Текст: Вікторія Шапаренко
Фото: Катерина Крючкова

За 8 місяців до повномасштабної війни росії проти України ми розпочали й успішно втілювали разом з Всеукраїнською жіночою єврейською організацією Проект Кешер в Україні дуже миролюбний, об’єднавчий, життєствердний проєкт «Жіноча єдність» – про взаємодію мультикультурного українського жіноцтва. В циклі інтерв’ю ми розповідали про сучасних українок єврейського, вірменського, польського, кримськотатарського, німецького, ромського, грецького походження. Про їхні цінності, національні громади та самоідентифікацію, жіночі права і самореалізацію, а головне – про взаємну підтримку в кожному напрямку. Ми й подумати не могли, що з 24 лютого ця взаємна підтримка буде продиктована ще й воєнними діями, а героїні проєкту «Жіноча єдність» займатимуться волонтерством, евакуацією, гуманітарною допомогою і протидіятимуть рашистській пропаганді навіть в окупації.

Як гуртується жіноча єврейська громада під керівництвом дружини рабина Міхаль Стамової, як допомагає ромським жінкам очолюване Анжелікою Бєловою об’єднання ромських жінок «Голос ромні» та як українська вірменка, співачка, учасниця Leopolis Jazz Fest Лаура Марті збирає кошти для армії своїми концертами, ми розповідали тут. А зараз ще один приклад жіночого єднання, стійкості, людяності – від лідерки приазовських греків України Афіни Хаджинової, заступниці голови Спілки поляків України Лесі Єрмак та лідерки кримськотатарської громади Мєр’єм Джелілової.

МЄР’ЄМ ДЖЕЛІЛОВА,
кримська татарка

голова кримськотатарської громади Одеси, начальниця Головного Управління МВС України з деокупації та реінтеграції Криму та інших окупованих територій

У ніч на 24 лютого я була в Одесі: там планувалися заходи до Дня спротиву Криму російській агресії, яка розпочалася ще у 2014 році. Я готувалася до заходів і до останнього не вірила, що дійсно почнеться повномасштабна війна. Того ранку я, як усі українці, прокинулася від вибухів. Тут же сіла в автівку і поїхала до Києва, до своєї родини.

У Києві у перший день війни всі були розгублені, налякані. Однак я все одно відмовлялася вірити, що в XXI сторіччі сусідня країна може поводитися так неадекватно й напасти на незалежну державу. Вдома я намагалася навіть заспокоїти всіх: мовляв, це провокація росії, все закінчиться от-от, війни не буде. Ми залишилися в Києві і були тут аж доки окупанти не пішли на Київщину танками і не почали бойові обстріли. Лише тоді з родиною вирішили вивезти дітей до Львова.

Я залишаюся в Україні й усі дні війни курсую між трьома містами – Львів, Київ, Одеса. Я почала розбиратися у зброї, в бронежилетах, у військовому одязі, в евакуаційних маршрутах тощо – другий місяць займаюся всім, що може допомогти нашій армії захищати Україну, а українцям переїхати або перебувати у безпечних місцях.

Ми одразу почали гуртуватися, діяти, допомагати. Не лише кримськотатарською громадою, а всією українською спільнотою: організовували евакуацію, гуманітарну допомогу, збір коштів – усе, чим могли допомогти. Моя безпосередня робота стала ширшою. Я відчуваю відповідальність за кожне людське життя, яке ми можемо врятувати, вивозячи із зони бойових дій чи надаючи необхідне. Скажімо, коли телефонують і просять вивезти людей із селища, яке обстрілюють, в мене нема страху – лише план дій. Я шукала машини, водіїв, маршрути. Ми й самі їхали й забирали людей, просили ЗСУ, тероборону дістатися туди, куди ми вже не в змозі. До війни, напевно, й не усвідомлювала повністю, наскільки ми сильні і важливі одне для одного.

Ця згуртованість – вона зараз усюди, в усьому. Сьогодні той час, коли кожен розуміє цінність миті життя, тепла, родини…

Найстрашніше для мене у війні – це сприйняття дітей. Важко було уявити в найстрашнішому сні, що наші діти побачать, відчують, що таке сирени, обстріли. Вони не забудуть цього. Вони розповідатимуть своїм дітям, як ми ховали їх у бомбосховищах, як вивозили з домівок… Часом ставлю собі питання, для чого нам, нашим дітям цей іспит. Мабуть, нам випав цей жорсткий урок, щоб попри все залишатися людьми – людяними, добрими, з серцем. Не звірами, як наш ворог.

Мені досі не дає спокою одна річ… Те, що світ, Європа так довго не хотіли розуміти, що з нами, українцями, хоче зробити росія. Світова спільнота почала прокидатися аж на третій-четвертий день війни, заходилися приймати санкції, висловлювати обурення. Це вже тоді, коли Україна, мирні жителі, наші міста потерпали від російського вторгнення, бомбардувань. Я не можу позбутися думки, що якби світ відреагував одразу, ми б не мали Бучі, Гостомеля, Бородянки, Маріуполя, Харкова. Стільки жертв, стільки втрат, руйнувань… Якби світова спільнота не закрила очі на те, що в Україні з 2014 року йде війна на Донбасі, що Крим забрали під дулами автоматів “зелені чоловічки”, які отримали потім державні нагороди від президента росії, якби весь світ 24 лютого прокинувся від страшного сну, як ми від вибухів, таких масштабів горя, можливо, вдалося б уникнути…

Ця війна показала цілісність України, як єдиної країни, єдиної нації, і не важливо, якого ти походження: єврейського, румунського, кримськотатарського, грецького, ромського. Всі мої російськомовні друзі стали щирими українцями. Нацисти не ми, а росія, яка прийшла нас знищувати. Причому знищує міста України, які завжди були російськомовними, і це ж в голові не вкладається! Не вкладається і те, як можна бути такими жорстокими. Припустімо, солдати виконують наказ: військові воюють проти військових. Але вбивати, катувати мирне населення, літніх людей, дітей, жінок – це не виконання наказів, це звіряча сутність росіян, яка завжди була, просто зараз вилізла назовні. Вони – зло, і воно буде покаране.

Українці стануть сильнішими. Ми покажемо всьому світу, що ми – нація незламних. Я вірю в нашу перемогу, в наш народ, в нашу армію. Впевнена, ми пройдемо це випробування гідно і з піднятою головою. Я не знаю, коли ми зможемо посміхатися після всіх пережитих страхіть, після Маріуполя, Харкова, Чернігова, Бучі, усіх звірств та братських могил… Однак ми маємо обов’язково жити далі, любити одне одного, турбуватися, допомагати, робити все, щоб очі наших дітей світилися від щастя, щоб загоїти їхні рани, щоб зняти їхній стрес і страх. Ми переможемо орків. На відміну від них, українці щирі, відкриті, ми неймовірно життєлюбна нація. Обов’язково все буде Україна!

АФІНА ХАДЖИНОВА,
українська гречанка

лідерка приазовських греків України, керівниця проєктів та викладачка грецької мови

24 лютого я не сприймала як перший день війни, бо війна у нас розпочалася у 2014 році. Але відтоді особисто для мене все, що було до цього дня – це був терор, а 24 лютого почалася війна. Я не вірила, що у XXI столітті у центрі Європи може таке відбуватися… Попри те, що довкола все вказувало на близький наступ росії, жителі Маріуполя і наша сім’я зокрема зберігали спокій. Мирно гуляли з дітьми, з собачками, ходили на закупи, будували плани на завтра.

У ті дні я опинилася у рідному Маріуполі по роботі, а за два місяці до цього переїхала до своєї нової квартири у Гостомелі. Працювала фіксером та перекладачем для журналіста одного грецького телеканалу. 24 лютого ми запланували зйомки дітей, які вивчають у школі новогрецьку мову, зйомки ветерана полку «Азов», брифінг мера міста та прямі ефіри. Але ранок мені приніс звістку про російське вторгнення в Україну, і в це важко було повірити. Чи, швидше, не хотілося… Я розбудила маму: «Почалася війна!» Досі ці слова мені здаються якимись нереальними, цього не мало статися в моєму світі… Я міцно обійняла і поцілувала маму, і ми попрощалися. Ми не знали, чи побачимося ще живими. І так ми обіймалися і подумки прощалися щоранку і щовечора ще 20 днів, до самої евакуації з Маріуполя 15 березня.

Я продовжувала працювати ще три дні, поки можна було більш-менш безпечно пересуватися містом. На третій день я поверталася додому, лежачи на задньому сидінні таксі. Навколо чулися вибухи, вулиці раптово спорожніли, дуже хотілося жити і знову побачити маму.

Решту днів аж до відключення мобільного зв’язку та інтернету 2 березня я давала коментарі та розповідала про ситуацію в Маріуполі практично всім грецьким та кіпрським телеканалам та деяким радіостанціям. Для мене було важливо, щоб у грекомовних країнах люди дізнавалися про війну в Україні з перших вуст, а не через призму журналістського погляду. Тому що майже одночасно, у перші дні вторгнення, більшість грецьких селищ Приазов’я виявилися окупованими росіянами або нещадно обстрілювалися ними. Селище Сартана, моє рідне, в перші три дні пережило чотири обстріли!

Пам’ятаю, що 2 березня ситуація в Маріуполі була настільки напруженою, що я у відчаї писала всім грецьким журналістам повідомлення «Зупиніть війну, будь ласка!»

Я з мамою евакуювалася з Маріуполя 15 березня – напередодні мого дня народження, який я планувала провести у Будапешті… Зрештою, в цей день – 16 березня я опинилася в Запоріжжі, у моєї подруги Інни Пенчук. Ми були спустошені, фізично і психологічно виснажені, немиті і пропахлі димом багаття, з чорними від кіптяви нігтями. І раптом опинилися в затишному мирному будинку, де на нас чекала ванна з гарячою водою і пухнастими рушниками, смачна їжа і пляшка шампанського на знак мого дня народження. На ранок ми вирушили евакуаційним потягом до Польщі. За два дні шляху я встигла дати три великі інтерв’ю різним ЗМІ, щоб увесь світ дізнався, яку трагедію переживає Маріуполь, і як росіяни вбивають мирних людей і руйнують наші будинки та наші життя.

Зараз я перебуваю на Кіпрі. Тут живе мій брат, який прихистив нас з мамою і піклується про нас. Я намагаюся брати активну участь у всіх українських акціях та заходах на підтримку України. Зустріла чудових людей, які опинилися на острові з різних причин. Ксенія Мухортова з Миколаєва живе та працює тут уже 8 років. Вона організатор та душа багатьох проукраїнських акцій у Лімасолі та Нікосії. Льоля Філімонова з Києва приїхала на Кіпр у відпустку, а коли почалася війна, стала душею патріотичного та волонтерського руху на острові. Лолі та Михайло Зарицькі теж приїхали на Кіпр у відпустку і застрягли тут. Тепер вони проводять заняття з йоги для українців у Лімасолі. Частину донатів перераховують на допомогу волонтерам в Україні. Мені дуже допомагають ці заняття відновитися, бо біль від втрати будинку, міста та розставання з рідними та друзями не минає.

Мене дуже порадував Лімасол зараз. Якщо раніше тут було безліч російських триколорів, то тепер вони практично зникли з усіх будівель. Натомість часто бачу на балконах будинків та на автомобілях українські прапори, багато українців використовують національну символіку у повсякденному житті на Кіпрі. І я пишаюся нашою Україною, яка сьогодні диктує всьому світу порядок денний. Із суб’єкта ми перетворилися на об’єкт, хоч і такою дорогою ціною…

Якби я мала можливість, я б сказала росіянам, що націоналізм – це захищати і популяризувати свою ідентичність, як це роблять українці, а не нав’язувати, як це роблять росіяни. Ну а щодо нацизму – я б порекомендувала росії подивитися на себе в дзеркало, там вона побачить справжнє обличчя нацизму.

ЛЕСЯ ЄРМАК,
українська полька

заступниця голови Спілки поляків України, директорка польської суботньої школи у Києві, викладачка польської мови, керівниця польського ансамблю пісні й танцю «Поляни з-над Дніпра»

Початок війни я відчувала, але не вірила… Планували, мріяли, завантажували себе роботою, відганяли погані думки. Та 24 лютого я прокинулась від крику одинадцятирічної доньки: «Прокидайтеся! Почалась війна! Київ бомблять!» Усе відбувалося наче уві сні та не зі мною… Мозок відмовлявся приймати реальність: чоловік зібрався і поїхав на роботу, я з донькою залишилися вдома стежити за ситуацією та готуватися до запланованого на цей день тренування колективу.

Ситуація протягом дня змінювалась динамічно, телефонні дзвінки друзів трохи повертали мене до реальності. Хоча на телефонні дзвінки з-за кордону не могла адекватно реагувати: переконувала всіх, що це не надовго, і ми у безпеці. Майже всі друзі вмовляли виїжджати з України, пропонували свою допомогу. Але мені не вірилось, що це насправді війна. При цьому почала обдзвонювати учасників колективу, членів спільноти поляків у різних містах України, щоб розуміти ситуацію та скоординовано планувати подальші дії.

Найдивніше, що мені запам’яталося з того дня, – питання учасниці колективу, чи буде сьогодні тренування. І один з учасників відповів: «Звичайно буде, нам відео для фестивалю знімати!» Ніхто не вірив, не хотів вірити. До початку війни мій колектив готувався до участі в Міжнародному фестивалі польської культури у польському місті Жешув у липні. Згідно з вимогами фестивалю, ми мали танцювати один танець народів світу і обрали та готували незвичну для себе іспанську хореографію – фламенко. А зараз про цей варіант навіть не згадую, тому що розумію: учасники фестивалю, а це поляки з усіх куточків світу, мають знати, що «ми – з України!» та разом з нами співати «Ой, у лузі червона калина».

Після перших п’яти днів війни майже без сну із телефоном у руках, намагаючись тримати під контролем ситуацію, хто де перебуває, я почала діяти. В колективі багато маленьких дітей, і я розуміла, що їхні батьки самі не поїдуть до Польщі і залишаться переховуватись у підвалах. Потрібно було вивозити всіх великою групою, а виїхати з Києва вже було неможливо. Своїми роздумами ділилася з дружиною Посла Польщі в Україні пані Монікою Капа-Чіхоцькою, яка підтримувала мене з перших днів. І ось на сьомий день війни вона зателефонувала мені і сказала: «Сьогодні відправиться евакуаційний потяг до Польщі. Через 2 години ви маєте бути на вокзалі. Сьогодні всіх не вивеземо, але будемо діяти». Ці слова змінили все – ми зможемо врятувати дітей! На жаль, не всі змогли виїхати з групою того дня, але багато родин долучилися до нас протягом місяця.

Досі продовжую координувати та вмовляю евакуюватися. Для повного комфорту, якщо можна так сказати, мені не вистачає ще 10 родин, які залишилися в Україні

Наші мужні «Поляни» – танцюристи, чоловіки-батьки – з перших днів війни у теробороні, волонтерять, допомагають людям, захищають нашу Батьківщину

До Польщі ми евакуювалися під обстрілами, 8 годин їхали з Києва до Вінниці. Навіть не оговтавшись, одразу після прибуття до Польщі разом зі старшою донькою Кароліною та польським радіо WNET координували допомогу членам польських товариств України, етнічних громад: транспорт з кордону, медична допомога, розміщення, перевезення тварин тощо. Допомагали не тільки знайомим, а й зовсім незнайомим людям, які від когось отримали мій номер телефону. Розуміла, допомогти треба всім, хто потребує. Це були найважчі три тижні мого життя, час, коли люди масово евакуювались до Польщі. Люди телефонували в різному емоційному стані, зранку, вночі, хтось боявся їхати, хтось ставив сотні питань організаційного характеру і не завжди дякували за те, що ти їм просто допомагаєш. В осередку, де я перебуваю разом зі своїм колективом, 170 українців. З них 80 – польського походження.

Тут, у Польщі, ми беремо участь у всіх благодійних акціях на підтримку України: робили вареники, великодні «пальми», танцювали у благодійних концертах. Зібрані кошти передавали на цільову допомогу організаціям в Україні. Організували заняття з польської мови для дітей та дорослих. Продовжуємо заняття з танців для місцевих школярів.

Не забуваємо про родини, які залишились в Україні: батькам, чоловікам нашої громади передали гуманітарну допомогу. Шукаємо потрібні речі для наших військових: наприклад, до тероборони Ірпеня відправили берці 48 розміру, які вдалося знайти у Німеччині. Намагаємось зібрати потрібну допомогу для військової лікарні, маємо ще багато планів. Але передусім мріємо повернутися додому, продовжувати популяризувати польську культуру в Україні в рідному мультикультурному Києві. Кожен українець, а мабуть, і кожен житель нашої планети зрозумів, що життя – це найцінніше, і треба цінувати та радіти кожній митті нашого життя.

Коли відчуваєш єдність всього світу, розумієш, що жодна війна не зломить Україну з її традиціями і культурою. Віра і дотримання традицій попри знищення – те, що допомагало вистояти полякам, які 123 роки виборювали право на свою незалежність. З вірою робимо все для перемоги нашої України. Кожен день доводимо світові, що ми незламні. Зараз українці єдині в ненависті «до руського світу» та своєму жаданні перемоги. Такого єднання ще не бачив світ. Кожен, хто б де не був, робить що може для нашої країни. Європа, увесь світ рівняються на нас, усі захоплюються нашими чоловіками й жінками! Ми – українці, ми – непереможні! Пишаймося, що ми з України!

ПРОЄКТ “ЖІНОЧА ЄДНІСТЬ” ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: