Українки – і минулого, і сучасності – мають безліч здобутків: у науці, мистецтві, спорті, літературі, медицині, освіті, управлінні тощо. Багато з них зробили відкриття, здобули медалі, знайшли рішення першими серед жінок, як от нещодавно українська математикиня Марина В’язовська першою розв’язала так звану «гіпотезу Кеплера» – задачу, над якою математики мізкували ще з XVII сторіччя.

Є серед українок справжні піонерки – перші у своїх професійних сферах жінки. Наприклад…


СОФІЯ ОКУНЕВСЬКА

перша гінекологиня

Софія Окуневська

Батько Софії Окуневської – Атанас Окуневський походив з давнього українського роду «Окунів» і був священником, доки не померла його дружина і мама Софії Кароліна Лучаківська. Овдовівши, Атанас у вже досить дорослому віці зрікся сану, вступив на медичний факультет Віденського університету і став дуже шанованим повітовим лікарем на Буковині.

У 19 років Софія Окуневська несподівано для родини подалася на курс Львівської академічної гімназії і через рік склала іспити на атестат зрілості, що стало сенсацією, – одна з 13 дівчат на всю Австро-Угорську імперію і єдина в Королівстві Галичини дівчина, що отримала гімназійний атестат. На той час лише 40 українок взагалі мали середню освіту. А Софія до того ж складала «матуру» таким викладачам, як Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Олександр Кониський, Іван Белей і Юліан Кобилянський, брат письменниці Ольги Кобилянської.

У 22 роки Софія вступила на медичний факультет Цюрихського університету, в Австро-Угорщині жінок тоді ще не приймали до університетів. Отримавши диплом, вона стала першою жінкою-лікаркою в Європі та першою галичанкою, що здобула університетську освіту. А згодом, написавши докторську дисертацію про анемію крові, стала ще й першою жінкою, що здобула ступінь докторки медицини.

Втім, це не давало їй права на самостійну лікарську практику. І наша Софія «вибивала» дозвіл аж на засіданні сенату Краківського університету, де все ж таки визнали її докторський диплом

Син Софії Окуневської Юрій Морачевський, невістка Марія, онука Софія та Вацлав Морачевський (1934 р.)

На роботу її взяв двоюрідний брат Євген Озаркевич, який заснував добродійну «Народну лічницю» для бідних. З-поміж різних відділень Софія одразу обрала гінекологію і, фактично, стала першою гінекологинею не лише в Галичині, а й у Європі.

Вона організувала курси для сестер милосердя, потім – курси акушерок. Також уклала словник української медичної термінології та була співініціаторкою створення «Лікарської комісії» – першої профспілки лікарів. Окуневська була першим лікарем Галичини й Австро-Угорщини, хто почав використовувати променеву терапію в боротьбі з жіночою онкологією.

Втім, лікарка, яка рятувала тисячі жінок, не змогла врятувати себе і своє жіноче щастя… Чому – читайте у повній статті про цю видатну українку.

СОФІЯ ЯБЛОНСЬКА

перша кінооператорка і тревел-блогерка

Софія Яблонська

Софія Яблонська наважилася на подорож світом в часи, коли наші панянки не наважувалися покидати місто, не те що країну, і зайнялася фільмуванням задовго до «звитяг» Ленні Ріфеншталь.

Вона народилася в 1907 році в селі Германів на Львівщині у сім’ї священника. Попри походження, це не завадило їй навчатися на різних курсах: державних семінарійних, машинопису, комерційної діяльності та навіть драматичних. Акторство і кінематограф, який тільки-но з’явився, стали її найбільшою мрією. Певний час Софія керувала кінотеатром в Тернополі, уявіть! Але що Тернопіль, коли все мистецтво зосереджене в Європі!

У 1927 році двадцятилітня Софія їде в Париж вивчати кінематографічну справу. Тоді ж знайомиться з письменником та мандрівником Степаном Левинським, а на початку 1928 року – з Володимиром Винниченком. Останній, до слова, мав на неї неабиякі чоловічі види, але кмітлива галичанка зуміла елегантно уникнути зазіхань «головного ловеласа української літератури».

У столиці Франції Софія підпрацьовує манекенницею та моделлю для художників, а також пробує зніматися в кіно. На додаток емансипована панянка не соромиться жити у цивільному шлюбі з художником Крістіаном Кальяром і без сумніву і страху сама вирушає у Мароко – надихнувшись розповідями Крістіана про Африку. Свої враження вона описує в романі «Чар Марока», який вийшов друком у Львові в 1932 році та отримав чудові відгуки критиків. Рецензію на нього написав навіть Михайло Рудницький.

Перша мандрівка так надихнула Софію Яблонську, що вона вирішує здійснити другу – навколосвітню. Щоб якимось чином утримувати себе під час поїздки, укладає контракт на зйомку документальних фільмів-актуальників про життя місцевого населення Індокитаю з товариством «Фільмтак» (згодом також працює з «Індокитайфільмом»).

Потягом двох років (1932-1934) Софія відвідує Єгипет, Джибуті, Цейлон, Французький Індокитай, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайські острови, Яву, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію та США

Книга про Софію Яблонську видавництва “Родовід”

Свої враження з поїздки Яблонська надсилає в Галичину, де публікується у багатьох періодичних виданнях, головно жіночих, у яких до того ж веде рубрики, присвячені жіночому здоров’ю та догляду за собою.

У 1935 році, після довгої мандрівки, востаннє відвідує Галичину, де її – першу українку, що самотужки здійснила навколосвітню подорож – надзвичайно тепло зустрічають читачі: тут і там організовують зустрічі, відчити тощо. Згодом виходять друком ще два романи: «З країни рижу та опію» (1936) та «Далекі обрії» (1939), де, власне, й описана та проілюстрована екзотичними авторськими фотографіями «велика мандрівка».

Але й це ще не все: наша галичанка була першою жінкою, яка додумалася будувати гостьові вілли на Французькій Рив’єрі й здавати їх в оренду. Детальніше про це читайте у повній статті.


СОНЯ ДЕЛОНЕ

перша дизайнерка моди і перша жінка, яка виставлялася в Луврі

Соня Делоне та її роботи

У 1920-х роках ім’я Соні Делоне знав кожен паризький художник, у 1930-х – кожна європейська модниця, у 1940-х – всі солідні декоратори, ілюстратори, дизайнери – навіть автомобільні. Вона – перша жінка, виставка робіт якої відбулася в самому Луврі у 1964 році – при житті, і єдина жінка, яка в 90 років отримала почесне звання офіцера Ордену Почесного легіону.

В Україні про видатну полтавку, на жаль, згадали аж у наш час, коли кілька років тому привезли виставку її плакатів. Зрештою, за право називати Соню землячкою сперечається й Одеса – звідти родом мама мисткині. І це ще не всі цікавинки про жінку, яку називали першою Коко Шанель.

Взагалі, справжнє ім’я Соні – Сара Іллівна Штерн. Вона народилася у 1885 році в Полтаві, де мешкав її батько – управитель цвяхового заводу, але часто гостювала в Одесі. У цих двох містах проходило безтурботне дитинство та юність майбутньої дизайнерки, аж доки не помер батько.

Дівчина разом з матір’ю переїхали до дядька – заможного адвоката, який дав Соні хорошу освіту і дослухався до викладачів гімназії віддати підопічну ще й у художню школу – Сара дуже гарно малювала. Дядько не поскупився і відправив дівчину до Німеччини в Академію витончених мистецтв. Тут вона поринула у світ живопису, галерей, музеїв, багато подорожувала Європою, а в 20 років переїхала до Парижа навчатися в Академії Ла Палетт і, взявши собі нове ім’я на французький кшталт – Соня, швидко завоювала місцеву богемно-художню когорту – передусім своїми новаторськими яскравим стилем малювання.

У 22 роки Соня вже виставляла свої художні роботи в паризькій галереї «Нотр-Дам Шан». У багатьох роботах дизайнерки простежуються етнічні українські мотиви. «Яскраві фарби я люблю, – писала Соня Делоне у своїй книзі спогадів. – Це фарби мого дитинства, фарби України». Вона поєднувала їх з геометричними принтами, «вплітала» в основу яскравих орнаментів і в започаткований нею стиль живопису – симультанізм, коли малюнок наповнюється безліччю різних форм, розписів, декоративних елементів, що доповнюють одне одного.

Саме Соня Делоне була законодавицею моди 1930-40-х років і основоположницею принтів, абстракцій, аплікацій на одязі

Соня і Робер Делоне

Вона придумувала не лише фасони пальт, манто, торбинок, купальників, а й впроваджувала новинки: в’язані жилети й сукні, сюрреалістичні сукні-«вірші» з написаними цитатами її улюблених дадаїстів, манто геометричних форм.

Одна з її суконь – так звана «оптична» – стала настільки революційною, що її намалювали на обкладинці журналу Vogue 1925 року. Симультанні – картаті яскраві шалики та хустки – Соні Делоне стали однією з візитівок дизайнерки й принесли їй шалену популярність, але вже не серед митців, а серед звичайних жінок.

Ще одна знакова річ Соні – ковдра у стилі печворк, з різноколірних клаптиків, яку вона пошила для новонародженого сина Шарля. Ковдру вмить розтиражували для масових продажів, а оригінал досі виставлений у Музеї сучасного мистецтва в Парижі.

Вона оформляла перші покази мод і світські бали, розробляла малюнки для тканин ліонських фабрик, текстиль для найвідоміших будинків високої моди – Chanel, Missoni, Yves Saint Laurent і отримала на Паризькій Всесвітній виставці 1937 року золоту медаль. За що саме – читайте у біографії цієї видатної української парижанки.


КАТЕРИНА ЮЩЕНКО

перша жінка програмний розробник

Портрет Катерини Ющенко, а також вона з колегами-науковцями

У Вікіпедії про Катерину Ющенко – довгий перелік наукових робіт, незрозумілих нам, гуманітаріям, комп’ютерних, фізичних і математичних термінів з мови програмування, які викликають ще більшу повагу. І це не рахуючи, що Катерина Логвинівна – член-кореспондентка НАН України, заслужена діячка науки, лауреатка премій Ради Міністрів СРСР, двічі – Державної премії України, премії імені В. М.Глушкова. Портрет Катерини Логвинівни висить у «Музеї Тюрінга» – Всесвітньому музеї обчислювальної техніки у Великій Британії. Також вона як піонерка програмування увійшла до галереї програмістів знаменитого Музею комп’ютерної історії в Кремнієвій долині.

Саме наша українка своїми програмними розробками випередила англійку Діну Джонстон – авторку першого програмного забезпечення для Бі-Бі-Сі, королівських ВПС та Британської залізниці; американку Карен Спарк Джоунз, першу програмістку-лінгвістку з Кембриджу, Ґрейс Гоппер – авторку Коболу і голову жіночого відділу шифрувальниць Блетчлі-парку ВМФ США.

Важко повірити, але всі звання й визнання Катерина Ющенко отримала попри статус доньки ворога народу. Її батько – чигиринський вчитель історії у 1937 році був розстріляний, Катерину за це виключили з Київського університету й усіляко утискали.

Вона пройшла «коло пекла», виїхала до Узбекистану, працювала на заводі танкових гармат, на шахті запальником-підривником, на бавовняних полях – на згадку залишилися опіки від сонця на руках

Катерина Ющенко під час наукової роботи

Коли все ж змогла повернутися до України, працювала вчителем математики, фізики, креслення і навіть літератури у районній школі на Львівщині. А коли дізналася про відкриття філії Інституту математики АН України у Львові, тут же попросилася на роботу і буквально «виловила» новопризначеного керівника філії Бориса Гнеденка, майбутнього академіка АН України.

Побачивши в дипломі Катерини Ющенко одні п’ятірки, він запропонував талановитій дівчині роботу у відділі теорії ймовірностей. Так почався її шлях у програмування. Спершу – з маленької кімнатки, яку виділив їй Інститут для проживання, потім – до просторих конференцзалів і кабінетів для наукових досліджень. Повну історію Катерини Ющенко читайте тут.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: