ЖІНОЧА ЄДНІСТЬ

---

Спільний проєкт
«Проекту Кешер в Україні»
та журналу «Українки» про мультикультурність українського жіноцтва

цикл інтерв’ю з українками різних національностей

УКРАЇНСЬКА ВІРМЕНКА ЛАУРА МАРТІ: ВІРМЕНІЯ – МОЯ КРОВ, УКРАЇНА – МОЄ ПОВІТРЯ

Джазова етно- та поп-співачка про мудрих і гарячих вірменських жінок, непрості дитячі спогади та мир як національну ідею

Текст: Вікторія Шапаренко
Фото: Катерина Крючкова
Локація: CITYHOTEL

Співачка, композитор і автор текстів Лаура Марті (Мартіросян) – наступна героїня спецпроекту «Жіноча єдність», організованого Всеукраїнською жіночою єврейською організацією Проект Кешер в Україні та журналом «Українки» і присвяченого мультикультурності українського жіноцтва.

Зовні Лаура – типова вірменка: яскрава, виразна, розкішне волосся і такий же розкішний голос (вона наспівувала мені й під час інтерв’ю!). Хоча народилася вже в Україні – у Харкові. «Я дуже люблю Україну, – говорить Лаура. – Про моє коріння багато розповідала мама й бабуся, і перші два музичні альбоми, створені з сестрою Христиною, присвячені саме моїй вітчизні по крові – Вірменії. Де б ми не жили, ми відчуваємо своє коріння. Але те, де ми живемо, не менш важливо. Я кажу, що Вірменія – це моя кров, а Україна – моє повітря. Як можна жити без крові? Ніяк. Так само як і без повітря. Це дві нероздільні частини мене: я наполовину вірменка й наполовину українка. Моє серце розділене навпіл».

Лаура брала участь у фінальному турі нацвідбору на Євробачення-2022 з піснею «Незалежна», була учасницею «Голосу країни». Також стала найкращою співачкою року ELLE Style Awards. Не забуває й про родину, яка для вірмен є найвищою цінністю. Наразі майже вся рідня Лаури мешкає в Україні. І на свята вони неодмінно збираються разом. Зокрема на Новий рік. Навіть дуже зайнята, Лаура намагається приїхати додому, до своїх. Як і на Великдень.

Лауро, розкажіть, як ваші батьки потрапили в Україну?

Мої мама й тато – вірмени, приїхали сюди навчатись, тут познайомилися й побралися. Тато родом з Єревана, а от мама – з Кіровабада (зараз Гянджа), тобто з азербайджанських вірмен. Там був наш фамільний дім XIX сторіччя, який добудовували бабуся з дідусем. До речі, дідусь зі знатного дворянського роду Баласанянів. Але закохався у бабусю, звичайного походження – така от романтична історія.

На жаль, невдовзі після того, як я народилася, батьки розлучилися – не зійшлися характерами. Мамі було важко, вона багато працювала. І бабуся запропонувала: «Ніно, давай я допоможу, привозь дітей до нас». Мама так і зробила, однак саме в той час там почалися погроми… Ми були там, мама – тут, і це було як жахливий сон.

Мені був лише рік, тому я цього не пам’ятаю, але мені розповідали. Нас було п’ятеро: бабуся, дідусь, я з сестрою і тоді ще 19-річний мій дядько, який приїхав на канікули. Якось до сестри прийшла подружка-азербайджанка і сказала: «Я чула, як тато на кухні з дядями говорив про те, що вони нападуть на ваш дім сьогодні вночі».

Сестра сказала дядькові, і вони підготувалися: перекинули оголені електродроти і постійно обливали водою високі фортечні стіни з каменю та бетону. Адже напади відбувалися так: вирубали світло, нападали й зачищали за пів години. А потім проходив міліціянт і, якщо ще хтось залишався живий, казав: «Ну що ж ви не поїхали, ви ж бачите, що тут робиться». А виїхати було неможливо! Квитки на літаки не продавалися. Та й загалом страшно було кудись ходити, якщо у тебе в паспорті вірменське прізвище. Звісно, чинило так не мирне населення, але їх до цього підбурювали, і це були такі сплановані акти. Нам пощастило врятуватися.

Після цього ви ніколи не були на батьківщині?

У рідному місті – ні. Але відвідувала Вірменію, батьківщину батька, 12 років тому. Це був великий фестиваль «Єдина нація – єдина культура». Ми поїхали з мамою, сестрою і джазовою піаністкою Наталією Лєбедєвою, з нашим авторським альбомом «Крунк». Були з концертами у різних містах і водночас познайомилися з прабабусями, тіткою, дядьком, трьома сестрами за татовою лінією. Це були дивовижні два тижні – я закохалась у Вірменію.

Живучи в Україні, ви, однак, почувалися вірменкою. Як і хто це передавав через сім’ю?

Напевно, бабуся. Адже мама постійно була на роботі, а бабуся за нами доглядала. Вона була теж заклопотана, тож ми не росли в якихось традиціях. Але чули вірменську мову, коли пізно увечері мама приходила й говорила з бабусею (з нами вони говорили більше російською).

Загалом, на жаль, у нас було обмаль часу на спілкування, ми вчилися й працювали, бо розуміли, що треба підніматися із самого низу. Ще бабуся багато співала вірменською. Як вона співала!.. У Кіровабаді вона була знаною, її завжди запрошували на свята: Людо, прийди, заспівай. Вона мала неймовірний голос, і мені шкода, що не залишилось записів, бо це була зірка від Бога.

Чи були у вас якісь сімейні реліквії та національні символи?

Коли ми втікали свого часу з Кіровабаду, було не до речей. Але потім друзі якось передали нам килим, який власноруч виткала бабуся. Вона загалом була рукодільниця.

Настільки складно було мамі й бабусі адаптуватися в Україні?

Мама дуже розумна й постійно навчається, от і зараз пише наукову роботу з філософії. А ще завжди допомагає людям. Це її покликання: вона освічена й комунікабельна і, звісно, доволі легко знайшла себе і в Україні. Бабусі було складніше – вона знала лише вірменську й азербайджанську.

Як і коли ви вперше усвідомили, що належите до вірмен? Як видозмінювалося це відчуття?

Я відчувала це з дитинства, але по-різному до цього ставилася. Остаточно моя національна самоідентифікація сформувалася вже у підлітковому віці. Мама тоді взялася допомагати вірменській громаді у розбудові церкви. У мене ж була така якась підліткова образа на вірмен… Однак мама попросила мене піти у недільну школу й вивчити вірменську – говорити, читати, писати. Я навчилася. Також ми співали літургію вірменською, приїжджав викладач зі Львова і нас навчав (там загалом велика вірменська громада). А ще ми танцювали в національних костюмах. Все це мало свій вплив. Як і розповіді мами про наш рід.

Ви згадали про образи, чим вони були викликані і як ви на це реагували?

Бувало, мене дражнили у дворі: ти така чорнява, не місцева – от і їдь, звідки приїхала. Знаєте, як діти можуть це робити. Наче нічого такого, але все одно булінг. І мені здавалось, що я не дуже хороша, раз я вірменка. Як реагувала? Бігла до мами: мовляв, що зі мною не так? Наприклад, у мене дуже густе волосся. А у всіх дітей – три волосини. І вони дражнилися: ти така волосата, ти як мавпа. А я ж вразлива. Мама мене втішала: «Не слухай їх, вони не розуміють, що кажуть, вони малі, вони повторюють за батьками, які теж не розуміють».

А коли ви відчули, що бути вірменкою – круто?

Коли вже виросла, познайомилася з поважними вірменами. Врешті-решт, коли побувала у Вірменії і побачила, які там класні, добрі, розумні люди.

Як би ви охарактеризували жінок вашої крові: риси, поведінка, особливості?

Вірменська жінка, як на мене, дуже мудра. Я це бачила у Вірменії: у сім’ї родичів, де ми жили, було багато жінок та дівчат. Також вірменки дуже турботливі й віддані дружини: вміють сказати те, що треба і коли треба, підтримати. І спершу думають не про себе, а про ближнього.

Вони піклуються про увесь рід: своїх батьків, братів, сестер і чоловікових також. Жінки глибоко шанують старших і прислухаються до їх порад, вірять у Бога й дотримуються релігійних традицій.

А які вірменки у домашніх справах?

Вони дуже смачно готують! Пам’ятаю ще з дитинства, як ми усією великою родиною (до Харкова пізніше переїхали моя тітка й дядько) обирали якийсь день, щоб провести його разом, на природі. Ми готували аджаб-сандал – гарячий салат з печених овочів (баклажанів, помідорів, перцю). Все це приправлялося різною зеленню, іноді зернами гранату. Дуже смачно! Також запікали рибу в фользі на вогні, робили шашлик…

Є ще така традиційна страва, як гата – печиво з листкового тіста й горіхів. І хаш – густий наваристий суп зі шлунків корів і овець. Він довго вариться і вважається дуже корисним, але їсти його треба з оцтом і часником і зранку, бо він важкий для травлення.

Також пам’ятаю, як ми робили матах – жертвопринесення в особливих випадках, як подяка за те, що щось вдалося, здійснилося. Для цього бабуся спеціально їхала за місто купити домашнього півня, потім з молитвою його готувала і роздавала – його треба було дати щонайменше семи сім’ям. Бабусю й маму загалом всі любили, бо вони любили людей. І допомагали їм, навіть якщо самим було скрутно. Згадую все це і так тепло-тепло стає…

Ще бабуся зранку вимітала увесь дім, вимивала пилюку, щоб усе блищало чистотою. Нас теж до цього привчала. Після комуналки, коли ми нарешті отримали однокімнатну квартиру, ми жили на першому поверсі, і бабуся відкривала вікна: дім має бути відкритим – і свіжому повітрю, і кожному гостю. І справді, до бабусі йшли інші бабусі – поїсти, попити, спитати поради, щось розповісти. Також бабуся гарно гадала на кавовій гущі.

Що люблять, що не люблять, що ніколи не порушать і чого неухильно дотримуються вірменки?

Наші жінки дуже люблять дітей, заради їхнього щастя й добробуту вони зроблять все. Це завжди на першому місці. Так склалося віками. Загалом сімейні цінності дуже шанують. Не люблять недобрих, нелюдяних людей. Коли люди поводились погано, моя бабуся навіть плакала. Адже вона звикла жити серед дружніх людей, які всі мирно спілкуються. І зараз для нас це актуально – мирне спілкування. Інакше серце не на місці.

Дуже важлива річ для вірменок – тримати слово. Бабуся й мама часто казали: ну, я ж обіцяла. І навіть якщо не було можливості зробити, вони все одно знаходили можливість. Я теж жила з цим дуже довго, мені важко було прийняти, що я щось комусь пообіцяла й не змогла виконати.

Які речі завжди має в домі й на собі жінка вашої національності?

На тілі має бути хрестик, щоб бути під захистом Бога. Я, чесно скажу, його не ношу, хоча вірю й хрещена. Він у мене постійно губиться, бо така професія, що я постійно на зйомках і перевдягаюся.

Ще один символ вірмен – гранат. Зараз він часто втілюється в якихось артоб’єктах. У нас вдома такої краси не було, але самі гранати, звісно, були. І чорний мед – власне, не мед, а бякмязь. Це сироп з тута (шовковиці) – без додавання цукру, бо шовковиця сама солодка.

У домі є неодмінно килим. А також ікони й свічки, вишиті скатертини на свята. Є тараз – національний жіночий вірменський костюм з багатовіковою історією. За його формою, кольором та прикрасами можна чимало визначити – чи в шлюбі жінка, скільки у неї дітей тощо. Основа таразу – фартух. Це один з найважливіших його елементів, призначений для того, щоб захистити жінку від зла.

Яке ставлення вірменок до кар’єри й заробітку?

Зазвичай на першому місці сім’я. Чоловік заробляє гроші, а дружина виховує дітей. Але молоде покоління дивиться на традиції простіше та йде в ногу з часом. Сучасні чоловіки не проти того, щоб жінка розвивалась й будувала кар’єру, але якщо це не шкодить сім’ї.

Що вас ріднить з українками і з жінками загалом, незалежно від національності?

Мене ріднить пісня. Мені подобаються українські – вони дуже красиві. У мене якось був проєкт, коли я співала лемківські пісні.

Нещодавно, з нагоди 30 років встановлення дипломатичних відносин між Україною і Вірменією, я брала участь у концерті з відомим джаз-бендом з Вірменії. Музиканти зробили аранжування, об’єднавши дві пісні – вірменську «Лорік» і українську «Ой ходить сон коло вікон». Одна пісня плавно перетікала в іншу так, що слухачі в залі не зрозуміли, де яка – так це мелодійно й органічно звучало. Здавалося, що вона виконується однією мовою, і мені було дуже приємно.

Щодо мови скажу про музикантів: у будь-якій країні Європи, поки ти не складеш іспит на мову, тебе не залишать на роботі, навіть якщо ти дуже талановитий. Ти маєш знати мову країни, в якій живеш.

Ваша остання пісня називається «Незалежна». А від чого ви – залежна? Без чого не можете жити?

Найперше – без музики. Також я не можу жити без людей. Карантин це дуже добре показав. Важко було без живих концертів – я концертна співачка, і тут є така синергія, такий потік… Те, що було дано мамі, допомагати людям, мені теж передалося. Так я реалізую свою місію – люди виходять з концертів щасливі.
Ще не можу жити без солодощів. Я така ласунка! Але вірю, що зможу. Йду до здорового життя. Ще дуже люблю собак. І подорожі. Є велике бажання бачити світ.

Ваші подруги – чи багато їх, хто вони? Наскільки це різноманітне середовище?

Моя найкраща подруга – це я сама. Також дружу з мамою і сестрою, хоча у нас бували різні стосунки, бо ми всі лідерки. В роботі я більш люблю чоловіків, бо звикла по-чоловічому розв’язувати питання. При цьому у мене багато подруг – це така жіноча сила!

Ви берете участь в соціальних проєктах. Чим вони вас чіпляють?

Люблю проєкти про освіту, а також ті, що показують красу й унікальність кожного, поглиблюють взаємодію і взаєморозуміння. У 2021 році разом з мамою та сестрою я брала участь у проєкті «Своя», де йшлося про булінг за національним походженням. Я вважаю, таке відбувається через відсутність розуміння, страх.

У кожній нації є і хороші люди, і погані. Тому національна ідентичність неодмінно доповнюється тим, який ти, як тебе виховали. Якщо погано, ти будеш поганим вірменином (українцем, євреєм). І, на жаль, по тобі судитимуть про всю націю. Тому потрібно виховувати себе й самому. Пізнавати себе й світ заново.

Якби ви мали можливість, що б передусім зробили для своєї національності – її розвитку та збереження?

Хороше питання. Я мрію бути дуже впливовою й заможною людиною, яка завдяки своїм ресурсам зможе дати своїй національності багато крутого й класного. Загалом мрію впливати на людський світогляд. Щоб усе було через любов. Мене нещодавно запитали, як я можу презентувати в Європі Україну. Я сказала: подарувати любов. Всі негаразди у нас – через брак любові. Якщо нема любові, нема розуміння. А якщо вона є, є й бажання допомагати, робити світ кращим. Я б також більше розповідала про історію, зробила підручники, які б правдиво все висвітлювали.

Ви багато співпрацюєте з музикантами різних націй – кримськотатарськими, польськими, шведськими тощо. Що вас до цього спонукає?

Мене виховували з миром. Вчили, що всі люди хороші. Навіть ті, хто напав, зруйнував дім. Все одно. Мені казали: вони не відають, що чинять, вони зрозуміють пізніше. Оця любов до всього світу, а не тільки до вірмен чи українців, закладена в мені. Спочатку був Бог, земля, люди. Потім з’явилися мови, національності, релігії. Це мій біль: чому ми в сучасному світі не можемо зрозуміти, що життя – найвища цінність? Чому не можемо просто любити й поважати одне одного? Захоплюватись одне одним замість суперничати?

Яку традицію чи думку щодо вашої національності й національного питання загалом ви хочете передати своїм дітям?

Напевно, саме ідею миру. Ще те, що важливо бути освіченим, бо це й приносить нам мир у голові та в душі.

Хороша настанова Лаури Марті – щира, нагальна, життєва. Як і в інших героїнь проєкту «Жіноча єдність», який ми із задоволенням реалізуємо з Проектом Кешер в Україні. Долучайтеся до нас, дівчата, і чекайте наступні інтерв’ю! Єднаймося!

Журнал «Українки» вдячний за допомогу в організації фотосесії:

• візажисту Анастасії Степурі;
• бренду одягу Must Have;
• бренду вишиванок Mika Noni;
• Гоар Геворкян та ансамблю HAYRENIQ за вірменські національні сукні;
• чотиризірковому готелю CITYHOTEL, який забезпечив комфортні умови для зйомок в елегантних інтер’єрах та з неймовірною панорамою Києва. У розпорядженні гостей 124 номери, конференц-зал і один з найкращих у Києві панорамний ресторан Matisse. Адреса: Київ, вул. Б. Хмельницького, 56А, телефон: +38 (044) 393-59-00.