Королева драми: 8 фактів про життя Наталії Ужвій

На батьківщині ж за цю роль Наталія Ужвій отримала звання народної артистки СРСР. Загалом за свої 88 років Ужвій зіграла 219 ролей у театрі і 20 в кінофільмах. Лауреатка трьох Сталінських премій, вона була начебто обласкана офіційною владою, але життя її не можна назвати легким. Вона була королевою драми. Якою й має бути велика актриса.

Походила з простої багатодітної родини

Згідно з офіційними даними, Наталія Ужвій народилася 8 вересня 1898 року в Любомлі на Волині. Хоча, якщо вірити архівам, це могло статися й у 1890 році. Цей факт виплив, коли вона вже була відомою й доволі дорослою. Що ж робити? Як істинна жінка, Ужвій сказала так: «Знаєте, всі вже звикли, що мені стільки років, тож нехай залишається так, як є».

Наталія була старшою з восьми дітей у родині. Пізніше її брати Євген, Назар і Михайло загинули під час сталінського терору, а от сестра Ксеня стала матір’ю Ростислава Братуня, відомого українського поета й громадського діяча, знакової постаті української культури.

Через батькову роботу сім’я попоїздила світом – вони жили у селі Брудно під Варшавою, потім у Золотоноші. Наталія трохи повчилася спершу в залізничному, згодом у міському училищі. Та через відсутність грошей не змогла продовжити навчання й пішла працювати швачкою. Водночас займалася самоосвітою і у 16 років блискуче склала іспит на звання сільської вчительки. Вчителюючи, Наталія стала грати і в аматорському театрі.

Була примою знаменитого театру «Березіль»

У 1922 році Наталію від театру направили до Києва – на інструкторсько-режисерські курси. Тоді ж відбулася доленосна зустріч із актором і режисером Іваном Мар’яненком, небожем Марка Кропивницького. Завдяки йому юна акторка-початківиця потрапила в допоміжний склад Київського українського драматичного театру імені Тараса Шевченка, потім – стала акторкою Одеського театру. А у 1926-му Лесь Курбас запросив її до свого театру «Березіль», де вона зіграла більше 30 ролей.

Її гра вражала реалістичністю: вона не просто грала, а створювала образи, наповнювала свого персонажа почуттями, оживляла. І це викликало захват у глядачів. Її обожнював Павло Тичина й не пропускав жодної прем’єри з її участю.

Однак, попри шалену популярність, Ужвій скуштувала й гіркого трунку режиму. Через шантаж малим сином вона була змушена разом із іншими акторами «Березоля» підписати лист-наклеп проти свого наставника – Леся Курбаса. Загалом з усієї трупи театру (67 акторів) на захист режисера тоді стали тільки три особи…

Зіграла в оскароносній кінострічці

Влітку 1943 року Наталія знялась у кінофільмі «Райдуга» за однойменною повістю Ванди Василевської, який приніс їй почесті й світову славу. Щоправда, вона про це спершу й не здогадувалася й відмовлялася від зйомок, але режисер Марк Донськой наполягав, бо бачив у ролі героїчно-драматичної партизанки Олени тільки її. Після цієї ролі Ужвій стали мішками приходити листи від бійців із фронту, адже вона втілила на екрані образ жінки, за яку варто воювати.

Однак кінострічка була успішною не лише у внутрішньому прокаті. Грою Ужвій захоплювалися американські президенти Ейзенхауер і Рузвельт. «У неділю у Білому домі дивилися «Райдугу». Я запросив професора Чарльза Болена перекладати нам. Але ми зрозуміли й без перекладу», – писав останній. На Бродвеї кілька тижнів стояли довжелезні  черги – стільки було бажаючих американців, які хотіли подивитися цю картину.

Тричі була заміжня

Перший шлюб, про який згадують не всі, Наталія взяла ще у юності, в Золотоноші. Її обранцем став Григорій Дробницький, майбутній агроном і колега по аматорському театральному гуртку. Переїхавши до Києва, Наталія розлучилася, але не довго була самотня – вийшла заміж за епатажного поета-футуриста Михаля Семенка.

Попри безперечний талант, він був тим ще нарцисом, для якого формула «я – це все» була аксіомою. Для нього це теж був другий шлюб: першу свою дружину-вчительку Семенко називав «просвітянкою» й бив нещадно за те, що в школі вона вчить дітей любити Шевченка, а не його, Семенка.

Наталії теж добряче діставалося. Поет був дуже темпераментним: багато бив, пив, любив. Подейкують, він влаштовував справжні «оргії», у яких змушував брати участь і дружину. А потім шалено її ревнував. «Шлюб красуні й чудовиська» протримався десять років. Наталія не любила згадувати про цей період життя, єдине добре, що від нього залишилось – син Михась. У 1936-му вони розлучилися. А за рік Семенка звинуватили в «активній контрреволюційній діяльності», арештували й засудили до розстрілу.

Знайшла щастя у шлюбі з актором, на 11 років її молодшим

Третім чоловіком Наталії Ужвій став колега по сцені, Євген Пономаренко. Молодий перспективний актор щиро закохався у недосяжну приму ще у 1931-му, буквально не виходив з Харківського театру, де вона грала тоді радянський абсурд – п’єси Микитенка, Первомайського. А вона боялася. Боялася гніву Семенка. Однак у 1936-му, вже в Києві, коли вони одночасно прийшли в Театр імені Франка і разом отримали ролі в драмі Шіллера «Дон Карлос», їхнє майбутнє стало визначеним. І вона нарешті відповіла йому взаємністю, стала його дружиною. Євген усиновив сина Наталії Михася й був з актрисою до останніх днів її життя. Чоловік називав її своєю «ракушкою» й завжди був ніжним і турботливим. Здається, його не бентежила роль «другого» – після неї, «першої». Хоча навіть у довідниках про нього пишуть: «Чоловік Н.Ужвій», а вже потім усі інші регалії.

Коли актриса згасала на схилі віку, маючи фатальний онкологічний діагноз, Євген доглядав за нею, як за малою дитиною. І в щоденниках фіксував кожну мить її життя: «Лютий. Втомлюється швидко. Рухатися їй все важче», «Березень. Лікарі стали приходити все частіше», «Квітень-травень. Наталці все гірше. П’є тільки чай. Почалися нестерпні болі», «Липень. Її не стало. Вівторок».

Пережила трагічну втрату єдиного сина

Син Михась завжди був для Наталії втіхою. Він не успадкував лихої вдачі батька, однак успадкував його поетичний талант і писав чудові вірші, а також і п’єси. У всьому був відмінником. Легко вступив на престижний факультету міжнародних відносин і довчився до п’ятого курсу, коли трапилося безглузде й страшне – на травневі свята 24-річний син вирішив скупатися у річці, попри холодну погоду. Невдовзі після того йому стало зле, лікарі діагностували менінгіт… «Не можу не згадати одного з найтрагічніших періодів у житті Наталії, – писав чоловік Євген. – Її єдиний син Михась так і не зміг подолати тяжку недугу – менінгіт. Він довго перебував у лікарні – тоді не було ще тих ліків, які застосовують нині під час лікування цієї хвороби, і він повільно помирав у неї на очах. Після нестерпних мук 13 грудня 1951 року його не стало».

Наталія, мало не збожеволівши від горя, намагалася накласти на себе руки. Її врятував театр – щоб заглушити біль, вона поринула в роботу. За два тижні після смерті сина актриса вже грала виставу «Без вини винні». Грала так, як ніколи. Особливо сцену зустрічі героїні з сином – увесь зал ридав разом з нею…

Завжди була справжньою жінкою

Сучасники недарма називали Наталію Ужвій поетесою української сцени. Миловидне обличчя з великими блакитними очима, наспівна вимова, ставна постать зі «струною в спині», пластичні, наче перетікаючи рухи… Вона дійсно була природженою актрисою. І справжньою жінкою.

Наталія дуже любила парфуми – і не просто наносити, а змішувати їх, щоб лишати за собою неповторний шлейф аромату. Обожнювала капелюшки – могла з півгодини простояти перед звабливою вітриною з такими різними капелюшками: з бантами, з вузькими й широкими крисами, кольоровими, з різних за текстурою тканин, прозорими, в мережеві розкоші, солом’яними з весняним настроєм… Вона подумки перемірювала всі і врешті-решт вибирала той єдиний, свій.

На прийоми й банкети Наталія ніколи не вбиралася в нові сукні, бо вважала, що одяг у цьому випадку має бути зручним і перевіреним, щоб почуватися впевненою на всі 100%. А ще взувала м’які оксамитові чобітки на невеличкому підборі – це дозволяло без утоми вистояти на ногах багато годин поспіль. Мала свої хитрощі й щодо збереження стрункості, підтримки форми: займалася йогою і майже ніколи не сиділа – їла й читала, стоячи.

Вважала себе щасливою, попри все

«Траплялися і важкі для мене часи… Але завжди зі мною залишалося головне – наше мистецтво. Так, я переконана, що мені випала щаслива акторська доля», – говорила вона.

Зірка Наталії Ужвій згасла 36 років тому, але про неї й досі кажуть – «це була епоха». І то факт. Ще за життя її ім’я було увічнено. Вона, ніби така правильно-офіційна актриса, викликала щире захоплення у такого нонконформіста як Параджанов. У 1961 році він зняв її у своїй «Українській рапсодії», а в 1968-му – створив про неї біографічний фільм.

Пізніше вона в образі Катерини позувала для пам’ятника Шевченку авторства відомого скульптора Матвія Манізера. Зараз пам’ять Наталії Ужвій зберігає меморіальна дошка на будинку по вулиці Городецького, 17, де вона мешкала останні роки життя. А ще ювілейна монета «Наталія Ужвій» номіналом 2 грн., зроблена нацбанком у рамках серії «Видатні особистості України» у 2008 році, й поштова марка від «Укрпошти», випущена до 100-річчя Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка (Наталія Ужвій представлена разом з Гнатом Юрою, Амвросієм Бучмою, Сергієм Данченком і Богданом Ступкою). Також її іменем названо вулицю в Києві і навіть пасажирський теплохід…

Дякуємо, що нас читаєте 🙂
Якщо ви маєте цікаву історію, героїню, публікацію, експертну думку і маєте бажання роповісти, поділитися з журналом «Українки», напишіть нам на пошту: vpasichnyk2007@ukr.net. В листі обов’язково вкажіть свої контакти та суть пропозиції та коротко інформацію про себе.
Долучайтеся до спільноти українок!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Тамара Вишневська: українська Ґрета Ґарбо польського кіно
• Софія Левицька: слава й божевілля української художниці, яка підкорила Париж
• «Тіні забутих предків»: цікаві факти про зйомки, заборону дітям до 16 і трембіти у літаку