Іван Котляревський: 11 цікавих фактів про автора “Енеїди”
Зібрали найцікавіше до дня народження цього непересічного усім відомого українця
Зібрали найцікавіше до дня народження цього непересічного усім відомого українця
«Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак», його «батько», Іван Котляревський, теж нівроку. Хоча й окрім Енея нащадків по собі не залишив – через єдине, нещасливе, кохання, яке спіткало його ще в юності. Але жінок він геть не цурався, як і дружніх посиденьок з картами, вином та сороміцькими жартами. Чого ми ще не знаємо про цього начебто солідного – письменника, поета, драматурга, громадського діяча, засновника української літератури? До його дня народження, 9 вересня, вирішили зібрати найцікавіше.
Котляревський кинув семінарію одразу після смерті батька, провчившись там 8 років. Чому? Можливо, розчарувався в освіті або й самому попівстві. Можливо, хотів іншого життя – яскравого й насиченого, сповненого пригод. Тим паче, що «ще в юному віці мав особливу пристрасть до віршів і вмів до всякого слова мистецьки добирати дотепні рими, за що товариші звали його римачем», як писав його біограф Степан Стеблін-Каменський. І, до речі, вже тоді, ще у шкільні роки, він складав вірші про козака Енея. А ще досконало знав французьку, латину, філософію… Облишивши осоружне навчання, натомість юнак став служити у канцеляріях, а згодом – вчителювати в поміщицьких маєтках на рідній Полтавщині і не тільки.
Вчителюючи у поміщика в Золотоноші, Іван закохався у вродливу дівчину-кріпачку Марію Семикон, покоївку. Повертаючись у свою кімнату, він часто її там заставав там, потроху почав вчити дівчину грамоті.
Якось, прибираючи, вона наважилася взяти аркуш паперу, списаний дрібним почерком. Прочитала написаний вірш й упізнала у ньому… себе.
Між Іваном і Марією спалахнуло палке почуття, юнак попросив благословіння у господаря. Але виявилось, що Марія вже «обіцяна» якомусь багатому вдівцю.
Іван з болем у серці залишив дівчину і перед її весіллям передав через служницю листа з проханням писати хоча б зрідка, до якого додав золоту каблучку. Відповіді, на жаль, не дочекався…
Хоч якою була причина, Котляревський віддав військовій справі 12 років і зробив непогану кар’єру: служив у Сіверському карабінерському полку, у 1812-му під час походу Наполеона І Бонапарта сформував на Полтавщині 5-й український козацький полк. А згодом брав участь у російсько-турецькій війні, був учасником облоги Ізмаїлу. І навіть здобув орден Святої Анни за дипломатичні здібності – умовив ногайських татар бути нейтральними й пропустити російську армію через свою територію. Однак соромився цієї нагороди, адже невдовзі поселення цих татар були пограбовані й знищені, вони змушені були тікати аж до Азову, до Маріуполя. Щось це нагадує…
Це сталося у 1807 році під час російсько-турецької війни, при переправі через Дунай. Почувши прізвище Котляревського, задунайські запорожці запитали, чи не він є автором «Енеїди» (він почав її писати під час служби в 1794 році, а перше видання вийшло, коли Котляревському було близько 30). Коли отримали ствердну відповідь, то запросили його до себе: «Так це ти, батьку наш рідний! Іди, батьку, до нас, ми тебе зробимо кошовим».
Цю бувальщину охоче розповідав сам Котляревський. Відомо, що через ту зустріч Котляревського стали утискати як «неблагонадійного» – позбавили звання ад’ютанта при командирі корпусу й перевели до псковського полку. Невдовзі він подав у відставку – у 39 років, у чині капітана з правом носити мундир, пізніше за громадські заслуги отримав чин майора.
З Полтави, до речі, він ніколи вже не виїжджав. 25 років віддав службі на посаді директора «Дому виховання дітей бідних дворян». Також упродовж 5 років був директором Полтавського вільного театру – першого українського професійного, для якого писав п’єси, в тому числі й знамениту «Наталку Полтавку».
Дозвілля Іван любив проводити з друзями – був веселою та компанійською людиною. На цих дружніх посиденьках за пуншем, сигарами і картами, й гартувалася «Енеїда» (загалом Котляревський писав її впродовж 26 років). Друзі були першими слухачами й критиками поеми, а, може, трохи й співавторами – звідси цей питомо чоловічий, бурсацький гумор з «сучими дочками» й усякими деталями, що змушували дам червоніти. «Енеїда» була народною ще до видання – її знали напам’ять і переповідали.
Читайте також: 10 маловідомих фактів про «Наталку Полтавку»
Втім, і сам Котляревський був той ще гуморист. Його часто запрошували у гості, навіть ті, хто його майже не знав, бо у тостах та анекдотах Котляревському не було рівних. Цікаво, що героями тих анекдотів зазвичай були якісь французи, а от сюжети та пригоди з ними відбувалися явно полтавські. І переважну більшість цих бувальщин придумував сам Котляревський, тобто був таким собі стендапером.
Власне, і свою знамениту «Енеїду» він задумував спершу як збірку жартів. Але в процесі створення вона стала розростатися, ширитися і врешті-решт перетворилася на висміювання суспільних подій і навіть конкретних історичних персон. Звісно, не лише часів Вергілія, який першим оспівав Енея.
Наразі «Енеїда» – поема-легенда, з якої фактично почалося формування літературної української мови на основі живої народної. А тоді Котляревський відмовлявся її публікувати, попри те, що вона була вже популярною. Чому? Хтозна.
Одна річ – читати свої тексти у колі друзів задля розваги, й інша – винести «малоросійське слово» на загал… Тому він дуже образився на конотопського поміщика Максима Парпуру, який у 1798-му видав три частини «Енеїди» без його дозволу за свій кошт. Насправді то була добра справа, яка підштовхнула автора до продовження «Енеїди». Але Парпуру він увіковічнив як «якусь особу мацапуру», яку в пеклі «шкварили на шашлику», так помстившись за свою честь і авторські права, щоб більше ніхто не смів «чужеє оддавать в печать».
Це був, що називається, бестселер. Книжка швидко стала бібліографічною рідкістю. Подейкують, вона була навіть у бібліотеці Наполеона. А майбутній цар Микола І замовив собі аж два примірники.
Також успіх «Енеїди» викликав цілу хвилю наслідувань. І в тому ж петербурзі почали з’являтися книжки з «малоросійськими» мотивами, поєднаними, однак, з ідеєю відданості російській короні (бо московити таки ж холуї). За бажання Котляревський міг би на цьому добре заробити, але його цікавив найперше український читач, і він встояв перед спокусою. Натомість підготував для тексту поеми словник на 1500 слів (перший, на 972 слова, видав той самий несправедливо зафуканий «пірат» Парпура).
А повне видання «Енеїди» вийшло 1842 року, вже після смерті Котляревського.
Зокрема, членом полтавської масонської ложі «Любов до істини», яку пізніше розпустили за наказом царя. У ній Котляревський виконував роль витія (оратора). Загалом масонство було дуже поширеним серед свідомих українців того часу – наприклад, масонами були Михайло Грушевський і Симон Петлюра.
Масони не виступали проти влади, а намагалися гармонізувати світ за допомогою знань, були релігійними, й водночас свято вірили в науку. Як справжній масон, Котляревський відпустив своїх кріпаків (усього їх було шість душ), свій будинок в Полтаві заповів економці, Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові, а все інше майно роздав далекій рідні та друзям. Хоча ж і прямих нащадків він не мав…
Окрім масонської ложі, Котляревський входив до таємного «Товариства малоросійського». Після повстання декабристів у цій справі велося слідство, але його не чіпали. Чому? Можливо, відповідь міститься у листі декабриста Сергія Волконського: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любить».
Це була Варвара Рєпніна, дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна (вони 17 років прожили в Полтаві). Вона замовила Котляревському переклад з французької Дюкена для Полтавського інституту шляхетних дівчат, а це три грубих томи по 500 сторінок (на переклад пішло 15 років), й загалом усяк опікувалась поетом. Чи любив він навзаєм? Навряд. Після юнацького нещасливого кохання він заприсягнувся, що його серце закрито для жінок.
Читайте також: Варвара Рєпніна: закохана княжна або за що Шевченко присвятив їй «Тризну»
У листопаді 1838 року Котляревський помер. Тихо згас на самоті, без близької людини поруч… Йому було 69 років, нащадків він не мав. Звістка про його смерть вразила Шевченка. 24-річний поет написав «На вічну пам’ять Котляревському», яким вшанував видатного сучасника:
«Будеш, батьку, панувати, Поки живі люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!».
Пізніше, у 1845 році Шевченко спеціально відвідав Полтаву, щоб вклонитися могилі Котляревського, й намалював акварель «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві».
Котляревський дійсно був «батьком». Не лише «Енеїди», а й перших паростків української літератури, всього українського. Це і є нащадки, і їх у такого велета багато. Хто з українців не знає Котляревського? Певно, нема таких.