Спецпроєкт про українок, які воюють з рашистським окупантом на своєму фронті: гуманітарному, інформаційному, креативному – своїми вміннями та знаннями.
Наталія Песоцька з дітками свого центру. Фото: “Суспільне Карпати”

Через злочинні дії російських загарбників, які не мають нічого святого, станом на 28 березня в Україні загинуло вже 143 дітей. Однак деяким дітям пощастило – навіть позбавлені батьківської опіки, вони не були кинуті напризволяще. Так, вихователька дитячого притулку з Чернігова Наталія Песоцька врятувала й вивезла до Івано-Франківська 30 своїх підопічних. До цього жінка майже місяць прожила з дітками (найменшому – всього 3,5 роки) у підвалі під обстрілами, дбаючи і втішаючи кожного.   

Наталю, розкажіть трохи про себе: звідки ви, яка освіта, чим займалися до війни?

Я з Чернігова. Освіта вища педагогічна, і до війни я працювала вихователем Чернігівського центру соціально-психологічної реабілітації дітей. Одразу після закінчення інституту у 1997 році я почала працювати в цьому притулку для неповнолітніх – власне, з моменту його створення. І досі тут працюю – у моїй трудовій книжці тільки один запис: вихователь. Маю вже 24 роки стажу.

Діти, якими ми опікуємось, віком з 3 до 18 років. Це діти, батьки яких позбавлені батьківських прав, або ж ті, що мають складні життєві обставини (зазвичай це алкоголіки, наркомани тощо). На початок війни у притулку було 37 діток.

У перші дні 7 діток батьки, які мали трохи серця, забрали їх, решта дітей, на жаль, не потрібних батькам, залишилась

Дітками позмінно опікувався наш колектив з 10 вихователів. Двоє жили поза містом і вже не змогли діставатися на роботу і працювати

Наталія Песоцька

Читайте також: Жінки у війні: спецпроєкт про український жіночий «фронт»

Як зустріли перший день війни?

О 6 ранку мені зателефонував чоловік і сказав: війна, збирай речі, гроші, документи. Я тремтячими руками все зібрала, забрала своїх двох дітей, 8-річного сина й 14-річну дочку, і ми поїхали у напрямку моєї роботи.

У місті були великі пробки, йшли колони воєнних машин, наші хлопці тримали в руках каски і кричали: війна! Ми трохи не доїхали, далі пішли пішки. Бігли й плакали, бо було страшно. А в інший бік, у місто, їхали швидкі з мигалками, везучи поранених.

Недалеко від роботи живе моя сестра, тож дітей я завела до неї, а сама пішла на роботу. Там усі були у розпачі, не знали, що робити, бо такого ніхто не очікував. Діти ж спершу нічого не зрозуміли, у них був звичайний ритм життя.

Що змінилося у вашій роботі з початком війни?

Я працювала з 8 ранку до 8 вечора і через комендантську годину не встигала додому (ми живемо за 10 км), ночувала у сестри. Біля нас вже стріляли, моя сім’я ховалася у погребі під гаражем. Поруч була заправка, у неї влучив снаряд. Серед гаражів була перестрілка наших з ворогами. Це було жахливо, діти молилися і плакали… На день я повернулася додому, потім знову заступила на зміну.

І як приїхала тоді на роботу, додому вже не поверталася. Забрала своїх дітей до сестри, а чоловік залишився вдома з глухим батьком.

Читайте також: Жінки у війні: чотири українки, які пішли в тероборону

Чернігів дуже потерпав від обстрілів ворога. Як вдавалося доглядати за дітьми в таких умовах? Як вони почувалися? 

Ми позносили матраци, на яких діти спали, у підвальне приміщення (не сховище, просто підвал), щоб діти там вже постійно перебували. Бо було дуже складно за ніч по кілька разів будити й одягати-взувати дітей (маленьких у нас 11), коли лунала тривога. Але їли ми згори – швиденько, поки сирена не виє. Так було 7 днів, поки не сталося пряме влучення у наш притулок.

Це було страшно: по ТЕЦ і довколишніх будинках гатили так, що все навкруги ходило ходуном. А після цього був вибух просто згори, посипалась штукатурка, піднявся пил… Всі кричали. Я молилася. Потім впала на дітей, щоб їх прикрити, як раптом прикидає. Як трохи стихло, прибігли рятувальники, почали кричати: є хто живий? А ми всі живі. Господь нас врятував. Бомба влучила у протилежну стіну будівлі, не там, де ми ховалися, тож ніхто не постраждав.

З того дня ми почали думати, куди б перебратися, бо там було вже небезпечно. Поруч була церква, Троїцько-Іллінський собор, в якому теж ховалися люди. Від притулку до нього 7 хвилин пішки. Ми теж попросилися туди, і нам не відмовили, дали кімнату 16 квадратів в духовній семінарії. Там стояло 5 двоярусних ліжок, на яких ми поклали малих діток валетом, щоб зекономити місце. Решта дітей розмістилися на матрацах, які ми забрали з притулку.

Перебіжками під обстрілами перебралися до церкви, спершу перевели малих, потім старших. Годували нас двічі на день, волонтери допомагали, навіть фрукти й солодощі привозили. Але все це було, поки було світло й вода. Приблизно на 10 день все зникло. Туалет теж зник, тож, вибачте на слові, ходили у відра. Помитися теж було неможливо, повна антисанітарія.

Води привозили небагато, так, щоб хіба попити й умитися. Так ми прожили ще 11 днів

Дітки з Чернігівського центру соціально-психологічної реабілітації

Читайте також: Мама прикордонника Романа Грибова: «Була б поруч з сином, теж би послала російський корабель!»

Як зважилися на евакуацію? Хто допомагав? Які труднощі спіткали і як ви з цим впоралися? 

Ми хотіли евакуюватися з першого дня, але це виявилося не так просто. Хто нас вивіз, досі не знаю. Напевно, про це подбали директор, служба у справах дітей і ОДА. Одного дня приїхали озброєні люди й сказали: дітки, у вас 15 хвилин на збори. Ми швиденько зібралися, і нас вивезли двома автобусами. І ще разом з нами їхало 6 чи 7 автобусів з людьми.

Але гуманітарного коридору як такого не було, просто їхала патрульна поліція і показувала нам дорогу. Виїхали ми о 12 годині дня і тільки о 10 вечора дісталися Києва. При тому, що не зупинялись навіть у туалет, тільки раз за всю дорогу.

Не передати жах від того, що ми бачили… Одразу за Черніговом – згарище. Сіл нема, самі труби. Згорілі тіла на обочині. Поля, всипані снарядами, тільки хвости стирчать. Танки й гради з піднятими пушками… Дякувати Богу, ми доїхали. Так вийшло, що перед тим ми всі сповідались і причастились, священник нас благословив. Тож витримали цю важку дорогу.

У Києві нас зустріли волонтери. На пероні стояв потяг Черкаси-Івано-Франківськ, на ньому й поїхали. Було темно, ми дуже боялися загубити дітей, тому кожній дорослій дитині дали в руки по малому. Деякі речі, правда, у метушні забули. Головне, що не забули самих дітей і документи на них.

Ваша сім’я теж виїхала з вами?

Так. Я думала: як помирати, то всім разом. Бо дорога була 50 на 50: розстріляють чи доїдемо.

Поруч з рідними мені було не так страшно, хоч і сиділа я на передньому сидінні, поряд з водієм

Усе, що залишилося від дитячого центру після руского міра. Фото від 4 березня 2022 року.

Читайте також: 15 днів під обстрілами Бучі: розповідь Наталії Ємеліної, яка пережила окупацію

Де ви зараз і як ваші підопічні? Вони в безпеці, мають все, що необхідно? 

В Івано-Франківській області, селі Ясень. Так само називається і дитячий санаторій, в який нас поселили. Тож зараз ми в Карпатах, і тут так гарно – ми як сир у маслі. Маємо все, що треба, до нас всі дуже гостинні. Нам пропонували виїхати за кордон, але не хочеться залишати рідної землі. Всі ми мріємо повернутися додому.

Що ви зрозуміли про себе особисто, про близьких, про Україну за цей час?

Зрозуміла, що ми дуже сильні й усе можемо подолати. І разом будемо піднімати та відбудовувати Україну. Вірю в нашу перемогу!

Чого зараз хочете найбільше і що зробите найперше після перемоги? 

Я дуже хочу повернутися додому, у свій рідний Чернігів. Хочу далі працювати у дитячому центрі, щоб все було, як було. Хоча й розумію, що як було вже не буде. Це й зроблю найперше після перемоги – повернуся додому.

Додамо від себе: ми віримо в це і бажаємо повернутися у свої домівки всім, хто змушений був їх залишити через війну. Неймовірні історії українок, які наближають нашу перемогу своїми справами, читайте на сторінці спецпроєкту “Жінки у війні”.

СПЕЦПРОЄКТ “ЖІНКИ У ВІЙНІ”. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: