5 українок діаспори, які боролися за правду про Голодомор

Нині, у 90-ті роковини Голодомору, коли ми вшановуємо пам’ять українців, замордованих штучним голодом, важливо згадати тих, хто намагався донести світові правду про жахливі події, добивався реакції й допомоги демократичних суспільств та їх влади, зрештою й визнання Голодомору 1932-1933 років в Україні геноцидом проти українського народу.

На думку спадають насамперед чоловічі імена – громадських і політичних діячів, науковців, письменників, художників, які у різний спосіб, кожен у своїй сфері, намагалися розповісти світу про один з найстрашніших злочинів проти людяності, організований в Україні московсько-більшовицьким режимом.

Поряд з тим значну роль у боротьбі за поширення правди про Голодомор відігравали й українки, представниці української діаспори. Так, першою, хто розповів світові про Голодомор була очільниця Свiтового союзу українок, делегатка Сейму Польщi Мілена Рудницька – читайте історію цієї видатної жінки тут. Саме вона домоглася, аби питання Голодомору в Україні винесли на розгляд Лiги Нацiй та Мiжнародного Червоного Хреста в 1933 році. Її справу продовжили й інші українки з діаспори, які також доклали зусиль для того, аби світ знав правду про геноцид українців.

Разом з нашим партнером – освітнім проєктом Diaspora.ua розповідаємо про цих самовідданих жінок…

ЄВГЕНІЯ САКЕВИЧ-ДАЛЛАС
та її спогади про Голодомор

Однією з необхідних умов визнання світом Голодомору, безперечно, є інформування про нього, ознайомлення з документами та свідченнями тих, хто його пережив. Саме їх збір було покладено в основу роботи так званої Комісії Джеймса Мейса – спеціальної комісії Конгресу США, створеної до 50-х роковин Голодомору для встановлення його причин, перебігу та наслідків, Комісія, власне, вперше на такому високому рівні довела, що це був спеціально організований сталінською владою геноцид проти українців.

Водночас не менш важливо, щоб спогади очевидців були доступними і для широкого загалу, написані доброю англійською мовою і були цікавими як художній твір. Саме такі автобіографічні праці про Голодомор написала неймовірна українка з США Євгенія Сакевич-Даллас. У 1993 році вийшла її книга «Доля української красуні (Спогади про мою родину під час комуністичного режиму в 1930-і роки)», у 1998 – «Одна жінка – п’ять життів, п’ять країн». Останню було видано в Україні у 2003 році під назвою «Не вмирає душа наша: Доля сироти з українського голодомору».

У 2003 та 2006 роках пані Євгенія приїздила в Київ на презентацію видання та на відкриття виставки своїх картин – також присвячених темі Голодомору.

Американський історик та політолог, дослідник Голодомору та сталінських репресій Джеймс Мейс у властивій йому манері лаконічно і зрозуміло описав майже все її життя в кількох реченнях: «Вона народилася в чудовому світі українського селянства двадцятих років, коли у тутешніх землеробів було те, про що селяни в інших країнах могли тільки мріяти: найкраща і найродючіша земля, і їх залишили більш-менш у спокої, давши їм можливість перетворити її на свій власний ріг достатку… Потім почалося розкуркулення, і вона втратила батьків, які завинили тим, що дуже добре обробляли свою землю; далі – бездомність, поневіряння разом із братами, притулки для безхатченків; Друга світова, примусові роботи у Німеччині; і нарешті, зі стійкістю, яку я спостерігав у багатьох українцях, вона твердо стала на ноги, спершу як манекенниця, а потім – кохана дружина».

Коли їй було п’ять років, її батьків розкуркулили та заслали до Сибіру. Позаяк вона була найменшою, спочатку її виховували старші брати, а згодом деякий час Євгенія жила у сиротинці. З початком Другої світової війни дівчина опинилася на примусових роботах на воєнному заводі в Австрії. Після війни переїхала до Італії і завдяки своїй аристократичній вроді змогла побудувати чудову кар’єру моделі в Мілані. А в 1951 р. емігрувала до США. Тривалий час також мешкала в Швейцарії та Шотландії.

Але Євгенія Сакевич-Даллас була не лише моделлю з чарівною і яскравою посмішкою. У своїй душі вона постійно несла несамовитий біль та розпач своєї родини і свого народу. Спершу він був німим – Євгенія тривалий час не могла наважитися розповісти комусь про пережите. Але, на щастя, у 40 років перемогла себе і розповіла правду про трагедію українського народу – спершу близьким, друзям і знайомим, згодом – читаючи лекції про Голодомор 1932-1933 років в Україні. І зрештою написала спогади.

«Комунізм зруйнував, спустошив мою країну через Геноцид. І я не можу цього забути. Ми маємо пробачити, ми не можемо жити минулим, але ми не можемо забути звірства, які чинив Сталін», – наголошувала пані Євгенія усіма мовами, якими володіла – українською, російською, німецькою, італійською, англійською та французькою, виступаючи в різних країнах, зокрема Україні, практично до кінця свого життя.

Усвідомлюючи наскільки важливо (хоча й боляче) говорити про пережите українцями в 1930-х роках, причому – в максимально доступній для якомога ширшої аудиторії формі, Євгенія Сакевич-Даллас зважилася на екранізацію своєї книги «Одна жінка – п’ять життів, п’ять країн». Так, у 2012 році у двох версіях – україномовній та англомовній – вийшов фільм «Свідок Женя», у якому вона виступила в ролі продюсерки та акторки, начитала англомовний текст (в україномовній версії – Ада Роговцева). Переглянути фільм можна на ютубі.

Читайте також: Гапочка з Нікополя: найсильніша українка минулого, її стосунки з Піддубним та гиря коштовностей

РЕЙНЕЛ АНДРЕЙЧУК
канадська сенаторка, українка, яка внесла резолюцію про визнання Голодомору на розгляд Сенату Канади

Як відомо, Канада стала однією з перших країн, які офіційно, на державному рівні визнали Голодомор геноцидом українського народу (як і Незалежність України). 20 червня 2003 року Сенат Канади одностайно ухвалив історичну резолюцію «Про Голодомор та засудження будь-яких намагань заперечити або викривити це».

Її проєкт підготував Конгрес українців Канади (провідна українська організація в цій країні), а внесла на розгляд сенаторка українського походження Рейнел Андрейчук – перша жінка у федеральному Сенаті Канади від провінції Саскачеван (1993-2019 роки) та співголова Міжпарламентської ради Україна–НАТО. Її ім’я, на жаль, не є широко відомим в Україні, хоча вона багато років поспіль невтомно і наполегливо відстоює інтереси України в Канаді та на міжнародній арені.

Рейнел Андрейчук народилася 14 серпня 1944 року в родині українського походження у місті Саскатун. Тут велика українська громада, а провінція Саскачеван, до якої належить місто, є однією з трьох традиційно «українських» провінцій Канади. Рейнел вивчала юриспруденцію та гуманітарні науки у Саскачеванському університеті, увійшовши до переліку його найвидатніших випускників. Працювала у галузі права, була суддею, а згодом перейшла на дипломатичну службу: представляла Канаду в Кенії, Уганді, Сомалі, Португалії, у Комісії ООН з прав людини, була політичним доповідачем в Парламентській асамблеї НАТО і представником Ради Україна–НАТО.

У 1993 році Рейнел Андрейчук стала першою сенаторкою Канади від Саскачевану (від Консервативної партії).

Тож внесення нею на розгляд Сенату такої важливої для України та українців Канади резолюції є досить символічним. Це був один із перших документів такого високого рівня, де чітко і безкомпромісно Голодомор визнався геноцидом українського народу: «Закликаємо до визнання українського Голоду/Геноциду 1932–33 років та засудження будь-яких спроб заперечити або спотворити цю історичну правду, яка була нічим іншим як геноцидом».

Пані Андрейчук не раз очолювала місію спостерігачів з Канади під час виборів в Україні, а у 2015 році була обрана співголовою Міжпарламентської ради Україна–НАТО. Власне, вона – одна з перших серед парламентарів Канади, хто активно підтримує Україну на шляху до вступу в цю організацію.

14 серпня 2019 року Рейнел Андрейчук завершила свою багатолітню роботу в Сенаті Канади. З цієї нагоди Світовий конгрес українців висловив вдячність за її працю, спрямовану на захист прав людини та справедливості в Канаді та в усьому світі, а також за непохитну підтримку України, світової української спільноти, включно й української громади в Канаді, нагородивши її своєю найвищою нагородою – медаллю Св. Володимира Великого. Україна також нагородила Рейнел Андрейчук – Орденом Ярослава Мудрого.

У Канаді – і на найвищому державному рівні, і на провінційному – чи не найбільше з усіх зарубіжних країн вшановують пам’ять замордованих голодом українців: відбуваються пам’ятні заходи у федеральному Парламенті Канади в Оттаві і на рівні провінційних законодавчих зборів, українська громада разом з канадцями, політиками і громадськими діячами збирається на молебні та біля пам’ятників жертвам Голодомору.

До слова, перший у світі пам’ятник жертвам Голодомору постав саме у Канаді, в місті Едмонтон, 40 років тому – у 1983 році. Його авторка – скульпторка і художниця Людмила Темертей. Також з 2017 року у листопаді, який у Канаді теж є місяцем пам’яті про Голодомор, містами країни курсує спеціальний автобус «Національна свідомість Голодомору» – інтерактивний музей, який розповідає про Голодомор.

Читайте також: Варвара Каринська: українка, яка створила балетну пачку, працювала з Далі й отримала «Оскар»

ЛАРИСА КУРИЛАС
авторка монумента Голодомору у Вашингтоні

Українці з США, відомій американській архітекторці Ларисі Курилас ми завдячуємо створенням у Вашингтоні монумента «Поле пшениці» – одного з головних українських монументів у світі, присвяченого Голодомору.

Меморіал жертвам українського Голодомору-Геноциду 1932–1933 років (Holodomor Memorial to Victims of the Ukrainian Famine-Genocide of 1932–1933) був відкритий у центрі столиці США 7 листопада 2015 року. На дев’ятиметровій стіні Меморіалу (завважки 4 т) зображене поле пшениці, що супроводжує напис англійською та українською мовами «Голодомор 1932–1933. У пам’ять про мільйони невинних жертв штучного голоду в Україні, спланованого та вчиненого сталінським тоталітарним режимом». Важливо, що у назві Меморіалу, затвердженій урядом США, фігурує термін «Голодомор-Геноцид».

Урочисте відкриття Меморіалу стало подією, співмірною за своїм значенням та резонансом із відкриттям пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні у 1964 році. За участі близько двох тисяч американців українського походження, пам’ятник відрили тодішній Президент України Петро Порошенко (через відеозвернення) з дружиною Мариною, американські урядовці і дипломати: конгресмен Сандер Левін (автор Закону США, що дозволив Уряду України встановити меморіал на федеральній землі Округу Колумбія), конгресвумен українського походження Марсі Каптур, голова Крайового Комітету США з визнання Голодомору геноцидом Михайло Савків та інші достойники. Транслювалися відеозвернення сенаторів, зачитувались звернення колишнього Президента США Джорджа Буша, кандидатів у Президенти США, губернаторів. Водночас у приміщенні Центрального вокзалу Вашингтона відкрилась виставка, присвячена Голодомору в Україні, яка викликала жвавий інтерес американської громадськості та гостей столиці США.

Авторка Меморіалу Лариса Курилас народилася в родині американських українців у м. Вітоні, штат Іллінойс, і з дитинства зростала в україномовному середовищі, розмовляла українською, ходила до української школи у суботу та української католицької церкви у неділю, була пластункою. Про своє дитинство та відчуття національної ідентичності (типове для більшості американських українців її покоління) в інтерв’ю Washington Post вона зауважила: «Мені здається, ніби я виросла в паралельних світах. Було моє американське життя і моє українське життя. Таке враження, ніби я все життя пояснювала існування України та відмінності між культурою, історією та мовою українців і росіян».

Справді, пояснювати доводилося багато, адже України як держави не було на політичній мапі світу, і українська діаспора як єдиний правдивий голос українського народу намагалася донести світу правду про українську націю, гідну мати свою державу, і про геноцид, системно здійснюваний московсько-більшовицькою владою. Тому коли пані Лариса, яка загалом спеціалізувалася на проєктах ремонту будинків і церков, дізналася у 2009 році про конкурс проєктів пам’ятника жертвам Голодомору, відчула потребу долучитися, бо для неї, за її ж словами, це стало найважливішим проєктом у житті, що «має духовний вимір».

Вона стала однією з небагатьох жінок-архітекторок, які спроектували сучасні меморіали у Вашингтоні. Варто згадати Майю Лін, яка спроектувала Меморіал ветеранам В’єтнаму, та Джулі Бекман, яка разом з чоловіком Кітом Касеманом спроектувала Національний меморіал Пентагону 11 вересня.

«Асоціація пшениці з Україною сильна, оскільки нація вважається житницею Європи, – пояснила свій задум пані Лариса. – Пшеницю використовували як політичну зброю, щоб морити голодом народ України».

Близько чотирьох тижнів вона створювала дизайн та копії меморіалу, його околиць, включаючи мініатюрні будівлі з оргскла та дерева з губок. Її чоловік Стів Ланн, столяр за фахом, створив дерев’яний футляр для моделі та креслень, щоб їх можна було безпечно транспортувати за кордон. Через українську громаду вони знайшли людину, яка змогла доставити проєкт в Україну на розгляд комісії. В результаті проєкт став одним з п’яти фіналістів.

Але на заваді довгоочікуваного спорудження пам’ятника став прихід до влади віктора януковича, який не хотів визнавати Голодомор геноцидом українського народу і загальмував процес. Однак завдяки зусиллям багатьох людей, насамперед української діаспори у США, у 2011 році Комісія образотворчих мистецтв США обрала «Поле пшениці» Лариси Курилас.

Радість від перемоги у конкурсі поєднувалися із кропіткою роботою над реалістичністю відтворення у меморіалі колосків пшениці. Останнє стало однією з найбільших проблем для пані Лариси: для відливання форм вона брала справжню пшеницю і спеціально їздила за нею влітку на ферму родича поблизу Вінніпега у Канаді. У вересні вже везла форми на ливарний завод, який відлив бронзові скульптури для Національного меморіалу Другої світової війни та інших пам’ятних місць у Вашингтоні. Аби кожен колосок був максимально реалістичним, зерна пшениці вирізали вручну.

Кропіткий процес тривав близько року, але вартував таких зусиль. Всі, хто бачив меморіал наживо (а тут, неподалік вокзалу, в центрі Вашингтона завжди дуже людно), вражені чіткістю кожної деталі. А це, своєю чергою, слугує загальній меті української діаспори і всього українства розповісти про голодомор світу.

«Це було завдання, як промовити до людей про цей великий Голодомор, злочин проти народу, – наголосила Лариса Курилас в інтерв’ю «Голосу Америки», розповідаючи про значення меморіалу. – І щоб не лише про українців, щоб люди подумали над тим, як страшно це є – голод. А якщо це є штучний Голод, це значно страшніше».

Читайте також: Українська бабуся ді Капріо: цікаві факти про пані Олену Смирнову

ЛІДІЯ БОДНАР-БАЛАГУТРАК
та її мистецький проєкт переосмислення Голодомору

Значного розголосу в медіа та мистецьких колах набула проведена в США у листопаді 2020 року віртуальна виставка американської художниці українського походження Лідії Боднар-Балагутрак «26 нагадувань про Голодомор», що складалася із 26 картин, виконаних у змішаній техніці. 

Проєкт був створений командою представниць української діаспори з різних американських міст Роксоланою Кармазин (Даллас), Христею Бриндзьою (Г’юстон), Ксенією Рихтицькою (Детройт), Анізією Кармазин (Пітсбург), а також Олею Черкас (Санкт-Петербург). Виставка пройшла шлях від невеликого локального техаського проєкту до загальноамериканського і міжнаціонального – 40 організацій продемонстрували його у всіх США, Канаді, Україні, а завдяки інтернету її вільно могли побачити у всьому світі.

Авторка картин Лідія Боднар-Балагутрак народилася в одному з найбільших українських осередків у США – у місті Клівленд, штат Огайо, в родині української діаспори. Художню освіту вона здобула в Університеті міста Кент та в 1977-му отримала ступінь магістра образотворчого мистецтва з живопису в університеті Дж. Вашингтона, після чого оселилася зі своєю сім’єю у Г’юстоні.

З початку 1990-х років вона доволі часто бувала в Україні, викладала у Львівській академії мистецтв, брала участь в симпозіумах українських художників, відвідала Чорнобиль. Очевидно, це надихнуло її створити низку тематичних картин і представити їх на персональній виставці у 2006 році до 20-ї річниці Чорнобильської катастрофи.

Пані Лідія викладає на факультеті Школи мистецтв Гласселла в Музеї образотворчих мистецтв у Г’юстоні. Вона є знаною на Заході художницею, роботи якої представлені в музеях та приватних колекціях США та країн Західної Європи.

Як згадувала пані Лідія, її вразило, що Голодомору не було в широкому суспільному дискурсі та у творчості тогочасних українських митців. Це мотивувало її звернутися до проблеми Голодомору у своїх роботах, щоб більше людей і в Україні, і в Америці, і інших країнах довідалися про трагедію українського народу.

Так художниця почала збирати світлини, монети, поштові марки, фрагменти української вишивки, архівні вирізки газет та інші матеріали, які згодом використовувала у своїх творах, чимось подібних до ікон. Справді, вона часто звертається до засобів, властивих іконопису, але загалом це колажі, змішана техніка – рисунок, малюнок і навіть 3D. Таке розмаїття методів пояснюється метою мисткині: «Для того, що я хотіла виголосити і передати глядачеві, не вистачало просто фарб. Треба було вкласти дійсно правдиві речі – листи, описи, фотографії. Так виникало тло, на яке я накладала більше інформації».

Назви її картин промовляють самі за себе – «Смерть: загальний стан в Україні», «Жертви сатани – пам’ять повертається», «Хрести несуть», «Танці сатани навколо нас», «Закутана дитина», «Дівчинка-сирота», «Чи ростиме над цим трава, чи все забудеться?» тощо. Створюючи емоційне тло з використанням артефактів того часу, вони цілком занурюють у безвихідну моторошну атмосферу Голодомору, але все ж дають надію, що через усвідомлення тієї трагедії відбудеться оновлення.

Проєкт Лідії Боднар-Балагутрак є яскравим прикладом того, як сучасне мистецтво може «говорити» із суспільством про найтрагічніші сторінки національної історії. Образи, створені на основі історичних фактів і документів, із застосуванням різноманітних новітніх технік, найшвидше та найкраще проникають у серце та свідомість людей, непідготовлених глядачів, які навіть не мали жодного уявлення про події, яким присвячені ці виставки.

Саме у такий спосіб, через «включення» потужної емоційної реакції і підкріплення її історичними даними про Голодомор в Україні досягається головна мета – поширення знань про найбільшу трагедію української нації в XX столітті, введення цієї теми в сучасний культурний та суспільний дискурс, а відтак – і сприяння визнанню Голодомору геноцидом українського народу в різних країнах світу.

Читайте також: Чотири українки, які стали першими жінками у своїх професійних сферах

НАТАЛІЯ ТКАЧУК
українка з Мюнхена – авторка петиції про Голодомор до Бундестагу

В той час, коли за океаном, у Північній Америці чи Австралії, українська громада досягла значних успіхів у боротьбі за визнання Голодомору геноцидом українського народу, значно ближчі до нас в географічному плані країни в силу різних обставин йшли (або й досі йдуть) до цього значно важче і повільніше. Наприклад, Німеччина – одна з найбільших та найпотужніших в економічному і політичному плані країн Європи. Попри те, що там також чимало українців і багаторічну співпрацю німецьких та українських істориків, лише минулого року Парламент Німеччини проголосував за резолюцію, якою визнав Голодомор 1932-33 років в Україні геноцидом.

Окрім зміни ставлення до України суспільства і політикуму Німеччини внаслідок повномасштабного російського вторгнення 2022 року, однією з передумов ухвалення цього рішення була тривала і наполеглива боротьба українки з Мюнхена Наталії Ткачук, яка згуртувала українців в цій країні, щоб домогтися визнання владою Голодомору геноцидом.

Наталія Ткачук мешкає у Німеччині понад 25 років і з початку російсько-української війни – з 2014 року – активно підтримує Україну. У 2018 році, до 85-ліття трагедії, від імені ініціативної групи подала до німецького Бундестагу петицію про визнання Німеччиною Голодомору геноцидом українського народу.

Тож пані Наталія та її однодумці доклали титанічних зусиль, аби зібрати необхідну кількість підписів – і через соціальні мережі, і просто на вулицях Мюнхена. Пані Наталія навіть спеціально на п’ять днів їздила до Києва аби зібрати голоси. Зрештою їй вдалося неможливе – петиція зібрала 73 177 підписів українців з Німеччини, України, США, Канади, Великої Британії, інших країн, а також представників інших національностей, які перейнялися трагедією українців. Неможливо передати словами радість ініціаторів й підписантів петиції і особливо – самої пані Наталії, адже збір завершився якраз в її день народження 27 травня.

Однак ця перемога була лише першим (хоча і надзвичайно важливим) етапом у визнанні Голодомору геноцидом. Як виявилося, цей процес дуже тривалий, ускладнений і бюрократичними процедурами, і специфічними обставинами. Все ж у жовтні 2019 року Комітет із петицій німецького Бундестагу на відкритому засіданні вперше розглянув петицію. Її представляла сама авторка – пані Наталія – та німецький професор Герхард Сімон.

Зрозуміло, одразу рішення не могло бути прийняте. Тим більше, тодішній державний секретар МЗС ФРН Міхаель Рот висловив офіційну позицію федерального уряду: Німеччина поділяє біль України, але категорично проти юридичного визнання Голодомору геноцидом. Але Наталія Ткачук разом з активістами продовжували свою роботу з поширення правди та здобуття підтримки в німецькому суспільстві, проводячи різноманітні просвітницькі акції. Не лише в листопаді, коли ми традиційно вшановуємо жертв Голодомору, а упродовж всього року. І так кілька років поспіль. Наприклад, 2020 року за участі ініціативної групи та Центральної спілки українців Німеччини в Мюнхені в метро на центральній площі було розміщено плакати про Голодомор. А 2021 року до роковин Голодомору в Україні в Мюнхені з ініціативи пані Наталії Ткачук було спеціально розроблено банер з QR-Code із посиланням на сайт про Голодомор німецькою мовою.

Зрештою все це дало результат: 30 листопада 2022 року Бундестаг визнав Голодомор геноцидом українського народу. Німеччина стала 19 країною світу, яка прийняла таке рішення.

Пишаємся цими видатними пані, вдячні їм за важливу діяльність і пропонуємо історії ще кількох українок за походженням, які досягли найвищих посад закордоном: 5 етнічних українок у політичній еліті США.