Вислів «твій головний противник – ти сам», звісно, банальний, але актуальний для багатьох – кожній бодай раз доводилося поводитися деструктивно й нелогічно, всупереч здоровому глузду й власним інтересам. Але одна справа, якщо ми чинимо так дійсно раз, ну добре два: даються взнаки настрій, втома, брак часу, щось ситуативне. Інша справа, коли такі дії стають постійними. Значить, у вас “вселився” 🙂 чи проявився внутрішній саботажник. Хто ж це такий і як з ним боротися?

ПРОСТО ПРОКРАСТИНАЦІЯ

Термін «самосаботаж» – калька з англійського self-sabotage, що широко використовується в американській терапевтичній практиці. Його синонімом є прокрастинація, від procrastination – затримка, відкладення.

Проте самосаботаж – поняття ширше. Це не просто відкладення важливих справ на потім, аж до повного їх ігнорування, а й неусвідомлений опір тому, що хочеться. Навіть дріб’язкова, на перший погляд, справа, така, як сплатити рахунки, зробити зарядку, записатися до лікаря, може викликати не те що хвилю, а просто цунамі опору, лякаючи нас непокірністю власного тіла власній же голові. Заявляючи про прагнення якоїсь мети, ми робимо все для того, щоб вона не була досягнута. Може, завтра. А може, ніколи…

Ще одна властивість самосаботажу – спотворене сприйняття своїх успіхів та невдач: перші інтерналізуються (пояснюються особистими якостями), а другі екстерналізуються (списуються на зовнішні чинники).

САМ СОБІ САБОТАЖ

Перше дослідження, присвячене самосаботажу, було проведено ще у 1978 році: два психолога з Гарварда, Стівен Берглас та Едвард Джонс, запропонували студентам пройти тести. Один тест містив питання, на які можна було відповісти лише навмання, а другий тест – питання, що вимагали знання предметів. Після проходження текстів було заявлено, що всі впоралися, але потрібно зробити це ще раз, попередньо прийнявши на вибір одну з пігулок – для покращення або, навпаки, погіршення когнітивних здібностей (зрозуміло, що й те, й інше було плацебо). В результаті «гальмуючу» пігулку вибрали ті студенти, які пройшли тест, де відповіді треба було давати навмання: не знаючи, чим був зумовлений їхній успіх, вони віддали перевагу у разі ймовірної поразки звалити все на «допінг».

Саботаж має безліч форм, серед яких можна назвати й перфекціонізм (якщо щось не виходить ідеально, краще й зовсім не робити), і втечу в залежності (булімію, алкоголізм, ігроманію), і зайву самовпевненість (згоду взятися за щось непосильне й відмову від запропонованої допомоги). Сюди ж можна віднести і трудоголізм як спосіб втечі від різноманітних проблем, що потребують вирішення, і нездатність «прибрати ногу з педалі газу», коли за одним завданням йде друге, третє, а похвалити себе ніколи, в результаті чого сенс цієї бурхливої діяльності втрачається. І робити нічого вже не хочеться – скоріш, вдавати.

Саботажник усередині нас завжди на варті, й спроби перехитрити його, обіцяючи золоті гори після того, як щось буде зроблено, зазвичай зазнають краху.

Залишається хіба сісти, зажуритися й похитати головою в такт думам про нездійснені мрії, зірвані терміни, ошукані обіцянки й нереалізовані плани… Або ж познайомитися з цим хитруном ближче – й «розкусити» його?

ДОРОСЛА ДИТИНА

«Ядром» та істинною сутністю цього парадоксального підсвідомого патерну поведінки, на думку психологів, є суб’єктивне сприйняття людиною труднощів як чогось шкідливого та ворожого. А оскільки вони неприємні, їх треба всіляко уникати – це головна стратегія нашого саботажника. Він може проявлятися по-різному:

  • умовляє байдикувати (спати, грати, зависати в соцмережах), коли давно час зайнятися чимось важливим;
  • знижує планку та заспокоює (нічого страшного, всі так живуть);
  • підриває мотивацію (а воно мені треба, за все треба платити);
  • лякає (як би чого не вийшло, а раптом не вдасться);
  • збиває зі шляху істинного (у найвідповідальніший момент підкидає ідею перекусити чи перекурити);
  • підбурює (тебе «опускають» – ану, в бій!).

При цьому вже не хочеться долати перешкоди, ми наче відкочуємося до попередніх застарілих баз. Це відкат до інфантилізму, коли шкала «приємне-неприємне» була визначальною, адже саботажник усередині нас – і є дитина, яка усяк уникає труднощів дорослого світу.

Так, коріння самосаботажу – у дитинстві, адже звички та спосіб дій формуються саме тоді, у родинному колі. Діти, яким дорослі допомагали подолати розрив між очікуваним і дійсним поясненням, співчуттям, виростають доволі адаптивними до нових обставин, а ті, яких лаяли за сльози й невдачі, казали, «виростеш – зрозумієш», «так треба», врешті-решт стають самосаботажниками й перфекціоністами. Такі люди ставлять собі дуже високу планку, ніколи не задоволені досягнутим результатом, вимагають всього ідеального – і від себе, і від оточуючих. А реальність не є ідеальною.

ШЛЯХ ДО СЕБЕ

Якийсь час ця стратегія працює (відмінне навчання, успішна кар’єра), але потім дає збій. І починається відкладення складних завдань через накопичені розбіжності очікуваного й дійсного – людина намагається, умовно кажучи, з’їсти слона, адже звикла заслуговувати на увагу й любов саме так. При цьому відбувається переоцінка цінностей, пошук нових сенсів. Усередині є мала дитина, яка каже: люби мене будь-ким. Але там є «батько», який критикує й вимагає бути ідеальним. Виникає вилка, розтяжка, а потім і лінощі – обґрунтований фізіологічний механізм, який захищає від надмірних витрат енергії.

Втім, самосаботаж можна підхопити у будь-якому віці – копіюючи зразки поведінки значимих людей. Або ж переживаючи травматичний досвід, коли щось справді не вийшло, а обпікшись на молоці, як відомо, дмеш і на воду.

Чи можна якось утихомирити самосаботажника, щоб він припинив псувати нам життя? Або й потоваришувати з ним? Так, і зробити це можна, надавши своїй внутрішній дитині розуміння, підтримку і прийняття, щоб вона могла змінюватися і дорослішати.

Психологи певні: вирощувати у собі здорового дорослого треба самостійно, і робити це ніколи не пізно. З цим можна впоратися й самотужки, якщо є на кого спертися, якщо є контакт зі своїми почуттями, самим собою. Якщо ж ні, це важко: не можна ж побудувати дерево з цегли. Тоді потрібна психотерапія, яка допоможе «вирощувати» себе поруч із безпечним дорослим, який не критикуватиме, не вказуватиме, як треба, а навчить розуміти себе й приймати будь-яким.

Щоправда, такі зміни потребують часу, це тривалий процес на рік чи й більше. За цей час у мозку активізуються нові області, встановлюються нові зв’язки, знімається напруга. І, оскільки мозок розвивається усе життя, це можливо.

Якщо вже після двох консультацій вам хочеться спитати «де ж результат?», пам’ятайте – це все він, ваш самосаботажник

ТО ЩО Ж РОБИТИ?

У психологів є конкретні рекомендації – про те, як свідомо досягати поставленої мети, не саботуючи її.

По-перше, треба вивчити свої судження щодо себе, в яких найчастіше криється причина саботажу. Знайшовши «те саме» (не твоя доля, не заслуговуєш, не вийде), зрозуміти, чи це відповідає дійсності. Може, це просто голос із дитинства? Але ж ви давно виросли!

По-друге, розглядати свої невдачі як кроки до успіху, а не як спосіб оцінки своєї значущості. Помилятися – це нормально, і з цього можна отримати цінну інформацію: що змінити, чого навчитися.

По-третє, бути уважнішими і добрішими до себе, налаштуватися на те, щоб підтримати, а не засудити себе у разі невдачі. Адже для себе ви – найцінніша людина, яку не можна втратити. Залишаючись чесною із собою, ви не робитимете те, що вам не потрібно – і навпаки. Навіть якщо це комусь не подобається.

І останнє: іноді самосаботаж – це не те, з чим треба боротися. До своїх небажань і лінощів теж варто прислухатися, бо це може бути навіть актом самозбереження, що допомагає уникати того, що вам поки не під силу. Або не до душі. Не обов’язково здійматися все вище й вище, щоб бути щасливим, часом достатньо балансу з гармонією – там, де ви є.