Катерина Зарицька: легендарна зв’язкова УПА на псевдо «Монета»

Якщо й казати про когось «незламна», то це про неї. Дівчина з гарної родини, що стала зв’язковою командира УПА Романа Шухевича й організаторкою та очільницею Українського Червоного Хреста. Із своїх 72 років Катерина провела у в’язницях 25, там же народила сина, якого довелося виховувати її батькам. З чоловіком, також активним діячем ОУН УПА, прожила разом усього кілька щасливих місяців (він був ув’язнений більш як половину свого життя, 34 роки із 60) – об’єдналися вони вже після смерті, на цвинтарі… На допитах, аби не здати побратимів, Катерина відмовлялася свідчити та вдавала себе за іншу особу, за що її катували. Ця жінка провела усе життя в боротьбі за незалежність України. І, на жаль, трохи не дожила до того, за що так мужньо боролася.

СПРАВЖНЯ ІНТЕЛІГЕНТКА

Маленька Катря народилася 3 листопада 1914 року в Коломиї, у гарній родині. Її мати Володимира була дочкою священника Івана Зофійовського, батько Мирон теж був сином пароха (так називали приходських священників на Галичині) – отця Онуфрія Зарицького.

Мирон Зарицький був відомим вченим-математиком та педагогом. У Вікіпедії йому присвячена окрема стаття, де вказано, що він – професор Львівського державного університету, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, фундатор української математичної культури, доктор філософії. А ще автор більш як двох десятків наукових праць, опублікованих як в українських, так і іноземних виданнях.

Уявити лишень, яким болем і водночас гордістю для нього стала єдина дочка, на долю якої випало стільки випробувань… Втім, він добре розумів її, адже сам під час Першої світової був вояком Легіону українських січових стільців. Такою була ця родина – українська до самих основ.

Батьки ревно дбали і про її навчання, і про відпочинок. Дівчинка займалася музикою й спортом – у Музичному інституті імені Лисенка та спортивних гуртках Українського Спортового Союзу, бувала в горах і на морі.

У 1924-1926 роках вона навчалася в гімназії в Тернополі,  потім – у приватній гімназії сестер Василіянок у Львові (тепер лінгвістична гімназія), яку закінчила в 1932 році. Того ж року Катерина вступила до Львівської політехніки, де згодом здобула диплом інженера геодезії. Паралельно вона вивчала іноземні мови: німецьку, англійську та французьку. І грала на фортепіано.

Ще гімназисткою дівчина була активною «пластункою», брала участь у діяльності Товариства наукових викладів ім. Петра Могили. А з 1930 року долучилася до юнацтва ОУН. За рік Катерина була вже референтом відділу пропаганди юнацької мережі ОУН і входила до складу дівочої бойово-розвідувальної п’ятірки під керівництвом Марії Кос (її товаришками були Дарія Гнатківська, Віра Свєнціцька та Олена Недзвєцька). Разом вони виконували таємні завдання ОУН.

ЮНІСТЬ ЗА ҐРАТАМИ

Така бурхлива діяльність, звісно, не могла залишитися поза увагою поліції (напевно, Катерина це усвідомлювала), тому арешти й ув’язнення були лише питанням часу. І вони не забарилися – у листопаді 1934 року Зарицьку заарештували за підозрою участі в замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який відбувся 15 серпня того ж року. Адже саме вона разом з Ярославом Раком напередодні перевели через карпатський кордон, з Ямної, де знаходився відпочинковий будинок її батьків, до селища Ясині на Закарпатті, виконавця замаху – Григорія Мацейка.

Тож Катерина опинилася на лаві підсудних так званого Варшавського процесу, і врешті-решт її засудили до 8 років ув’язнення, однак згодом апеляційний суд скоротив термін до 6 років, а на підставі амністії – до 4 (тобто вдвоє).  

Її та ще 22 особи (Степана Бандеру, Романа Мигаля, Богдана Підгайного, Івана Малюцу та інших) звинуватили в організації і здійснені вбивств директора гімназії Івана Бабія, Якова Бачинського та працівника консульства срср Майлова та у приналежності до ОУН.

Зокрема Катерині закидали стеження за підкомісаром поліції Коссобудзьким і підозрюваним у співпраці з поліцією Яковом Бачинським, яких ОУН мала намір вбити. Також її підозрювали у підготовці вибуху в редакції газети «Праця» 7 червня 1934 року. На Львівському процесі Катерину Зарицьку засудили до 5 років в’язниці, але внаслідок амністії термін був скорочений до 2,5 років.

Сумарно за вироками двох процесів «злочинниця» мала відсидіти 6,5 років, однак після апеляції цей термін скоротили до 4 років. Тож у травні 1938-го Катерина вийшла на волю. Їй було неповних 24 роки. Всього-лише. А скільки всього вже за спиною… Але ув’язнення де в чому пішло їй на користь. І так буває.

НЕДОВГЕ СІМЕЙНЕ ЩАСТЯ

Покарання Катерина відбувала у Львові, Варшаві, Станиславові й Чорткові. Якось у відомій станиславівській в’язниці «Діброва» вона побачила в тюремній капличці  знайомого – Михайла Сороку. Вони зналися ще з дитинства, разом навчалися у тернопільській гімназії. Михайло також був з ОУН, зокрема, був провідником крайової екзекутиви, за що й був ув’язнений у 1937 році. Він мав гарний голос (загалом коло його інтересів було широким – спорт, математика, книги, мистецтво) і в каплиці співав у хорі під час богослужінь, а також прислужував дякові. Саме там, у тій церкві, й зародилося їхнє кохання. Взаємне палке почуття. Закоханим сприяв місцевий капелан, отець Тарнавський – саме через нього Катерина й Михайло передавали одне одному записки.

Це було таке щастя – просто бути разом. Жити вдвох у маленькій квартирі. Вчитися в університеті. Разом чекати первістка. Втім, це щастя тривало до болю недовго – усього чотири місяці…

Вже у березні 1940 року енкаведисти, розшукавши в польських архівах справу Зарицької, прийшли арештувати її. Михайло, який намагався вступитися за вагітну дружину, якось захистити її, також був затриманий. А пізніше й засуджений до 8 років таборів. Звинувачення обом було таке – «были одними из активных деятелей ОУН».

Михайла відправили у другу львівську в’язницю, Катерину – у «Бригідки». Там 2 вересня 1940-го вона й народила сина Богдана. За півроку його відібрали й передали її батькам – вони й займалися вихованням хлопчика (коли він виріс, став відомим художником-графіком, і теж потерпав від совєтів – роками йому забороняли виставляти свої твори, його ім’я у пресі теж не згадували).

А Катерина з Михайлом більше ніколи у житті не зустрілися…

ЗЛАМАНІ ДОЛІ

Тож гнила совєцька система, ворожа до всього українського, не дала Катерині виховати сина і назавжди розлучила її з чоловіком. Михайло був засланий до Сибіру, де й у таборі не просто виживав, а створив підпільну організацію «ОУН-Північ», одним із ключових завдань якої було моральне та фізичне збереження українців у засланні.

Звільнившись буквально на кілька місяців, він знову опинився за ґратами – за той же зв’язок з ОУН. Йому присудили 3 роки заслання вКрасноярський край. А потім звинуватили вже у держзраді, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, що за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах (логіку тут шукати годі).

Після нечувано жорстокого слідства (відомо, що деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, хтось збожеволів… і багато хто оббрехав себе, не витримавши катувань), Михайла Сороку засудили до смертної кари. Втім, потім «змилувались» і замінили покарання на 25 років неволі.

Пізніше відбував покарання у мордовських таборах. Загалом в ув’язненні він пробув довгі 34 роки… І скрізь, де він був, Михайло влаштовував релігійні, історичні, літературні вечори, підтримував в’язнів духовно та ідеологічно. За це його справедливо вважали «патріархом» політв’язнів в срср. Також він залишив по собі літературні твори – філософський трактат «Інстинкти. Рефлекси. Етика», есеї «Мистецька Прага», «Мирон Зарицький» та деякі переклади. Помер Михайло в ув’язненні, на чужині, у Мордовії, у червні 1971-го, від інфаркту. Табірне начальство не дало Катерині попрощатися з ним, хоча вона тоді перебувала у сусідньому таборі…

ЗВ’ЯЗКОВА НА ПСЕВДО «МОНЕТА»

А що ж Катерина? 26 червня 1941 року, коли німці бомбардували Львів, охорона «Бригідок» розбіглася, і багатьом в’язням вдалося вирватися на волю. Серед них була й вона. І то було добре, бо вона мала багато справ. 30 червня у Львові було проголошено відновлення Української Держави, й Катерина знов активно долучилася до політичної діяльності.

Вона організувала у місті підпільну жіночу мережу, займалась політосвітою серед жіноцтва, забезпеченням ліків, підготовкою санітарів тощо. Протягом 1941–1943 років Зарицька була крайовою провідницею жіночої сітки ОУН, з 1943-го – організатором та керівником Українського Червоного Хреста. Також працювала у відділі пропаганди ОУН, писала політичні статті. У 1945 році за свою працю Зарицька була нагороджена Срібним хрестом заслуги УПА.

З того ж року і до 1947-го Катерина, отримавши псевдо «Монета» (чому таке, достеменно невідомо), була зв’язковою Головного Командира УПА Романа Шухевича. Вона жила під прізвищем нібито польської переселенки Марії Вирюк, звісно, нелегально. Її завданням було шукати й облаштовувати конспіративні квартири-криївки для Шухевича у різних місцях – у Заболотівці, Раю, Львові, Княгиничах, Грімному.

У вересні 1947 року Катерина виїхала з Княгинич до Ходорова на зустріч з іншою зв’язковою. І потрапила в засідку – її намагалися схопити двоє чоловіків у цивільному. Вона пручалася, відстрілювалася і навіть смертельно поранила одного з нападників (потім її звинуватили в «убивстві радянського воїна»). Але злочинцям прибула підмога, й підпільницю таки схопили. Катря намагалася вжити отруту – розкусила ампулу з ціанистим калієм, яку постійно носила на ланцюжку на шиї. Проте отрута виявилася давньою, малоефективною, тож її врятували від смерті. Був наказ – взяти її живою, тому по ній не стріляли, лише розбили голову прикладом. А наступного дня привезли Катерину до Львова, в обласне управління Міністерства держбезпеки. На жорстоких допитах вона, аби не здати побратимів, відмовлялася свідчити та вдавала себе за іншу особу. Слідчі казилися та нічого вдіяти не могли. Загалом слідство тривало майже рік.

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

В ОУН були певні, що Зарицька загинула. Підпільний журнал «Ідея і Чин» у 1948 році поширив інформацію про її смерть. Але ні, вона вижила. Просто їй присудили 25 років таборів. Спеціальних таких, вишукано жорстоких. Так, 5 років вона провела в камері-одиночці, навіть перевозили її у спеціальному вагоні. Потім Катерина перебувала у Верхньо-Уральській тюрмі та сумнозвісному Владімірському централі. Аж 10 років по тому, у 1969-му, її та інших патріоток стараннями світової спільноти перевели до табору суворого режиму в Мордовії – це було типу послаблення. Загалом Катерина відсиділа майже увесь свій термін – вийшла на волю у вересні 1972 року, із забороною проживати не лише у Львові, а й в усій Західній Україні. Навіть зараз її боялися…

Кажуть, в останні роки життя любила подорожувати. Померла Катерина 29 серпня 1986 року. Її поховали на Личаківському цвинтарі у Львові, у родинному гробівці. Але 28 вересня 1991 року перепоховали – на найпочесніше місце цвинтаря, праворуч біля входу. У спільній могилі з чоловіком Михайлом, останки якого якраз привезли з Сибіру.

Лише тепер, через понад 50 років розлуки, вони поєдналися… І вже довіку нерозлучні.

Пам’ять про Катерину Зарицьку не така й значна, порівняно з тим, що вона робила для України, – меморіальна таблиця, встановлена на будинку у Львові, де вона жила, й вулиця у Волочиську, перейменована на її честь у 2022 році. Хотілося б бути більш вдячними…