«Дон Жуан» Павло Тичина, його чотири кохання, любовний трикутник і одна «панна Інна»
Маловідомі факти про насичене особисте життя найвідомішого українського поета радянської епохи
Маловідомі факти про насичене особисте життя найвідомішого українського поета радянської епохи
Павло Тичина прожив цілком благополучне життя й багатьом запам’ятався хіба нудними славнями комуністичної партії. Але це несправедливо: крім «в полі трактор дир-дир-дир» Тичина писав прекрасну лірику. Любовну, зокрема. Отже, кохав? Звісно. У кожного творця є муза, а він був дуже творчою людиною – не лише поетом, а й художником, музикантом. «Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху», – стверджував Тичина. І це дійсно те, що об’єднує його жінок, яких було чимало, хоч це й дуже платонічні захоплення. Адже Тичина був ніжним, вразливим, сором’язливим романтиком із жіночним обличчям (в молодості був схожий на Ісуса Христа і вчився в семінарії). І ніколи, геть ніколи не лаявся. Однак у тихому вирі, як то кажуть…
У своєму щоденнику Тичина писав: «У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх із землі підводив». Хто ця «Весна» із тих тисяч мадонн, ундін, гудрун, ізольд злотокосих, яких Тичина, за його ж словами, любив? І як його донжуанізм поєднувався з донкіхотством? Дізнаємось…
Тичина-семінарист закохувався регулярно, але, на жаль, без взаємності. Першим коханням, про яке залишилась дуже коротенька згадка, вважається Ляля з Чернігова, де юнак навчався. На її честь Тичина навіть взяв псевдонім Лялич і саме так виступав з музичними творами як композитор. Так, він взагалі найперше вважав себе музикантом. І був талановитим – співав у хорі, грав на струнних і духових інструментах, володів азами диригування, досконало знав нотну грамоту і навіть навчав цієї грамоти хорового диригента Григорія Верьовку.
Згодом Тичина почав залицятися до Оксани Коцюбинської, з якою познайомився на творчих суботніх зустрічах у її батька Михайла Коцюбинського. Найімовірніше, саме їй присвячено вірш «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов». Дівчина також не відповіла взаємністю і невдовзі вийшла заміж за командира червоного козацтва Віталія Примакова.
Ще була літераторка, «пантера чоловічих сердець» Олена Пашинківська (Котова), що творила під псевдонімом Олена Журлива. Пізніше, у 1960-х, розбита таборами й прикута до ліжка, вона написала спогади про романтичні стосунки з поетом, який, до речі, до кінця життя надсилав їй гроші на ліки. Але дружині Ліді, кажуть, ці спогади не сподобалися, і вона спересердя їх знищила. В архіві самої Журливої збереглася тільки одна сторінка без початку й кінця, де згадується поет, що приніс їй проліски й цукерки. Також там ідеться про записочку від нього: «В моїй душі засвітився вогник, який ніяк згаснути не хоче». Олена у відповідь все сміялася.
Цікаво, що Тичина часто закохувався у сестер. Імен і прізвищ їх багато, однак найбільш відомою є історія любовного трикутника з сестрами Коновал – Поліною та Інною (Нюсею, як він її називав). Саме Інні присвячений один з найкращих віршів поета: «О панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги… Сестру я Вашу так любив – дитинно, злотоцінно.…». Іронія долі в тому, що кохала його вона. А він – Поліну. І знов без взаємності.
Познайомив Павла з сестрами, доньками поета й педагога Івана Коновала (Вороньківського), Віктор Коновал. І Поліна стала першим справжнім коханням 22-річного Тичини. Красуня, що чудово співала й серйозно займалася музикою, викликала в серці юнака вибух надзвичайних почуттів. Власне, всі ліричні поезії Тичини 1913-1917 років осяяні ними.
Вона соромилась юнака і прилюдно з нього кепкувала. Він же нічого не чув і не бачив – лише свій романтичний образ дівчини, «що пішла до світла, до науки» й боролась за відродження свого народу. Це виявилось зовсім не про Поліну. У 1917 році вона вийшла заміж за людину, ворожу українській культурі, зрадила недавні мрії й ідеали. Для Тичини це була страшна трагедія. Він хотів забути про неї, переконував себе, що забув, але все одно приніс Коновалам один зі перших примірників своїх «Сонячних кларнетів». А потім присвятив Поліні цикл «Панахидні співи» – про зранене серце й кохання без взаємності.
Також цій парі присвячена картина Михайла Жука «Чорне і біле», написана у стилі модерн. Художник був вчителем Тичини й добре знав історію його кохання. В центрі картини зображені два янголи: чорний з сопілкою зовні дуже схожий на Павла Тичину, а в білому ангелі цілком можна впізнати Поліну Коновал.
Скромна й лагідна Інна-Нюся намагалася спокутувати гріхи сестри. Вона кохала поета палко й жертовно, навіть освідчилася йому одного зимового вечора, але не могла замінити собою сестру. Тому й з’явився вираз «моя Весна» і вірші, присвячені їй. На жаль, Інна померла молодою – від сухот у квітні 1920-го. Її смерть стала потрясінням для Тичини: «Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю».
Він помилявся: Поля існуватиме для нього ще довго. Зрозумівши свою помилку, вона сама шукала привід зустрітися з ним. Спершу в Харкові: просила, щоби Павло виручив із тюрми її брата. Потім у Києві, де вони жили поруч. Збереглися її записки: «Павлусь! Мені дуже треба тебе побачити, зайди до мене? Я з дитиною у Києві тільки удвох». Він тоді не був офіційно розписаний, хоча й був у стосунках – й приходив. Його добре запам’ятала дочка Полі – вона, школярка, недолюблювала цього дядька, зокрема, за його вірші, які доводилось зубрити.
Хоча думка про неї ще довго його переслідувала – працюючи над поемою-симфонією «Сковорода», він використав образ Поліни, щоб зобразити зрадницю, що вийшла за російського генерала. Та й обох сестер він згадував усе життя. У 74 роки, незадовго до смерті, він писав: «Де ті кружечки ділись грамофонні, які мені ставили у Воронькові Поля й Нюся, щоб я слухав пісень? О, як я їх слухав! Це було в 1913 році, коли я був у гостях у Коновалів».
Загалом дослідники вважають, що Павло був захоплений обома сестрами. Дехто згадує, що була ще й третя муза – Наталя, кузина Поліни й Інни. Саме їй поет присвятив вірші «Зоставайся, ніч настала…» і «Спать мене поклала Тала на дівочій на руці». Але це також трагічна історія: вже на момент знайомства влітку у селі Наталя була невиліковно хвора. Невдовзі вони роз’їхалися, а за пів року Павло отримав від дівчини листа, що складався з чотирьох слів: «Прощай. Вмираю. Люблю. Наталя». Разом з нею померла мрія…
Саме таку шукав Тичина у 1916 році в Києві, і знайшов – на Деміївці, вулиці Кузнечній. Не знаючи, як багато знайшов він водночас, хоча й не зразу. Господаркою квартири була Катерина Папарук, що мала 16-річну доньку Ліду. Спершу мати вагалася, чи варто заселяти неодруженого юнака у квартиру, де проживає молода дівчина. Але потреба в грошах змусила пані дозволити 25-річному Павлу Тичині жити з ними. З часом Ліда почала проявляти увагу до поета. Стала незамінною для нього: бігала в бібліотеку, була першим слухачем віршів, давала поради… Хоча вони все ще звертались на «Ви», але в щоденнику Тичина написав «моя» перед її ім’ям. Почуття зароджувалися дуже поволі. З усякими зигзагами на своєму шляху.
Так, влітку 1920-го Тичина шукає усамітнення на хуторі в Межигір’ї. Пише в щоденнику: «Знову захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею»…
Про це свідчать щоденникові записи: «Як пролопотить ніжками Ляля, мені чогось так радісно стає. Як гарно на світі! Пастушка співає за горою, жовту квітку джміль пузатий нахиляє. Іноді такої сильної любові хочеться!» або «Побачив Лялю на березі. Оте струнке створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не може буть, не знаю». А потім вже й не сумнівається: «Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі. Спочатку ми під деревом стояли, і я щоразу нагору вибігав: весело було, що стільки хмар жене!.. Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було. Розвалена гостиниця. Через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був. Цікаво й страшно». Тичині майже 30. Можливо, це вперше? Хтозна…
Пізніше Ляля Ржечицька вийшла заміж за художника Василя Кричевського-молодшого. А Ліда Папарук таки дочекалася свого Павлуся. Хоча чекати довелося майже 20 років: познайомилися вони 1916 року, а офіційно зареєстрували шлюб аж 1939-го.
Справжнє почуття між ними спалахнуло в розлуці, коли з 1923-го по 1934-й Тичина жив у Харкові, а Ліда в Києві. Поет написав близько 200 сентиментальних листів до своєї Десюки (так називали Ліду вдома). Таких, наприклад: «Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка – хорошая і славна дівчинка. Вона любить віршики. Як же Лідочка поживає? Я дуже часто почуваю лице і руки ваші і ваш сміх, і усміх ваш, і сум. Лідуся, не сумуйте, Павлусь хоч би там що, та вас найбільш цінує… Пишіть до мене, котенятко». І в листах це дійсно був роман. А в житті не зразу.
Коли Тичина повернувся до Києва, під час візитів гостей він ще довго ховав Ліду у ванній кімнаті, вдаючи, що живе сам, а коли приховати очевидне не вдавалося, то, червоніючи, представляв її як «мою бібліотекарку». Водночас майбутню тещу, Катерину Кузьмівну, Павло дуже любив і поважав (пізніше навіть на її похоронних документах написав прізвище Папарук-Тичина). Вона врешті-решт і влаштувала заручини, бо куди ж це годиться.
Історія така: оскільки Тичина все ніяк не наважувався освідчитися в коханні, Лідина мама закрила їх в окремій кімнаті. Сутеніло, Ліда була готова, Павло зітхав і крутився на дивані. Нарешті зважився спитати: «Чи можу я вас поцілувати?». Ліда відповіла ствердно. Тоді Павло зняв з носа пенсне, чмокнув Ліду в щічку, знову надів пенсне і склав чинно руки на колінах. Одружився Тичина, коли йому було вже 48 років. На дітей так і не зважився.
Офіційно оформили свої стосунки Ліда й Павло напередодні 1940 року в Києві. Обрали РАГС далі від центру, на Деміївці, щоб менше людей знало. Ще 10 років Ліда залишалася на своєму прізвищі… Але це її не засмучувало: всі часи, що вони провели разом або нарізно, вона була його коханою, другом, помічницею у творчій праці, першим читачем, а то й тямущим критиком. На 40-річчя знайомства поет написав їй такі рядки: «Дивлюсь на тебе я не надивлюся – на очі сірі й брови в формі дуг, для мене ти, як з пісні «біле гуся», – кохана, люба і дружина, й друг». Тож все було недаремно.
У ньому дійсно це було – особлива, майже дитяча ніжність і вразливість. Він не сідав до роботи, коли бачив метелика на своєму зошиті – не хотів сполохати. Оминав мурах на асфальті, щоб часом не роздавити. Любив «гудок паровоза в квінту». У нього було особливе вухо: всі звуки він сприймав, як музику. І Ліда іноді ніжно брала його зубами за це вухо. Їй можна було.
Вони прожили разом 44 роки. Павло помер раніше за Ліду, і після його смерті вона зберегла його архів та атмосферу квартири, де вони жили. А ще залишилась чоловіковим менеджером: хвилюючись, що невдовзі настане доба його забуття або й заборони, якщо хтось знайде в рукописах щось крамольне, Ліда переглянула щоденники Тичини й замалювала чи повидирала звідти все, що їй видалось зайвим – від згадок про інших жінок до прізвища Хвильового. А потім і спогади, зібрані для мемуарного збірника про Тичину, ретельно перевірила. З найкращих намірів, звісно. З любові. Результат виправдав її старання – образ Тичини в історії лишився бездоганний.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: