ЖІНОЧА ЄДНІСТЬ

---

Спільний проєкт
«Проекту Кешер в Україні»
та журналу «Українки» про мультикультурність українського жіноцтва

цикл інтерв’ю з українками різних національностей

УКРАЇНСЬКА НІМКЕНЯ СВІТЛАНА ЦЕХ: KÜCHE-KINDER-KIRCHE – ДАВНО ВЖЕ НЕ ПРО НІМЕЦЬКУ ЖІНКУ

Відверта розповідь про зворушливе возз’єднання сім’ї через 60 років, типові національні риси та правило Ordung muss sein

Текст: Вікторія Шапаренко
Фото: Катерина Крючкова
Локація: CITYHOTEL

Знайомство зі Світланою Цех, наступною героїнею спецпроєкту «Жіноча єдність», організованого разом із Всеукраїнською жіночою єврейською організацією Проект Кешер в Україні, обійшлося без розриву шаблонів – висока й поставна білявка, Світлана була саме такою, як я уявляла німкень. В юності Світлана займалася художньою гімнастикою і досягла високих результатів, зокрема звання майстра спорту СРСР. Потім навчалася в Інституті фізичної культури, де зустріла чоловіка. Вони створили щасливу родину й виростили сина – нині головного помічника і друга Світлани.

Пізніше вона почала співпрацю з німецькою громадою, де стала засновницею танцювального колективу Deutsche Quelle («Німецьке джерело»), якому вже понад 20 років. «Ідея його створення виникла спонтанно, – розповідає Світлана. – У німецькій громаді мене спитали: ви не могли б навчити наших діток танцювати? Але навчити – тільки початок, дітям хочеться ж виступати. Перший виступ був майже екстремальним: на ВДНГ, на морозі 20 градусів. Однак ми виступали з німецьким танцем, і нас помітили. А в 2005 році, в Академії керівних кадрів культури та мистецтв України, я отримала професійну освіту – режисера-постановника масових свят”.

З 2009 року і донині Світлана працює менеджеркою зі зв’язків з громадськістю у Раді німців України, також входить до Президії Ради німців України, де відповідає за напрямок культури.

Вона з тих етнічних німців, що оселилися на Волині ще за часів Катерини II – саме тоді сім’я її прапрадіда Йогана Цеха та його дружини Августи переїхала в Україну. Однак про те, що вона німкеня, Світлана дізналася не одразу. Це доволі драматична, романтична і навіть трохи детективна історія, якою вона не без вагань поділилася…

ПРО СВОЄ КОРІННЯ ТА ІСТОРІЮ КОХАННЯ

Світлано, ваші предки – етнічні німці, що давно живуть в Україні. Ви не з дитинства знали про це – а як дізналися?

Це нелегке питання… Адже щоб вижити, моя бабуся Євдокія Матюшенко свого часу приховала все від усіх і навіть змінила місце проживання. У 1941 році, ще до початку війни, вона вийшла заміж за німця Альфреда Цеха, у неї народилася перша дитина Софія Цех, донечка, потім вона завагітніла другою донькою, моєю мамою Антоніною Цех.

Під час війни її німецька родина вирішила повернутися на батьківщину, цілим хутором, що жив на Житомирщині. Однак мою бабусю батьки не відпустили, сказали, що в дорозі народжували – погана ідея: можна й дитину втратити, і самій загинути. Бабуся оселилася в іншому місці, нікому не сказавши, що її чоловік – німець. Прізвище залишила Цех – воно не було таким вже німецьким.

Бабуся про все це довго мовчала, щоб уникнути кари й депортації до Казахстану чи Сибіру. Вона закопала документи в лісі за 60 км від місця, де жила (потім, значно пізніше, їх викопала). І таким чином змогла вберегти родину: нас не торкнулися ті жахи, які інших етнічних німців.

Моя старша двоюрідна сестра Ірина, що мешкала з бабусею, багато її розпитувала. І нарешті бабуся сказала: у нас є велика таємниця, наш дідусь німець, він у Німеччині. Сестра Ірина пішла до Консульства ФРН у Києві й попросила Консула про допомогу: «Я серцем відчуваю, що мій дідусь живий. Будь ласка, допоможіть його знайти». Це був далекий 1989 рік. Газет розшуку людей в Україні ще не було, а от в Німеччині вже були.

І через пів року нам прийшов лист: «Я той, кого ви шукаєте все життя. Я вас щиро запрошую в гості». Так ми всі познайомилися з дідусем, приїхали до нього. Він жив у західній Німеччині, місті Гейзенкірхен. Доля його була складна: він потрапив до табору, далі все життя тяжко працював на шахті.

Бабуся потім розповіла, що не раз отримувала від нього вісточки – листи приходили в сільраду вже без конверта, без зворотного зв’язку. Він писав: «Я не можу приїхати, але хочу передати дітям речі, обведи їхні ручки-ніжки». Однак бабуся змушена була писати йому у відповідь під диктування: «Забудь про нас, нам нічого не треба» і таке інше.

ПРО ХАРАКТЕР І ПОТРІБНИЙ МОМЕНТ

Саме тоді й сформувалася ваша національна самоідентифікація?

Так, коли я зустріла свого дідуся. В один момент наче лампочка загорілася, і я усвідомила себе німкенею. Мені тоді було 29 років. Хоча деякі типові німецькі риси в мені проявлялися з дитинства. Розповім одну історію з дитячого садочку.

Якось вихователька каже мамі: «Я хотіла вам подякувати – Світлана так акуратно ставить посуд!» Мама здивувалася: «А хіба вона має ставити посуд?» Вихователька відповіла: «Я поспішала після обіду, не дуже звертаючи увагу на порядок, в якому ставила посуд. А ваша дівчинка каже: так не має бути, мають бути спершу великі тарілки, потім менші і так далі». І таких прикладів було багато. Загалом радію тому, що нашому поколінню вже не потрібно приховувати своє коріння, боятися свого походження.

Як наростало чи видозмінювалося це відчуття, які проходило етапи?

З великою вдячністю буду завжди пам’ятати, з яким теплом мене прийняли до німецької спільноти. В німецькому товаристві Wiedergeburt (“Відродження”) м. Києва я потрапила в атмосферу добра і любові. Ольга Вольтер, Лідія Цельсдорф, Анатолій Вестфаль, Альберт Шельгорн мені були так раді – я почувалася, як у своїй родині. Це було так по-людськи, так душевно. Адже у порівнянні з атмосферою зі спортивного минулого це були нові дуже приємні емоції.

Займаючись спортом, який мені багато чого дав, зокрема, вміння долати перешкоди, наполегливо йти до поставленої мети, я водночас звикла й до жорсткої конкуренції, тиску, заздрощів. Потім я 5 років працювала як тренер. Досягнувши гарних результатів, зрозуміла, що мені дуже складно тиснути на дівчаток – примушувати худнути, робити надзусилля заради рекордів – все те, через що я пройшла у дитинстві. Бути тренером у професійному спорті та залишатись чуттєвою людиною дуже складно.

Працювати з дітьми я мріяла ще з дитинства, і мені дуже подобалось навчати дівчаток. Для мене важливо робити якісно і з любов’ю свою роботу, отримуючи задоволення і гарний результат. Бути тренером-тираном я не хотіла. Прийняти рішення про завершення роботи тренером було дуже складно, адже 15 років я присвятила лише художній гімнастиці. Дуже довго я вагалась, але рішення треба було приймати.

І тоді на богослужінні в нашій церкві я з особливою увагою поставилась до багатьом відомої фрази «Дуже часто Бог приходить до нас, але нас немає вдома». Тому, отримавши пропозицію створити танцювальний гурток в німецькій спільноті, зрозуміла: це саме те, що мені потрібно. І з неймовірною радістю і задоволенням вже понад 20 років я навчаю хлопчиків та дівчаток німецьким народним танцям. Нам є чим пишатися: в Україні Deutsche Quelle – єдиний німецький танцювальний колектив, який має звання «Народний аматорський колектив».

Я опинилася в потрібний момент у потрібному місці, і все пішло добре. Німецьке товариство допомогло мені більш розвинутися як особистість і максимально самореалізуватися.

ПРО НІМЕЦЬКИХ ЖІНОК І KÜCHE-KINDER-KIRCHE

Чи стикалися ви з нетерпимістю до своєї національності? Як на це реагували?

Дуже рідко, але таке буває. Люди, які мене близько знають, звісно, так не роблять, а от незнайомі… Пригадую випадок під час фестивалю років десять тому. Якийсь чоловік сказав: «А, це німці, це фашисти». Я відповіла: «Я не прошу вас вибачатися, я просто хочу вам сказати, що ви не в праві таке говорити». Він потупив очі і таки вибачився.

Як би ви охарактеризували жінок вашої крові: риси, поведінка, особливості?

Німкені загалом дуже працьовиті. Навіть зараз я з вами не просто розмовляю – водночас шию новий костюм для виступу, перевага online інтерв’ю 🙂 Ще нам близьке вдосконалення – все, що ти робиш, має бути ідеальним. Є така картинка: хаос по-німецьки. Це чотири скріпки, три лежать в одному напрямку, а одна – в іншому. Все під лінієчку, але для німців це вже хаос.

Ще однією ознакою німкень є хазяйновитість та економність. У нашій національній кухні багато чого готується з простих продуктів (картоплі, капусти, цибулі) – те, чого завжди вдосталь. І страви прості, швидкі, ситні – щоб всі наїлися і гарно почувалися. Ми любимо відпочивати з дітьми на природі, подорожувати, але без якогось шику.

Одна й та ж річ може використовуватись протягом тривалого часу – як, наприклад, традиційна спідниця для дівчаток. Вона не шиється короткою, щоб за рік стати замалою. Навпаки, робиться довгою і оздоблюється горизонтальними складками: коли дитина підростає, складку відпорюють, наступного року – ще одну.

Всім відома фраза, що німецька жінка – це три К: Küche (кухня), Kinder (діти), Kirche (церква). Однак це стереотип, кліше. Так само як і така асоціація з Німеччиною, як пиво й сосиски (плюс свастика).

ПРО ТРАДИЦІЇ ТА ПРАВИЛО ORDUNG MUSS SEIN

Чого неухильно дотримуються німкені?

Є таке правило, яке передається і якого всі дотримуються – родина має снідати і вечеряти разом. Що б не було, за будь-яких обставин. Так само святкуються головні свята – Різдво, Великдень – разом з родиною. Накривається гарний стіл, потім усі йдуть до церкви, а коли повертаються, стіл вже чекає. Ще німцям властиві рівні права між жінкою і чоловіком, толерантність. Це, власне, типово для європейців.

Які речі завжди має в домі, на собі, в душі жінка вашої крові?

Традиції змінюються, і якщо раніше у жінки обов’язково мав бути національний костюм, то зараз такий одяг більшість з нас одягає хіба на свята, у церкву. Але є незмінне: в домі німкені завжди мають бути гроші 🙂 , а також запас харчів для родини і, звісно, чистота та порядок в оселі. Тобто «Ordung muss sein».

Що вас ріднить з українками і з жінками незалежно від національності?

Я народилася і живу в Україні, у Києві. І не відчуваю, що дуже відрізняюсь від українок. Моя мама – німкеня, батько – українець. З того часу, як ми дізналися про нашу сімейну таємницю, ми святкуємо всі свята двічі, за обома календарями. Ми щасливі люди!

ПРО СТАРОВИННИЙ НІМЕЦЬКИЙ “ФЕЙСБУК”

Чи є у німкень якісь свої, жіночі свята?

Мені спадає на думку хіба свято 8 березня, яке започаткували німкені – Клара Цеткін і Роза Люксембург. Але воно не дуже актуальне, бо тоді жінки боролися за свої права, а зараз ми вже їх маємо.

Що скажете щодо зовнішності, одягу?

Скажу, що німці придумали свій фейсбук ще 200 років тому, адже фартух, обов’язковий елемент традиційного костюма, як святкового, так і щоденного, здалеку показував, який статус у жінки. Дівчинка зав’язувала його посередині, дівчина на виданні – ліворуч, заміжня жінка – праворуч, вдова – позаду. Також костюм, і у чоловіків, і у жінок, мав багато ґудзиків, які уособлювали багато грошей: ними можна було розрахуватися у крамниці чи на базарі, просто відірвавши.

Прикраса шарі-варі на грудях жіночого костюма теж символізувала достаток і раніше робилася зі срібла. Загалом вона має багато різних символів: сердечко – щирість, ящірка – виживання у будь-яких умовах. Тому й Німеччина, що була зруйнована, наразі перетворилась в одну з найбільш розвинених країн Європи.

Сучасні німкені, до речі, одягаються дуже просто – це одяг вільного крою, що не обмежує рухів, зручне взуття без підборів. Ошатне вбрання, звісно, у них теж є, але для особливих випадків. Тут не заведено щодня вбиратися у все найкраще і мати вечірній макіяж з самого ранку.

Впевнена, у вас багато подруг. Хто вони?

Так, багато: і українок, і німкень, і загалом жінок різних національностей. Ми дружимо, і наші діти дружать. Вважаю, що жінка – двигун усього. Вона щоранку заводиться і все встигає – і в родині, і в суспільстві. Водночас я вважаю, що треба намагатися делегувати повноваження. Так, ми все можемо, але не треба забувати, що ми – жінки. Треба вміти в певний момент зупинитись і віддати якусь частину своїх обов’язків чоловікам, а потім, звісно, необхідно подякувати за допомогу.

ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ КОЛОРИТ І ДУШУ НАРОДУ

Що вас радує у нашій мультикультурній країні?

Те, що можна завжди знайти спільну мову. Спілкуючись з представниками різних народів, я знаю різні нюанси. Скажімо, те, що східні або кавказькі чоловіки на святі можуть сидіти окремо, і не варто з ними в цей час спілкуватись. Толерантне ставлення до інших національностей, повага до їх особливостей важлива.

Розкажіть про німецьку громаду в Україні. Чим вона займається і яка ваша роль у ній?

Щодня я працюю у Раді німців України і сердечно запрошую всіх завітати до нас у Києві на вулицю Гончара, 44. Завдяки фінансуванню з Німеччини у нас багато можливостей – вивчати німецьку мову й культуру, їздити на стажування. Ми відкриті до спілкування – не тільки для етнічних німців, для всіх бажаючих дізнаватися більше про німецьку культуру. Більш детально можна ознайомитись з нашою діяльністю на сайті deutsche.in.ua.

Але найперше, звісно, ми працюємо для етнічних німців, що мешкають в Україні, щоб їм було добре. Ми допомагаємо людям навіть з віддалених сіл, також проводимо різноманітні заходи та фестивалі. Нещодавно ми спільно з Міжнародним інститутом історії робили конференцію, присвячену траурній даті – 80 років з дня підписання Сталіним указу про депортацію народів, в тому числі етнічних німців. До участі у конференції були запрошені історики з Німеччини, Казахстану та України.

Ансамбль Deutsche Quelle, який я очолюю і в якому залучені учасники віком від 8 до 30 років, є активним учасником свят, фестивалів і благодійних акцій. Завдяки його творчості Німеччина з її національним колоритом стає ближчою до України. Я є членом німецької євангелічно-лютеранської церкви Святої Катерини, що на вулиці Лютеранській, 22. Це допомагає мені відчувати себе частиною мого народу. Як і вивчення мови – я досі вдосконалюю свою німецьку. Це важливо не тільки для роботи, адже мова – душа народу, місток із минулого, від моїх предків, до сьогодення та майбутнього.

ПРО ГОЛОВНУ СИЛУ І СИНА

Чи співпрацюєте з іншими етнічними спільнотами?

Так, ми беремо участь в різноманітних заходах, які проводить і Київська міськдержадміністрація, і Міністерство культури, і Єврейський центр. Усіх нас, людей, об’єднує бажання творити, жити в мирному просторі, приносити радість від спілкування і того, що ми робимо разом.

Якби ви мали можливість, то що б передусім зробили для своєї національності – її розвитку, збереження, ідентичності?

Якби у мене була чарівна паличка, я б хотіла змінити дуже важливу річ – щоб не було другої світової війни. Не було тієї трагедії, того горя, тих втрат. Не розумію, навіщо все це було?.. Але позаяк це, на жаль, було, ми можемо хіба що зробити з цього висновки, щоб це ніколи не повторювалося знову. Чи відчуваю я свою вину за все це як німкеня? Я багато думала над цим і навіть зверталася до психолога, Людмили Шамрай, до речі, теж етнічної німкені. Вона мені дала таку пораду: відповідати треба за свої дії, наміри, вчинки. Не можна брати на себе відповідальності за будь-кого іншого, навіть за своїх батьків, предків. Тому відповідальність за вчинки тирана й деспота – не наша. Хоча мені дуже прикро, що це було.

У вас чудовий син! Яку думку чи тезу щодо вашої національності ви б хотіли йому передати?

Я б хотіла передати синові Юрію (і, сподіваюсь, частково це вже вдалося, адже йому 25 років) наполегливість у досягненні мети. Марафон починають бігти багато людей, а до фінішу доходять одиниці. Якщо ти впевнений у меті й тому, що робиш, не треба зупинятися. Треба просто робити свою справу, і робити із задоволенням. Це дуже по-німецьки.

Загалом же нам, німцям, близькі всі ті цінності, що й іншим людям на планеті – толерантність, любов до ближнього, допомога один одному.

Часто з вуст німців звучить фраза: «Unsere Stärke liegt in der Einheit». Це перекладається так: «Наша сила в єдності». Тому тільки разом ідемо до нашої спільної мети – жити та розвивати, створювати умови для розвитку наших дітей у нашій Україні!

Повністю солідарні із словами Світлани. Як і зі словами інших героїнь проєкту «Жіноча єдність», який ми із задоволенням реалізуємо з Проектом Кешер в Україні. Долучайтеся до нас, дівчата, і чекайте наступні інтерв’ю! Єднаймося!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Влада Недак, директорка Проекту Кешер: «Ми прагнемо покращення статусу жінок незалежно від національності»
• Українська єврейка Міхаль Стамова: дружина рабина і королева сім’ї
• Кримська татарка Мєр’єм Джелілова: з повагою до традицій і Україною в серці
• Українська ромка Анжеліка Бєлова: лідерка громади, що руйнує традиційні стереотипи

Журнал «Українки» вдячний за допомогу в організації фотосесії:

• візажисту Олександрі Онисько;
• бренду вишиванок Mika Noni;
• чотиризірковому готелю CITYHOTEL, який забезпечив комфортні умови для зйомок в елегантних інтер’єрах та з неймовірною панорамою Києва. У розпорядженні гостей 124 номери, конференц-зал і один з найкращих у Києві панорамний ресторан Matisse. Адреса: Київ, вул. Б. Хмельницького, 56А, телефон: +38 (044) 393-59-00.