Кохання на війні: Міша, який втратив ноги, та Іра, яка не дає йому втратити жагу до життя

Історії кохання Михайла Варварича та Ірини Ботвинської відома американська радіомережа NPR присвятила велику статтю під назвою «He lost his legs fighting for Ukraine. But this story is about love through adversity». Українською заголовок звучить так: «Він втратив ноги, захищаючи Україну. Але ця історія про кохання через труднощі». Дуже тепла, щира, жива історія. Таких пар в Україні наразі багато: чоловіки отримують поранення, втрачають кінцівки, а їхні жінки не дають їм втратити себе, сили, віру і жагу до життя. Такі пари, як Міша та Іра, надихають, розчулюють і стають прикладом для інших. Саме тому ми переклали статтю NPR про них і ділимося фото. Стримуючи сльози…

Міші Варваричу 28 років, він сержант, командир 80-ї десантно-штурмової бригади Збройних Сил України. Його нареченій Ірі Ботвинській 19. Життя обох змінила не лише війна, а й втрата – Міша втратив обидві ноги під час боїв у Луганську під час російського вторгнення в Україну на початку 2022 року.

З червня пара живе у крихітній кімнатці Трускавецької міської лікарні неподалік Львова, на Заході України, куди постійно прибуває легіон поранених українських воїнів для лікування та реабілітації. Лише в цьому закладі наразі проліковано понад 150 чоловіків з ампутованими кінцівками.

Кажуть, любов долає всі труднощі. У такому молодому віці Іра була змушена швидко подорослішати, пропонуючи своєму чоловікові безумовну любов і підтримку. Вони долають перешкоди в цій зміненій реальності, все ще насолоджуючись одне одним з грайливою, ласкавою відданістю.

Для українських лікарень, які також зазнають атак і не мають достатньої кількості персоналу, – це теж виклик, адже потрібно надавати належну допомогу попри все. Немає чітких даних щодо кількості ампутацій, але потреба зростає щодня. Через брак кваліфікованих протезистів Міші доводиться їздити 90 хвилин в один бік із Трускавецької міської лікарні до клініки у Львові навіть для незначних коригувань. Його дуже засмучує те, що він втрачає цей дорогоцінний час не на реабілітацію.

Багато людей з ампутованими кінцівками ризикують впасти в депресію, і персонал у Трускавці також працює над емоційними травмами пацієнтів. Але нова зовнішність не викликає в Міші ні грама жалю. Його зброя – це гумор. Часом самоіронічний, чорний, популярний серед тих, хто служив у війську. Коли його запитують про вагу та зріст, він жартує: «З ногами чи без?» Колись він був бодибілдером і досі з гордістю демонструє свою статуру під час щоденних тренувань. «Ми повинні бути щасливі, жити в злагоді з собою і не зважати на чужу думку», – каже він.

«Я була закохана в його ноги, особливо в його татуювання», – каже Іра. На татуюваннях над його колінами було написано: «Подивись в обличчя своєму страху. Прийми свою війну».

На початку 2022 року Міша вирішив залишити армію і зосередитися на сім’ї. Його мали звільнити наступного дня після повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого. Але Міша приєднався до свого підрозділу, а Іра залишалася у Львові у квартирі, яку вони орендували лише п’ять днів до цього. Такий от поворот долі.

Майже через три місяці, у неділю, 29 травня, Міша стояв у патрулі на бойовому завданні в Білогорівці, що на сході Луганської області України. Ворог вдарив протипіхотними мінами. Одна з них розірвала йому обидві ноги. Міша каже, що одразу зрозумів – ноги втратить. Його евакуація зайняла понад чотири години, один з його товаришів не витримав. Шестеро побратимів несли Мішу – росіяни всю дорогу їх обстрілювали, кілька кілометрів до лікарні, де його тричі реанімували.

5 червня Міша повернувся до Іри, де почалася нова серйозна битва – за можливість рухатися самотужки. Він втратив лік перенесених операцій. 18? Можливо, 19. Його хрящ продовжує рости, тому й кількість ще зростатиме. Але до ампутацій він ставиться як до звичайної хвороби – виліковної і тимчасової. І зворушено згадує, як в ортопедичній лікарні у Львові члени його підрозділу нагороджували його медаллю «За відвагу».

Іра пристосовується до нового розпорядку дня. Він вкрай відрізняється від того, що пара собі уявляла. Міша хотів стати тренером; вона – майстер манікюру. «Якщо є підтримка, можна пройти будь-яке пекло», – каже вона. Вона ні на мить не сумнівалася у своїй відданості. Її почуття безумовні, хоча зізнається, що це також важко для неї: «Коли ви когось підтримуєте, доглядаєте, вам також потрібні слова підбадьорення».

Вони, як більшість пар, які живуть у такому обмеженому просторі понад шість місяців, цілодобово, теж діють одне одному на нерви. «Ви б бачили, як ми лаємося – як кіт з собакою», – сміючись, каже Міша. Іра уточнює: «Люблю в ньому все, але іноді хочеться його задушити».

Вони познайомилися в онлайн-чаті півтора року тому. Але всім сказали, що знайшли один одного в парку. Вона була надто молодою і спочатку приховувала стосунки від батьків. Перші шість місяців вони спілкувалися лише в інтернеті та телефоном – спочатку стали хорошими друзями і лише потім пішли на побачення. Іра каже, що ностальгує за їхніми прогулянками містом. Тепер їхні прогулянки інші: Іра штовхає інвалідний візок і час від часу відпочиває у Міші на колінах. Вони ніколи не танцювали разом до війни, але Міша тепер жартує, що вони і з ліжка ніколи не вставали.

Вони обоє вірять, що шлюб сам по собі важливіший за велике весілля, хоча колись планують отримати свідоцтво. Наразі і без нього почуваються одруженими: носять каблучки після спільного рішення, а не пропозиції разом провести життя. «Та я й не можу зараз стати на одне коліно», – знову жартує Міша.

На їхню першу зустріч він прийшов із вибитою щелепою після бійки в Одесі. «Якщо Іра зможе прийняти мене з усіма моїми шрамами, то вона прийме мене всього», – подумав він тоді. Думка, яка стали пророцтвом. Їхній перший поцілунок? «Прекрасний!», – згадує він, навіть попри те, що його рот скріплювали два шви.

Але Міша сумує за тим адреналіном, який дає війна. Він відчував мету, борючись за свою країну. «Погляньте на цю сірість – будні, нічого», – гірко каже про життя далеко від лінії фронту. «Там було справжнє життя». Під часті звуки сирен він з тугою розглядає свої фотографії в бойовій формі.

«Воїни – це ті, ким ти мріяв стати у дитинстві. Машина, на якій можна їздити без правил, можна стріляти, знаходити вірних друзів, – пояснює він і з чорним гумором додає: Що може бути кращим, ніж прокинутися серед ночі від бомб?»

Міша втілює загальний настрій більшості солдатів: якби мав можливість, повернувся б воювати. Навіть якби у нього була хоча б одна нога чи коліно, він повернувся б. Іра ж вигукує: «Ні, ні, ні, ні! Я йому вже сказала, що заламаю йому руки, щоб його не відпускати».

Коли Міша вперше пішов на війну, мама закликала Іру покинути Україну. «Як я можу? – заперечила вона. – Мій чоловік тут бореться». Іра каже, що ніколи не була релігійною, але коли Міша був на передовій, вона молилася щовечора, обіймаючи одну з його футболок – з його запахом. Знаючи, що він любить рудих котів, вона знайшла крихітне помаранчеве кошеня і спала з ним. Вона запевняла себе, що все буде добре, але постійно хвилювалася – навіть не уявляла, що їх чекає.

Вони підтримували зв’язок у відеочаті. Але визначальним став дзвінок Міші після поранення.

Міша розповідає про фантомний біль, який відчував у перші два місяці після ампутації. Однієї ночі він прокинувся, звиваючись від болю і намагаючись ворухнути відсутніми ногами. «Мозок не розуміє, що сталося», – згадує він. Зрештою Міша навчився приймати нову реальність.

Розмова стає серйозною, коли йдеться про росію та путіна. Іра каже, що готова його вбити. Міша спокійно каже: «Я така людина, яка зла іншим не бажає. Я був сповнений ненависті тільки у перші дні, коли загинуло багато людей і солдатів. Я хотів розірвати цих росіян за те, що вони зробили. Взагалі… Якщо Путін помре, нічого не зміниться – він просто віддає накази, які виконували мільйони придурків».

Що, на думку Міші, могло б закінчити війну? «Безперечно ніяких переговорів, жодних кроків назад, тому що стільки людей загинуло. Навіть якщо буде пауза, росіяни знову атакуватимуть. Тільки перемога до кінця».

Він вважає, що громадяни росії – це вівці, які купилися на пропаганду свого уряду. «Вони сидять вдома, п’ють горілку, слухають пропаганду по телевізору і думають, що росія найкраща, а всі інші – злі. Вони живуть у бочці гімна, але вірять, що бочка – найкраща».

Міша та Іра попри все живуть своїм життям: грають у волейбол, їздять на вихідні в гори, вечеряють при свічках через вимкнення електроенергії, спричинені обстрілами росії.

Вони часто відвідують лікувальне плавання: звільнившись від обмежень інвалідного візка, вони рухаються разом, плавно, як одне тіло. І вони вдячні за кожну мить, проведену разом. Він повернувся з передової до неї – живий.

Чи пишається вона ним? Так.
Чим вони люблять займатися? Сексом.
Які мають плани на майбутнє? Побудувати свій будинок. Народити дітей. Можливо, працювати з іншими людьми, які втратили кінцівки.

17 листопада рідні та друзі зібралися в крихітній кімнаті в Трускавці, щоб відсвяткувати 28-й день народження Міші. Його мама принесла торт, прикрашений кольорами українського прапора, а школярі надіслали в подарунок свої малюнки. Задув свічку. Що загадав? «У мене є все, що я хочу. Потрібні тільки ноги. Може, машина і будинок теж підійдуть!»

Значить, у нього ще є якась місія. Міша не релігійний, не виключає реінкарнацію, припускає, що, можливо, був дуже важливою людиною в минулому житті. Але мало ймовірно, що вони з Ірою тоді знали одне одного, інакше б, жартує, він би її запам’ятав.

Війна змінила їх. У чомусь на краще. «Я завжди вважала себе егоїсткою, але зараз – ні, – зізнається Іра. – Я змінила життєві пріоритети: як ми можемо скаржитися на відсутність електрики, якщо наші хлопці в окопах, на холоді?» Іра почувалася винною і організувала у своєму селі допомогу солдатам. Коли вона пакувала «тривожну валізу», то зрозуміла: все її життя в цій сумці, і найцінніше – не матеріальні речі, а людське життя.

Вони далі цілуються, обіймаються У хворобі і в здоров’ї. Незабаром планують поїхати до США, де Міша отримає найсучасніші протези. «Бог має на мене плани, – впевнено заявляє Міша. – Мені потрібні біонічні ноги, щоб колись я міг підняти свою дитину над рідною землею».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Сила кохання: як дружина десантника розшукала його серед полонених
• Кохання на війні: три пари, які разом служать і побралися на передовій
• Кохання переможе: щемливі фото військових, одружених під час війни