надуті губи. Такий стиль моя подруга називає войовничий гламур. Відрізняють українок від німкень ще й манери. Німці дуже виховані, люблять порядок. Наші, на жаль, цього часто не дотримуються. Сперечаються, коли їх просять одягнути обов’язкові маски, голосно обурюються на скромні житлові умови та грошову підтримку від держави та навіть забувають подякувати.

Дуже хочу, щоб над Україною закрили небо. Щоб світ перестав бути таким жорстоким. Щоб спонтанних проявів доброти було більше. А що зроблю після того, як війна завершиться? Продовжу волонтерити, бо вже не уявляю без цього своє життя.

Читайте також: Кохання Байрактара: як розробник безпілотника одружився з донькою президента


ЛЄНА БАССЕ
Санта-Моніка, США

кіножурналіст

З 1998 року я живу із сім’єю в Санта-Моніці. З Києва я поїхала у 1990 році, щойно вийшла заміж за німця, з яким познайомилася ще за студентських часів. Він прибув зі Східної Німеччини здобувати освіту за програмою обміну. Після нашого весілля відбулося возз’єднання Німеччини, тож коли ми туди переїхали, обидва опинилися у новій для нас країні. Згодом чоловікові запропонували роботу в США, і от вже 24 роки ми живемо в Каліфорнії. Сьогодні я працюю зі світовими зірками кіно та телебачення як член Асоціації іноземних журналістів Голлівуду. Маю великий досвід роботи з українськими, білоруськими та литовськими ЗМІ.

Американська преса прогнозувала напад росії та білорусі на Україну за кілька місяців. Мені, як і багатьом іншим, було важко повірити в таку загрозу, але про всяк випадок я намагалася попередити друзів і знайомих в Україні. Час від часу ділилася у фейсбуці статтями The New York Times. Але щоразу мені дорікали, що, сіючи паніку, я беру участь в інформаційній війні. Тоді мені здавалося, що живу одразу у двох вимірах, не розуміючи при цьому, який є реальним. Як би я хотіла виявитися звичайною панікеркою… Та, на жаль, скептичні передбачення підтвердились.

Про війну я дізналася увечері 23 лютого, тому для мене особисто вона розпочалася на день раніше через десятигодинну різницю часу між Каліфорнією та Україною. І це був мій власний жах. Напередодні з братом, який гостював у мене, відвідувала мальовничий парк Джошуа-Три. День був напрочуд похмурим, небо темнішало й темнішало, навіть дерева на тлі раптово почорнілого неба виглядали зловісно. Ми зайшли повечеряти до ресторану, і раптом зателефонував мій чоловік та повідомив про воєнне вторгнення росії в Україну. Я від шоку вибігла на двір, а повернулася вже іншою людиною. Пам’ятаю, тоді здивувало, що відвідувачі спокійно вечеряли та розмовляли у той самий час, коли в Україні гули сирени та російські ракети. Здалося, я бачу дуже поганий голлівудський фільм. Сіла за столик, у цей момент офіціант приніс келих вина, який я замовила лише 10 хвилин тому. Ще до війни. Я почала плакати.

Я телефонувала всім своїм друзям, однокласникам, однокурсникам. Пропонувала допомогу і захист тим, хто цього потребував. Моя подруга дитинства 2 березня попросила знайти житло в Німеччині для двоюрідної сестри з двома дітлахами та її подруги, що мала сина із синдромом Дауна. Ми з чоловіком написали про це на фейсбуці. Несподівано для нас відгукнулася ледь знайома німкеня з Берліна. Звісно, ми зраділи, хоча навіть не уявляли, як вони будуть спілкуватися. Згодом збентежило, що родичці подруги не вдалося виїхати з Ірпеня — «зелений коридор» розстріляли російські війська. Від розпачу я вирішила сама летіти до Берліна. Чесно кажучи, не знала, що точно робитиму, але розуміла, хай що станеться – саме так я буду найбільш корисна українцям.

Реальність виявилася жахливою і разючою водночас… Масштаб лиха я усвідомила 5 березня, коли на власні очі побачила на берлінському вокзалі тисячі біженців, які кожні дві години прибували потягами з Польщі

То були знесилені, розгублені і безпорадні люди. Треба було їх зустрічати, годувати, супроводжувати на платформу, реєструвати на коронавірусне тестування, знаходити для них кімнати, безкоштовні квитки, сім-картки для мобільних телефонів тощо. Зрештою просто обіймати та слухати кожну людину.

Мені як німецькомовній видали помаранчевий жилет (а згодом ще й рупор), тому досить часто до мене зверталися не лише українці, а й місцеві волонтери, працівники вокзалу і навіть поліцейські. Ось так німецька мова несподівано відіграла важливу роль у моєму житті.

Спочатку я переймалася: нібито нічого особливого не роблю, але витрачаю багато часу на елементарні речі – допомогти молодим матусям з дитячою коляскою, з’єднати старих із дітьми, які живуть за кордоном, взяти квитки дівчатам і юнакам, що прибули без батьків. Але потім це минулося. І до речі, я б не впоралася, якби не моя Катлін – німкеня, яка не лише прихистила, а й у вільний від роботи час волонтерила разом зі мною на вокзалі. За два тижні сотні людей встигли отримали нашу допомогу, попри це мені здавалося, що я маю зробити ще більше.

Я зустріла чимало чудових людей, які надавали підтримку моїм співвітчизникам. Інколи записувала їхні історії на диктофон. Сподіваюся, особистий досвід колись увійде у книгу розповідей очевидців. Це вкрай важливо. Цього не можна забути – ані поганого, ані прекрасного. Коли ми пам’ятаємо – ми непереможні!

Дуже хочу після перемоги поїхати до Харкова. Ніколи там не була, але наразі просто маю відвідати це місто. Маріуполь. Хоча чесно кажучи, боюся, що серце розірветься. Ще я хотіла б потрапити на київську Пейзажну алею… там так гарно! Але найбільша моя мрія – знову повернутися до Берліна, щоб цього разу допомагати українцям повертатися додому після перемоги. Я знаю, вона обов’язково буде, просто хочеться, щоб якнайшвидше.

ПРОЄКТ “ЖІНКИ У ВІЙНІ”, ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: