Уже рік ми живемо в умовах повномасштабної війни. Війни, яка назавжди змінила нас. Змінила наші плани, цінності, звички. Війни, яка завдала нам нестерпного болю і водночас «підсвітила» найважливіше. Війни, яка в одну мить сформулювала єдину для всіх українців мрію – про Перемогу.

У річницю нашої боротьби ведучі телеканалу «Київ» розповіли, чому їх навчила війна. Як вони живуть, працюють і про що думають, коли навколо лунають вибухи.

ОЛЕСЯ ТУРЧИН

«Треба завжди мати план Б для свого мозку й хоч трішки вимикатися»

Найголовніше, що я зрозуміла… Що значить жити тут і зараз. Тобто в тебе горизонт планування – на рівні кількох годин, насправді, скоротився. І це з однієї сторони – плюс, з іншої сторони – величезний мінус, бо кожна людина має розуміти, що в неї далі є майбутнє і яким це майбутнє хоча б приблизно буде.

Чого навчилася ще? Навчилася розраховувати і на людей – у тому числі, але на людей перевірених. Тобто зі мною залишилися насправді дуже круті люди, які сильно підтримували.

За час війни я переконалась у тому, що правило трьох рукостискань – воно абсолютно працює

Тому що коли мені, там, пишуть із передової, що їм потрібно щось дістати, і я пишу іншій людині, яка може це дістати, і це дістається буквально за лічені дні – це дуже круто.

Навчилася складати все необхідне в один рюкзак. Це дуже сумно, тому що я люблю свої дрібнички, але дуже практично. З’явилася звичка носити зручний, комфортний теплий одяг.

Що можу порадити іншим… Давати собі можливість подумки відпочивати. Інакше наша психологія, наш мозок просто не витримає. Тому треба завжди мати план Б для свого мозку й хоч трішки вимикатися. Інакше ніяк.

ІЛОНА ДОВГАНЬ

«Розставляти пріоритети й відділити зерна від плевел, розуміти, що цінне для вас є, і жити цим цінним»

За десять місяців війни я навчилась не відкладати життя на потім. Жити сьогоднішнім днем, робити те, що хотів. Знаєте, колись говорили про те, що «от уявіть собі, якби ви знали, що сьогодні ваш останній день, як би ви його провели?» От тепер отак ми його й проводимо постійно – як останній день. Те, що хочеш, те, що маєш зробити, подзвонити кому, написати і так далі. І якось важливе, цінне стало на перше місце, а всяке другорядне – десь уже там, і все якось усе одно. Зовсім інша цінність життя.

Змінився, звісно, й побут. У зв’язку з вимкненнями світла, наприклад, голову мию звечора, тому що вранці може не бути світла, і я не зможу висушити волосся. А раніше це робила перед роботою. Купую їжу, яку не треба довго готувати. Взагалі останнім часом не готую щось таке довге – перше, друге, третє. Часто купую їжу вже готову, в кулінарії, або щось, що можна швиденько вдома приготувати.

У мене завжди на видному місці лежить одяг, який я, у разі чого, можу швидко накинути. Теплі якісь речі… Біля дверей квартири рюкзачок, в ньому плед лежить. Періодично я щось передивляюся, перебираю, додаю туди.

Я не їздила давно за кордон і зараз перебуваю в Києві – якось мені страшно їздити на великі відстані. Намагаюся бути неподалік столиці, щоб швидко повернутись, бо хто зна, яка може бути ситуація.

Почала частіше спілкуватися з друзями, бачитися з друзями, спілкуватися майже щодня по відеозв’язку, писати «як ти», «а як ти» і так далі. Це – найголовніше

Не відкладаю на потім. Усе, що можна зробити сьогодні, – роблю сьогодні. Хтозна, може, завтра прилетить. Тому одягнути – сьогодні, поїхати кудись – сьогодні, зустрітися з кимось – сьогодні, з’їсти що ти хочеш – сьогодні. І задоволення отримувати теж – сьогодні й зараз.

Ще з нових звичок: не вимикаю повністю телефон на ніч. Можу вимкнути інтернет, а мобільний зв’язок залишаю. А раніше вимикала на ніч, на «літачок» ставила. І серед ночі можу ще дивитися новини, якщо дуже тривожно.

Усім хотіла б порадити отак-от: розставляти пріоритети й відділити зерна від плевел, розуміти, що цінне для вас є і жити цим цінним, і цінувати життя близьких, друзів, рідних, кохання. І тут і зараз робити те, що ви хочете й про що ви мрієте. І допомагати ЗСУ.

ОЛЕСЯ КОБЗАР

«Почала більше турбуватися про діток, які цього потребують»

Війна навчила мене максимального порядку.  Адже в будь-який день ти можеш опинитися в невідомості. Часу й можливості знайти старе улюблене фото може не бути, а найзручніша футболка може бути не випраною, щоб узяти з собою.

Тому ще з перших днів війни, коли почала пакувати тривожний наплічник, я прибрала вдома. Розчистила все, до чого не доходили руки, викинула все зайве, здала у банк одягу те, що не ношу, але може підійти іншим.

Не знаю, може, це банально було й лишається способом боротьби зі стресом, але результат мені подобається!

І також почала більше турбуватися про діток, які цього потребують. У перші дні війни я побачила на вулиці плакат, який закликав допомогти хворій дівчинці. Тоді я подумала, що зараз усі донатять на ЗСУ, і батьки цих дітей, мабуть, у відчаї, адже збори на лікування можуть через це сповільнитися. Тож виробила звичку разом із кожним переказом на армію відправляти таку ж суму комусь із хворих діточок. Бо такі ситуації не можуть бути не на часі.

ЄВГЕНІЯ ЗОЛОТОВЕРХА

«Треба жити так, щоби наближати перемогу»

Психологічно ця війна навчила мене берегти себе. Бо ці емоційні гірки такі великі, що інколи дихати важко: від ненависті до любові, від віри до розпачу, від впевненості до страху – і вся ця гірка пройдена за хвилину. На цих гірках каталась перші дні повномасштабного вторгнення. Але з 2014-го ще є розуміння, що можна безкінечно ненавидіти рашиків, і це нікуди не зникне, можна захмарно любити ЗСУ, але треба жити так, щоби наближати перемогу. Тож вивела собі топ-3 правила:

  • Маю залишитися емоційно здоровою.
  • Спілкуватися з близькими, чітко артикулюючи, чому я зараз у такому стані, що мені потрібно.
  • Працювати для наближення перемоги.
ЮЛІЯ ТЕРЛЕЦЬКА

«Набутися з рідними людьми, мабуть, нереально, але в цьому зараз є максимальна потреба»

Небайдужість. На жаль, питання «гдє я била 8 лєт назад», імовірно, зажене мене в пастку. Бо раніше я не ототожнювала себе з країною, в якій живу. Не розуміла своєї відповідальності як громадянки України. Зараз там, де я є, і з тим, що маю, – витискаю максимум. Розумію, що якнайшвидша перемога залежить, у тому числі, й від мене. Від кожного з нас.

Самоаналіз. Раніше часу на це було мінімум, завжди знаходились «важливіші» справи. Зараз так хочеться прожити кожен день якомога якісніше. А це неможливо без глибинного проживання емоцій, без розуміння причин і наслідків тих чи інших вчинків, подій.

Час із близькими. Набутися з рідними людьми, мабуть, нереально, але в цьому зараз є максимальна потреба. Це так просто, але водночас так важливо.

Самоосвіта. Школа, ВНЗ, курси дають базу, а розвивати її необхідно на власному досвіді, помилках. Зараз немає потреби «відстрілятися» й отримати атестат/диплом/будь-який інший папірець. Є бажання якісно наповнюватись справді необхідними знаннями.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: