Жінки у війні: Валентина Шульц – волонтерка, яка розвозить гуманітарку в зони бойових дій

Спецпроєкт про українок, які воюють з рашистським окупантом на своєму фронті: гуманітарному, інформаційному, креативному – своїми вміннями та знаннями.

З Валентиною Шульц «Українки» зустрічалися вже неодноразово. Саме вона розповідала про унікальні безкоштовні освітні простори Гончаренко центри, які за рік до війни відкривалися у 25 містах України. А потім саме вона виступила гідом і показала, як працюють установи. Тоді ми з нею подорожували Гончаренко центрами – від західних кордонів (Чернівці, Івано-Франківськ) до південних (Подільськ та Балта, що в Одеській області). Були ми й на сході країни – Лиман, Краматорськ, Костянтинівка. «Я відвідала понад 400 точок на карті. І всі ці населені пункти знаходяться в межах України», – зізнавалася тоді Валентина.

Продовжується її подорож країною й сьогодні – тепер вона збирає та особисто відвозить гуманітарну допомогу в зони бойових дій.

Валю, що сьогодні відбувається з Гончаренко центрами? Що з людьми, які працювали там?

Більшість центрів повністю перейшли на військові рейки та працюють як волонтерські простори: десь готують і годують, десь збирають речі, десь надають прихисток. Звісно частину центрів довелося закрити. У найгарячіших точках (Донецька, Харківська, Херсонська області) працівники закладів евакуювалися, а центри закрилися. Віримо, що це ненадовго!

Чи пам’ятаєш ти останню ніч перед війною. Про що думала, коли засинала?

Дуже добре пам’ятаю ту ніч. За день я повернулася до рідної Одеси з Києва – понад рік я жила на два міста. Намагалася заснути, але чи то через втому, чи через загальну атмосферу тривожності сон не йшов. Все читала новини. Ось так і дізналася про початок війни – з новин.

Перша думка: донька! О четвертій ночі я вискочила на вулицю в чому була – у піжамі – і побігла через усе місто прямісінько до свекрухи, донька як раз була з нею. Знаєте, перші години війни – це шок, розпач. Повсякчас хотілося кудись бігти, щось робити. Я схопила донку й повезла її до більш безпечного місця, як мені тоді здавалося – у Подільськ.

Жахлива трагедія з влучанням ракети у військову частину в Подільську приголомшила всіх!

Так, це був самий початок війни. Крім цілковитого розпачу й страху за рідних я тоді вперше відчула неймовірний біль, бо серед загиблих були ті, кого я знала особисто. Проте на моє рішення залишити доньку саме в Подільську та трагедія не вплинула – вона залишилася там. А я повернулася до Одеси.

Не було думки «пересидіти»?

Одеса – мій дім. Я виросла в ньому. Вже 15 років я є частиною районної влади, дуже добре знаю всі проблеми міста. Тому жодного помислу не було про те, що можу десь «відсидітися» в теплі. У перший день війни я прийшла у Волонтерський центр, який знаходиться на вулиці Канатній, 35, познайомилася з дівчатами, які вже збирали першу допомогу, і запропонувала поєднати зусилля.

Пам’ятаєш, хто та що саме замовив першим?

Я опікуюсь нашими захисниками в Станиці Луганській ще з 2014 року. Саме від них і прийшло перше «замовлення». Зараз навіть і не пригадаю, що то було… Потім замовлення почали надходити постійно. Я вже жартома стала просити наших хлопців не гаяти часу, не писати довгі листи про те, що потрібно, а тільки казати – куди відправляти 🙂 Бо насправді абсолютно всім – і на передовій, і в теробороні – потрібно майже те саме.

Ти й зараз більшість часу проводиш в Одесі та Подільську, збираючи допомогу?

Так, це мої «штаби». В Одесі відчуваю неймовірну підтримку та справжній драйв у компанії з Наталією Богаченко та Лілією Леонідовою. Здається, вони взагалі не знають, що таке втома, для них немає нічого неможливого. У Подільську центром для збору допомоги став Гончаренко центр. Два невпинних Олександра – директор та адміністратор центру – повністю перетворили хаб на осередок допомоги армії. Коли-небудь ми обов’язково підрахуємо, скільки тонн гуманітарки пройшли через цей центр. Гадаю, число буде разючим!

Що здебільшого збираєте, хто вам надсилає допомогу?

Мені легше перерахувати, що ми не збираємо та хто не допомагає, чим перелічити всіх залучених у процес. Це їжа, ліки, термобілизна, форма, тактичні кросівки… Приносять і надсилають з усієї країни, чимало їде з-за кордону.

До речі, інколи трапляються й дуже кумедні випадки. Наприклад, якось нам надійшла посилка від одеситок. Я почала розпаковувати і просто зніяковіла: новесенька еротична жіноча білизна! Спочатку це викликало подив (можливо, це щось стратегічно важливе, а я й гадки не маю) і лише потім – напад сміху!

Було дуже багато зворушливих моментів. Якось у Подільськ прийшла бабуся, яка принесла свою пенсію, а іншим разом чоловік-мисливець запропонував себе як охоронця нашого центру…

Після війни зможеш мемуари писати…

Навряд чи… Я в дитинстві дивувалася, чому ветерани не хочуть розказувати про війну. А зараз розумію: це біль, жах, смерть і страждання. Усе це мені довелося побачити. Я ніколи не зможу забути свої «подорожі» з гуманітаркою в Миколаїв: як везла разом із ліками мішки для трупів, як потрапила під обстріл… Машина, в якій я їхала, була посіченою як решето! Хоча відчуття страху прийшло потім – вже за кілька днів. Я раптом зрозуміла, що була на волосок від смерті.

Кажуть, що страх паралізує. Згодна?

Ні, страх змушує робити все, щоб змінити обставини. Для мене, наприклад, найстрашнішим був той час, коли моя дитина ховалася в бомбосховищах! Я розуміла, що не можу думати ні про що, окрім її безпеки. Ледве вмовила доньку виїхати з країни. Звісно, дочка розуміла, що я не поїду з нею… Зараз вона в безпеці. Дуже хвилюється за мене. Я надзвичайно за нею сумую, але думка про те, що їй нічого не загрожує, подвоює мої сили.

Що ти могла б назвати найемоційнішим моментом?

Почуття працюють дуже дивно під час війни. Після всіх трагедій, які я на власні очі побачила в Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Одесі, мене найбільше вразило Рівне! Я приїхала туди за гуманітарним вантажем і не могла збагнути, куди я потрапила! Мирне місто! Люди п’ють каву, гуляють, інколи навіть сміються. Я зайшла у свій номер у готелі та не змогла стримати сльози, адже абсолютно забула, що таке мирне життя, як це – спати в м’якому ліжку, їсти сніданок, приймати душ у будь-який зручний для тебе час. Звісно, рівняни роблять усе можливе, щоб наблизити перемогу: приймають біженців, збирають допомогу, багато хто воює. Але там відчувається мир, нехай і хиткий, там є натяк на комфорт та затишок. Саме тоді я відчула шалену тугу за спокійним часом!

Ти належиш до тих, хто наближає мирний час усіма можливими способами.

Я вважаю, що зараз усі роблять неймовірне. Ми вже навчилися вдовольнятися малим, забули про комфорт і нормальне життя, ми тепер вміємо спати будь-де й у будь-якому положенні, можемо не їсти впродовж діб, майже не відчуваємо спеки чи холоду. Втім це зовсім не свідчить про те, що ми «зачерствіли». Ви не уявляєте, скільки теплих слів і щирих зізнань я почула під час війни! Це час найсильніших почуттів і найщиріших відносин.

Вдячність отримую також від стареньких, яким везу їжу, від лікарів, яким доправляю обладнання, від поранених і хворих, які отримують медпрепарати, від чоловіків, які боронять країну.

І, знаєте, саме зараз я отримала від близької людини те саме зізнання, якого вже навіть не очікувала в мирні часи! Одразу після перемоги детально розпитаю його, що він має на увазі 🙂

Жінок, які зараз підтримують інших жінок, нашу армію, опікуються дітьми, літніми людьми, готують, шиють і навіть перевозять, дуже багато. Їм ми присвячуємо наш проєкт “Жінки у війні” – детальніше про нього читайте тут.