Софія Тобілевич: від вчительки-самоучки до дружини й соратниці Карпенка-Карого

Акторка, фольклористка, мемуаристка, дружина корифея українського театру Івана Карпенка-Карого й мати театральної діячки Марії Тобілевич – так представляє Софію Тобілевич Вікіпедія. І цього, власне, достатньо, щоб зацікавитися цією непересічною жінкою. Але найцікавіше – як завжди, деталі. Наприклад, така: Софія сама освідчилася майбутньому чоловікові, вже тоді корифею. А він відповів відмовою: «Ти молода, тобі треба йти у життя, я ж своє життя вже віджив». Йому було 39, і він був багатодітним вдівцем, їй же ледь виповнилося 23, тож десь він мав рацію.

Однак наполеглива дівчина не здалася. І таки ж домоглася свого. Від того виграли всі: Софія стала не лише вірною дружиною, а й головною популяризаторкою творчості чоловіка та інших корифеїв українського театру. І все-все встигла, бо прожила дійсно довге життя – майже 93 роки. До речі, на сцені була до 75-ти!

НЕ БЕЗТУРБОТНЕ ДИТИНСТВО

Софія Тобілевич, тоді ще Зося Дитківська, народилася 15 жовтня 1860 року в селі Новоселиця на Вінниччині. Походила вона зі збіднілої польської родини. Її батько, Віталій Дитківський, шляхтич із села Недашок, що на Волині, помер рано – малій Зосі не виповнилося й трьох років. Вкоротило віку йому тяжке поранення під час Кримської війни, наслідком якого стали сухоти. Отож і залишив він вдовою молоду дружину з двома доньками – старшою Зосею та молодшою Юлею.

Мати Анеля (Анна) Сераковська, теж полька, небога Зигмунта Сераковського, одного з лідерів польського повстання 1863 року й доброго знайомого Тараса Шевченка, у вдовах не засиділася – треба ж було піднімати дітей. Другим її чоловіком став Йосип Пілецький, учасник польського національного руху – він працював у підпільній друкарні й невдовзі за вироком суду був заарештований. Йому призначили сім років в’язниці – в камері-одиночці, кам’яному мішку в Київській цитаделі.

«Не було на селі жодної пісні, якої б не знала ця проста жінка і яку б не співала під час домашньої роботи, – згадувала вона пізніше. – Для нас, малих, вони обидві, мама та Явдоха, вихована в нашій родині, були однаково авторитетні. Вчили вони нас більше своїм прикладом, аніж умовляннями».

Втім, легко не було – за роки без чоловіка-годувальника й без того бідна родина геть зубожіла. Але, коли Йосип Пілецький повернувся з в’язниці, стало ще гірше, адже він дуже змінився: замість життєрадісного, повного сил чоловіка тепер був знервований, хворий мізантроп. Причому ці нові риси він проявляв не на людях, а саме вдома, в колі родини – найменша дрібниця могла викликати його лютий гнів. Особливо страждали Софія та Юлія, бо були нерідні. Якось у припадку люті Йосип взагалі вигнав дівчат із дому. 3 ними пішла й мати.

Влаштувавши старших доньок до поміщиці, яка тримала майстерню із виготовлення білизни, Анеля повернулася додому, бо мала ще двійко дітей від шлюбу з Йосипом – доньку Яринку та сина Янка.

А Софія з сестрою мусила відтепер служити в заможних родинах нянькою, щоб хоч трохи заробити й не муляти очі неврівноваженому вітчимові. Вона добре засвоїла важливий урок – покладатися можна тільки на себе. 

ОСВІТА САМОТУЖКИ

В одній із родин, де Софія доглядала малечу, вона познайомилася з домашньою вчителькою Броніславою Сидорович, активною діячкою польського національного руху. І саме це багато в чому визначило її майбутнє.

Дівчина почала інтенсивну програму самоосвіти, хоча вчитися могла хіба увечері, коли паничі вкладалися спати. Грамоту вона опанувала самотужки, допомагав їй в цьому дядько Ян Сераковський – давав початкові уроки й підсовував небозі потрібні книжки.

Завдяки наполегливості та природній обдарованості дівчина швидко опанувала шкільну програму, вивчила німецьку та французьку мови, ознайомилася з класикою зарубіжної літератури, світовою історією. «Ретельність моя до навчання та моє гаряче бажання знати більше й більше захопили і мою вчительку… Панна Броніслава була широко освіченою людиною. Завдяки їй я познайомилась уперше з творами класиків, і моїми улюбленими письменниками стали Тарас Шевченко, Адам Міцкевич та Владислав Сіракомлі», – згадувала Софія.

Разом з родиною уманського поміщика Михальського, у якій вона навчала двох дівчаток, Юзю та Стасю, у 1883 році Софія переїхала до Києва. І все було начебто добре, аж раптом помер пан Михальський, а його вдова вирішила повертатися з дітьми на Уманщину.

Тож 22-річна Софія, на жаль, втратила місце. І лишилася в Києві сама, як палець: ані рідні, ані друзів, ані даху над головою. Вона обійшла усі початкові школи, намагаючись знайти посаду вчительки, однак скрізь питали свідоцтво про закінчення навчального закладу…

Шукала й місце у якихось канцеляріях, та їй всюди відмовляли – жінок у канцеляристи не брали. Софія не знала, куди йти й що робити, але з столиці твердо вирішила не їхати. Їй хотілося знайти себе, хотілося чогось більшого. В ідеалі – пов’язаного з театром, до якого тягнулась її душа. І тут, як це часом буває, з’явився Deus ex machina, Бог із машини…

ВІД ПЕЧАЛІ ДО РАДОСТІ

Після того, як у пошуках роботи Софія Тобілевич натрапила на крамарку-звідницю, яка хотіла перетворити її на дорогу повію, розпач ледь не згубив дівчину – вона пішла на Дніпро… топитися. Сіла на березі й завела сумну пісню: «Та нема гірш нікому, як тій сиротині, та ніхто й не пригорне при лихій годині…».

Потім вона згадувала цей момент так: «Велику, чудодійну силу має пісня. Вона й засмутить, вона й заспокоїть, підбадьорить нещасливу людину. Тому, може, так багато прекрасних пісень склав і співав наш знедолений український народ. Співаючи, я більше не шукала очима дороги до Дніпра. Я забула про те, що збиралась іти й шукати смерті в його хвилях. За першою журливою піснею полинула друга, третя, та все голосніше й голосніше. І я не помітила, як почала співати на повний голос, спершись на стовпчик паркана». А потім…

«Це ви так гарно співаєте? – раптом почула вона чийсь голос. – Ходіть зі мною, є для вас робота. Ви співатимете в хорі, в театральному хорі. Розумієте?».

Талановита сирота втрапила вчасно – у потрібний час і потрібне місце. Невдовзі Софія з усіма заприятелювала – і з дружиною Лисенка Ольгою, і з його сестрою Софією, заміжньою за братом Михайла Старицького.

Тим часом останній як меценат й директор якраз клопотався справами власного театру, створеного у Єлисаветграді Марком Кропивницьким. Лисенки усяк йому допомагали, бо Старицький замахнувся на велике – хотів мати при трупі власні оркестр й хор на 30 співаків. Отак несподівано й відкрилася «золота брама» для Зосі – вона стала хористкою театральної трупи Михайла Старицького. Цим і розпочала свою сценічну діяльність.

Також Лисенко відрекомендував Софію польському фольклористу Чеславу Нейману, що у справах прибув до Києва: «Ось та дівчина, яка польською транскрипцією відтворить вам українську мову». І несподівано з колишньої наймички Зося стала також фольклористкою, бо була залучена до справжньої наукової праці.

Невдовзі вона організувала етнографічну експедицію на Поділля, де за два місяці записала понад 300 народних пісень! У 1884 році все зібране вийшло друком у Кракові – «Етнографічні матеріали з околиці Плискова Липовецького повіту. Зібрані пані З.Д. (Зосею Дітковською) і опрацьовані Ч. Нейманом». Це був початок тривалої фольклористичної роботи, яку Софія не полишала протягом усього життя.

ВЕЛИКЕ КОХАННЯ

Часто після великих страждань Бог дарує страдникові й велике кохання. Принаймні у Софії сталося так.

У жовтні 1883 року нова театральна трупа, створена Старицьким та Лисенком й доповнена великим хором, у якому співала Софія, гастролювала у Єлисаветграді. Там до неї приєднався місцевий драматург Іван Тобілевич, що узяв собі сценічний псевдонім Карпенко-Карий. Нещодавно він став вдівцем з чотирма малими дітьми на руках й водночас втратив посаду столоначальника Єлисаветградського повітового поліцейського управління через «неблагонадійність». Йому було 39, їй – 23. Вони познайомилися, ще не знаючи, що з того буде.

«Сірі, розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись на того, з ким Іван Карпович розмовляв. Густе, русяве волосся було зачесане на боковий проділ. На скронях уже почала пробиватися сивина і такі ж сиві ниточки виблискували у його зачісці. Він виглядав трохи втомленим і зажуреним… Йому, певно, все ще чуються погребні дзвони, думала я, поглядаючи на його самотню постать», – так описує Софія свої перші враження.

Спілкуючись, вони ставали все цікавішими одне для одного. Тобілевич любив поговорити з хористкою і все більше їй подобався: зароблені гроші не тринькав, сам зводив нову простору хату для родини, піклувався про дітей. Отак вона й закохалася.

А коли вона підійшла до нього й несподівано (може, й для себе) освідчилася в коханні, глянув і сказав: «Ти молода, тобі треба йти у життя, я ж своє життя вже віджив». Тож Софія отримала відмову. Однак не здалася.

Від липня 1884 року вона разом з театром замешкала в Новочеркаську, де восени трупа мала розпочати новий сезон – за наказом генерал-губернатора їм заборонили виступати на теренах губерній Правобережної України (Київської, Подільської та Волинської) через «сіяння ворожнечі до царського режиму».

Сюди ж за допомогу «політичним злочинцям» був засланий і Тобілевич. Доля все їх не розлучала. І коли театр поїхав з гастролей, Софія, кинувши трупу, вирішила зостатися з коханим, хай і на чужині. І недаремно. 23 січня 1885 року Іван і Софія повінчалися, а невдовзі у них народилася спільна донька Марія.

ТЕАТРАЛЬНИЙ ТАНДЕМ

Повернутися додому родина Тобілевичів змогла тільки у 1888 році, коли з Івана зняли поліційний нагляд. Вони замешкали на Хуторі Надія, названому на честь першої дружини Карпенка-Карого, Надії Тарковської.

Софія Тобілевич власноруч перетворила голий степ на квітучу оазу – причепурила оселю, заклала сад. І разом з чоловіком поволі втягнулась у роботу зі створення українського національного театру.

Роботи вистачало кожному і кожен мав куди прикласти свої таланти: Іван писав оригінальні п’єси, Софія ж перекладала твори польських (а ще німецьких, французьких) драматургів, які чоловік потім адаптував до українських реалій. У них був гарний тандем. Ні за славою, ні за грішми вони не гналися – працювали тільки на ідею. Ідею національного відродження.

Коли Карпенко-Карий зміг нарешті взятися за улюблену театральну справу, разом з ним до трупи Миколи Садовського (а згодом Панаса Саксаганського) увійшла й дружина. Вже не як хористка, а як характерна актриса. Цей період, що тривав з 1980 по 1907 рік, аж до смерті чоловіка, Софія вважала найкращим у своїй творчості, й вона докладно це описала у книзі «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади».

Ще б пак, працювати поруч із живими легендами, бачити на власні очі зародження й розквіт українського театру – дійсно захоплива річ.

Вона зіграла Терпелиху у «Наталці-Полтавці» Івана Котляревського, бабу Бушлю і Тетяну в «Чумаках» і «Суєті» Івана Тобілевича, Лимериху у «Лимерівні» Панаса Мирного та багатьох інших.

І враз все обірвалося – зі смертю чоловіка. «Напередодні Іван Карпович прокинувся веселим і заявив, що йому полегшало. Він вимагав збиратися в дорогу, снував плани, – згадувала Софія потім. – Але лікар, що його оглядав, звернув увагу на дві чорні цятки, що з’явилися на руці чоловіка, і сказав мені французькою: «Це серйозно, дуже серйозно». Опісля серед розмови Іванові раптом зробилось погано… Мова перервалася на півслові, горлом пішла кров, і він, промовивши одне слово «смерть», упав навзнаки… За хвилину все скінчилось… Переді мною було бліде, холодне обличчя покійника. Слова надто безсилі, щоб виявити увесь трагізм того моменту…»

Поховали Івана на Хуторі Надія поруч із могилою батька, поставили великий дубовий хрест, як він хотів. І написали на тому хресті: «Люди вмирають – ідеї вічні! Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного, темного люду, полягло серед них, а дух величний твій – витатиме над ними довіку! Коли ж незрячі тепер прозріють, – тебе в своїй сім’ї вільній, новій – спом’януть».

Заквітчавши осінніми квітами чоловікову могилу, 46-річна вдова невдовзі поїхала з хутора. Належало розвіяти печаль, щоб жити далі…

ЖИТТЯ ТРИВАЄ

«Авторський гонорар за твори Івана Карповича я одержувала справно, у достатній кількості, що цілком забезпечувало моє життя від нестатків і будь-якого клопоту за гроші. Та не могла я помиритись зі становищем забезпеченого «рантьє», не звикла сидіти без роботи, – згадувала Софія. – Театр почав непереможно кликати мене до себе».

І вона повернулася в театр, бо це й було її життя. У Києві саме працювала трупа Миколи Садовського та Марії Заньковецької, і невдовзі Софія включилась у новий для неї репертуар. Першою роллю була дружина городничого в «Ревізорі» за Миколою Гоголем. Грали виставу українською мовою, в перекладі Садовського. До речі, київський театр Садовського був першим стаціонарним українським театром імперії, і в ньому Софія працювала до 1916-го. Потім кілька років була у Товаристві Українських Акторів, у Театрі ім. Т. Шевченка в Києві. Пізніше грала у Новому драматичному театрі ім. Франка під керівництвом Гната Юри в Черкасах і Чернівцях.

У 1926–1930 роках гастролювала разом з Миколою Садовським та Панасом Саксаганським у різних периферійних театрах. І аж у 1935-му зійшла зі сцени – їй виповнилося тоді 75 років.

Та хотілося врешті-решт спокою і тихої старості. На рідному Хуторі Надія, для якого Софія стала справжнім янголом-охоронцем попри всі соціальні катаклізми.

Доля хутора складалася по-різному. Так, влітку його навідали Січові стрільці, які впорядкували могилу Карпенка-Карого та відправили на ній службу. Софія була так вражена їх приязністю й увагою до людей, що присвятила їм спогади «Рідні гості».

Зовсім іншим був «візит» махновців трохи згодом. Вони ледве не розстріляли стареньку матір Софії, яка теж жила тут, – їм не сподобався гонор 83-річної шляхтянки. Тож довелося спішно виїхати до Києва, хоча було там голодно й скрутно, так, що Софії доводилося вимінювати свій театральний гардероб на їжу.

Однак у кінці 1920-х вона знов повернулася на Хутір Надія – кликав він чоловіковим голосом: «Соню!».

Хоча те, у що він нині перетворився, жахало… «Перше почуття було – тікати звідси якнайскоріше, щоб бути подалі від цієї руїни… Сиділи ми з сестрою в хащах здичавілого садка і від туги та жалю плакали, дивлячись на сумну картину: обдерта, напівзруйнована хата без вікон і дверей. Ями, бур’яни, купи гною та сміття – ось що залишилося на місці прекрасної оселі!» – згадувала вона.

Та куди було тікати? Тож жінки взялися за діло й невдовзі прибрали ту частину хати, що зосталась ціла, заквітчали її квітами й рушниками, і мала вона вже інший вигляд. Хутір, до речі, існує й досі. Хата відбудована, сад квітне, дуби й могили Тобілевичів на місці.

ПАМ’ЯТАТИ ВСЕ

Ті часи були для літньої актриси важкими: ні державної пенсії, ні творчих гонорарів. Більшовики відібрали у неї майже все… Доводилося покладатися на власні сили і знов, як у дитинстві, робити все самій – копати, сіяти, шити, лагодити…

Однак через матеріальну скруту Софія Тобілевич все-таки змушена була залишити Хутір Надія назавжди. Оселилася в Києві, зайнялася мемуарами – недаремно ж кажуть, що талановиті люди талановиті у всьому.

Перший варіантів спогадів про Тобілевича увійшов до 6-го тому «Творів» письменника, опублікованому ще у 1931 році. А вже в 1945-му вони стали повноцінною книгою «Життя Івана Тобілевича».

Також вона писала театрознавчі статті, що друкувалися в різний час у періодиці, – про Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Панаса Саксаганського, Марію Заньковецьку, Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), Миколу Садовського, Марію Садовську-Барілотті. У 1947 році вони вийшли окремою збіркою – «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади».

Але головною справою життя Софії Тобілевич стала книга «Мої стежки і зустрічі» (вона вийшла вже посмертно, у 1957 році, впорядкована донькою Марією).

Софія мала що розповісти про життя корифея, чимало спогадів збереглося саме завдяки їй…

Софія Тобілевич прожила дійсно довге й насичене життя – померла вона, не доживши кількох днів до 93-річчя, 7 жовтня 1953-го. Поховали її на Новобайковому цвинтарі, доволі далеко від головної алеї. За чотири роки там же знайшла вічний спочинок і її донька Марія.

На могилах матері й доньки встановлено спільний пам’ятник – велику  квадратну стелу з чорного граніту з українським орнаментом. Цікаво, що при цьому дати народження обох вказані неправильно. Але то таке. Гірше, що постать такого масштабу досі є малодослідженою і належним чином не поцінованою. Втім, як і багато інших з нашої історії. Але ми це виправляємо. І далі будемо, майте певність.

Підписуйтесь на наш дайджест у Telegram, жіночі історії в Інстаграм та приєднуйтеся до нашої веселої 46 000-ї спільноти у Facebook. Не спамимо дописами, ділимося лише дійсно цікавим.