Як навчитися жити “тут і зараз” і радіти життю попри все

Одного разу я бачила, як молодий тато відтирав від морозива свою трирічну доню. Воно було скрізь: на обличчі, руках, сукні… Він говорив: «Тебе простіше з’їсти, ніж відмити… Ти ж тепер цукерка!» І обидва реготали від щастя…

Ще я бачила, як дідусь годував вуличних котів. Їх було дуже багато, не злічити. Вони буквально заглядали йому до рота, а він промовляв: «Барсик, відійди, ти вже своє отримав… Отаман, не штовхай Рудого! А де Лаура з кошенятами?» Він усім дав імена і звертався до кожного персонально. Він годував їх поважно, неквапливо, як голова великої родини, і виглядав дуже щасливим…

Я бачила, як зовсім молоденькі хлопець і дівчина зустрілися на перехресті і раптом стали сваритися. Здалеку здавалося, що хлопець не правий – не можна ж так обурюватися… А підійшовши ближче почула причину. «Та мені все одно, як лежить твоє волосся, якщо ти завтра в лікарню загремиш!» – гримав він, тому що дівчина прийшла на побачення без шапки. Було холодно, дув сильний вітер. Він зняв свою і надів їй на голову. Вона бовкнула: «Який же ти вредний!» А в її очах світилося щастя…

Я бачила жінку, яка йшла по вулиці, а потім раптом зупинилася і підняла обличчя до сонця. Це був перший по-весняному теплий день після тривалої зими. Навколо тупотіли люди, поспішали, обходили її з усіх боків і навіть штовхали. А вона стояла нерухомо з сонцем на обличчі і посміхалася.

У ЧОМУ ЩАСТЯ

Дивне, дуже дивне це відчуття. Хитке, невловиме, вислизаюче… З’явиться нізвідки, розтечеться по тілу теплим молоком, зігріє на мить і щезне. І залишить лише легкий післясмак… Потім і він зникне, як не старайся утримати. Дивне відчуття… І дуже особисте. Інтимне, не напоказ. Коли напоказ, точно знаю, це вже не щастя, а гонитва за ним. Бажання утримати, продовжити, зафіксувати, щоб було завжди під рукою…

Один дуже відомий актор, з яким мені поталанило спілкуватися, сказав: щастя не буває гучним. Навіть якщо ти знаменитий і стоїш на сцені в променях софітів. Тобі аплодує тисяча людей, з усіх боків несуть букети, а ти дивишся на все це і думаєш: «Шкода, що тато не бачить, не дожив…» І згадуєш, як ходив з ним «на рибу», як розводив вогонь… Тобі кричать «Браво!» і просять автограф, а ти подумки в цей час помішуєш юшку в казанку, і навколо тиша, і тільки багаття заспокійливо потріскує…

ЛОВИ МОМЕНТ

Колись я дуже сильно захворіла. Три тижні спотвореної реальності: напівсонні марення, крапельниці, уколи, каламутні плями замість облич, голоси, наче луна з криниці… Коли мене виписали, вже була весна. За мною приїхав чоловік, ми спустилися вниз, вийшли на вулицю. Машина стояла метрах у ста, але ця відстань запам’яталася мені, як окреме маленьке життя. Я немов бачила все вперше. Калюжу, в якій «купалася» хмара, гілки з першими пупляшками, голуби. Я відчувала запахи весни, розрізняла кожну нотку, жадібно вбирала кольори і звуки. І це було таке щастя… А потім я повністю одужала, і все минуло. Але дещо пам’ять зберегла «про запас», і тепер, коли мені ні з того ні з сього стає нудно і хочеться «чогось такого», коли здається, що все найцікавіше проходить повз, а в інших б’є ключем, я згадую ту весну. Як мало тоді знадобилося для щастя і яким великим воно було…

Для кращого розуміння того, що ж таке щастя, рекомендуємо прочитати про культуру сповільнення та як прийняти правильне рішення — після прочитання подивитеся на багато речей зовсім іншими очима. 

У Сент-Екзюпері є «Молитва». Рятуючись від безглуздої метушні, я часто повторюю: «Господи, прошу не про чудеса і не про міражі, а про силу кожного дня. Навчи мене мистецтву маленьких кроків. Зроби мене спостережливим і спритним, щоб в строкатих буднях вчасно зупинятися на відкриттях і досвіді, які мене зворушили…» А ще: «Допоможи мені бути тут і зараз і сприйняти цю хвилину, як найважливішу…»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• «Келих цноти»: шість інтимних звичаїв українців у давні часи

• Таємниці Кобилянської: про що не розповідають на уроках

• Леді Монтегю та її настанова, яку варто знати всім жінкам