Єлизавета Скоропадська: емансипе, тітка гетьмана і фундаторка Академії Наук

Ім’я Єлизавети Милорадович, уродженої Скоропадської, зазвичай згадується в контексті меценатства. І то справедливо: вона активно допомагала книжковим видавництвам й недільним школам на рідній Полтавщині, фінансувала товариство «Просвіта» й друкарню «Правда» в Галичині, доклала руки до заснування літературно-наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові (Української Академії Наук). Також Єлизавета була справжньою емапсипе свого часу – одягалася за останньою модою, палила, подорожувала по закордонах й вільно говорила французькою та німецькою. А ще зналася на політичній економіці та мистецтві й мріяла написати книгу про історію України, в якій чільне місце посів би гетьман Полуботок…

З РОСИ І ВОДИ

Графиня Єлизавета Скоропадська народилася 31 грудня 1831 року. За різними даними, це сталося або в Качанівці Чернігівської губернії, або в родовому маєтку в Тростянці Полтавської губернії (тепер це теж Чернігівщина), де й минули її юні роки. Але достеменно відомо, що походила вона із двох старовинних українських родів – Скоропадських і Тарновських.

Її батько, Іван Михайлович, внучатий племінник гетьмана Івана Скоропадського й дід ще одного гетьмана, Павла Скоропадського, завжди опікувався освітою й культурою, заснував чоловічу гімназію в Прилуках та вважав справою честі визволення кріпаків.

Мати, Єлизавета Петрівна, була не менш іменитою – походила з козацько-старшинського роду Тарновських, відомих меценатів, що стали фундаторами Українського національного музею в Чернігові. Упродовж кількох століть представники роду Скоропадських не пасли задніх в українському політичному та культурному житті – були патріотами й меценатами.

Подружжя Скоропадських славилося добротою і гостинністю, а також гарною господарською жилкою – їхній маєток у Тростянці був схожий на унікальний дендропарк, що за своєю красою не мав рівних: із розмаїттям флори, штучно створеним рельєфом, ставками й альтанками. Власне, зараз тут і є дендропарк, заповідник НАН України – на площі 205 га, де ростуть понад 800 видів дерев та чагарників. У такій красі зростала Єлизавета разом з молодшими сестрою Наталею і братом Петром.

А до краси була й гарна компанія – батьківський маєток був культурним центром, де збиралася й дискутувала про все на світі місцева аристократія. Тут часто гостювали Тарновські, Галагани, Маркевичі, Милорадовичі. Був і домашній театр, на сцені якого виступали знамениті тоді українські музиканти Заремби. І велика бібліотека друкованих книжок і давніх рукописів, і колекція старожитностей. І картинна галерея видатних пращурів (і не тільки) на стінах маєтку – козацьких гетьманів, полковників, старшин. Серед інших був і портрет гетьмана Івана Мазепи, якому Скоропадські симпатизували. Загалом у родині шанували національні звичаї й дотримувалися традицій. Тож дитинство Єлизавети минуло у справжньому українському середовищі.

ШЛЮБ БЕЗ ЛЮБОВІ

У неповні 17 років Єлизавету Скоропадську видали заміж за графа Лева Милорадовича. Ідея була та ж сама – поєднати знані впливові родини. Адже граф походив з українського старшинсько-шляхетського роду.

Його дідом був історик Григорій Милорадович, матір’ю – Олександра Кочубей, сестра канцлера імператриці Катерини II. До того ж наречений був зовсім не бідний – його родині належали чималі землі на Полтавщині, Чернігівщині й Катеринославщині й близько двох тисяч селян.

Однак була одна проблема – Лев був на чверть віку старший за Єлизавету. І цьому ніяк не могли зарадити ні розкішний маєток у Гожулах під Полтавою, з парком, дендрарієм і ботанічним садом, спланованим французьким ландшафтним архітектором Франсуа-Жозеф Дювильє, ні ще один маєток у Санжарах, ні будинок у Полтаві.

Перша криза в родині назріла вже у 1852 році, коли малою померла донька Олександра, яку Єлизавета обожнювала. Ця втрата стала великою трагедією для неї, яку чоловік не зрозумів і не розділив. Графиня віддалилася від нього, на тривалий час усамітнилася в Тростянці. Втім, дала шлюбові ще один шанс.

У 1855 році у Милорадовичів народився син Григорій. Тепер йому мати віддавала всю любов і ніжність, на нього покладала всі надії, прагнучи виховати у традиціях родини Скоропадських (син їх, на жаль, не виправдав, а пізніше був страчений більшовиками). Що ж до чоловіка, Єлизавета остаточно впевнилась – вона його не кохає. У своїх листах вона називала його «дідом».

На позір же все було добре – будинок Милорадовичів у Полтаві був справжнім українським «салоном», осередком культурницької діяльності громади. Тут гостювали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська, Марія Башкірцева та інші. Саму Єлизавету у місті називали «гетьманшею». І не лише тому, що вона походила від гетьмана Івана Скоропадського. А й тому, що була вона пані з характером. Ще й з яким.

ЖІНКА БЕЗ ЗАБОБОНІВ

Про графиню Милорадович говорили як про жінку «емансипе» – без забобонів. Вона одягалась за останньою модою й любила красуватися на балах, палила, регулярно їздила за кордон. Зазвичай на лікування (Єлизавета часто хворіла) – у Відень, Галль, Баден. Та й просто розвіятись.

Чоловік у цей час безвиїзно жив і працював у Полтаві (30 років поспіль), мав чин дійсного статського радника і під час подорожей дружини, добра душа, займався її маєтками. Так, у 1858 році в листі до нього Єлизавета писала: «Любий друг Лев Григорович. Вам відомо, що хвороба не дозволяє мені полишити Київ до повного одужання, тож прошу вас прийняти на себе труди управління маєтком, що знаходиться в Полтавській губернії у Нових Санжарах та селах».

Жваве листування Єлизавета мала з чоловіковим племінником, Григорієм, молодшим за неї на сім років. У них склалися доволі теплі стосунки. Певний час небіж служив при імператорському дворі, вона ж з цього іронізувала, нагадуючи йому, що він потомок Полуботка і що його справжнє призначення – бути корисним людству, а не потішати «романівське отродьє». Власне, завдяки тому, що небіж зберіг ці листи, ми й знаємо про Єлизавету значно більше, аніж могли б.

Загалом Єлизавета була дуже просунутою на свій час. Вона вільно говорила французькою, а також німецькою, самостійно вивчала англійську, маючи на меті перекласти «Історію русів», щоб її друзі з-за кордону могли осягнути ментальність українців.

Також вона зналася на політичній економіці й мріяла написати історію України, в якій гідне місце посів би чернігівський полковник, гетьман Павло Полуботок, постаттю якого графиня захоплювалась, як і славним козацьким минулим. Вона любила українські пісні й фольклор й нерідко вбиралася в національний одяг. І все їй личило – вона була красунею.

«Це була дуже видна, красива, з молодим обличчям при сивому волоссі, водночас велична й проста жінка», – так писав про неї меценат Павло Потоцький. А художниця Марія Башкірцева відгукувалась так: «Красуня-європейка, жінка, чудова й за розумом, і за зовнішністю».

ПАТРІОТКА Й МЕЦЕНАТКА

Усю свою потужну енергію Єлизавета спрямувала на громадське життя. Спершу Полтави, де вона мешкала. У будинку Милорадовичів регулярно відбувалися прийоми (так звані журфікси), де збирався увесь місцевий істеблішмент: Василь Білозерський, Дмитро Пильчиков, Олександр Кониський, Олександр Стронін, Микола Боровиковський тощо.

Саме тут у 1861 році й зародилася «Полтавська громада», що суттєво вплинула на культурно-освітнє життя регіону. Вона об’єднала розпорошених людей з різними поглядами навколо спільної мети – відродження самобутності українського народу. «Дім Милорадовичів став центром українства, а кожна українська акція знайшла тут щедрого мецената й опікуна-покровителя», – писав історик Омелян Пріцак.

Громада об’єднала невелике, близько 60 осіб, але активне коло полтавських інтелігентів. Очолив його педагог і письменник, добрий знайомий Шевченка, Дмитро Пильчиков. Громадівці ставили за мету отримати дозвіл на навчання дітей українською в школі й домогтися рівноцінності у виданні букварів українською й російською мовами. Також вони створювали недільні школи, видавали популярні книжки й ставили театральні вистави для народу, збирали й вивчали український фольклор і старожитності.

Вона була безкорисливим фундатором – жоден доброчинний захід у Полтаві не відбувався без активної участі цієї пані. Єлизавета очолювала Полтавське філантропічне товариство, жертвувала на українські видання й недільні школи, на жіночу гімназію в Полтаві, на власні кошти заснувала школу в селі Рибці. Графиня сама ходила по освітніх закладах і навчала дітей, а після занять любила з ними поспівати – наших, українських, пісень.

Також вона опікувалась виданням журналу «Основа», аматорським театром, публічними читаннями. Все це працювало – на заходи приходили навіть зовсім літні люди, просячи «навчити чого-небудь». Українство проростало. В усіх сенсах. Адже за ініціативи пані Милорадович у день перепоховання Тараса Шевченка у 1861-му полтавці організували молебень й посадили дуб на його честь – перший живий пам’ятник поетові. Той дуб стоїть і нині.

Читайте також: Марія Мазепа: мати гетьмана – його «сіра кардиналка» й основоположниця золотого шиття

МРІЇ І ДІЇ

Саме у цей час, як пишуть біографи, «її природжений національний інстинкт розвинувся до ступня свідомості, й вона стала великою патріоткою й меценаткою, яка жертвувала на національні цілі». Основним прагненням Єлизавети було відродження національної самобутності українського народу, його споконвічних цінностей.

Вона мріяла бачити рідну землю незалежною, а людей – вільними. Для початку – від кріпацтва. Її духовним наставником був Михайло Позен – державний діяч, таємний радник, один із теоретиків селянської реформи 1861 року (подейкують, він був закоханий в пані Милорадович). Імовірно, саме під його впливом вона так гаряче підтримувала ідею звільнення селян.

Антикріпосницькі погляди Єлизавети все поглиблювалися, підкріплені забороненою літературою – вона отримувала її з-за кордону й поширювала. Її родич, український історик і етнограф Микола Маркевич писав у щоденнику: «Лізі Милорадович прислані через пошту 10 томів заборонених книг із петербурга. Та й провезла сама вона через кордон 150 таких же книг».

Про українську «самостійницю» у 1862 році писала навіть французька газета «Independent Belge»: «В Полтаві на зборах головує чарівна жінка. Обговорює питання про… відокремлення малоросії від росії. А новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи…».

Для Єлизавети не було своїх і чужих у громаді – дбала про всіх. Для полтавського дамського благодійного товариства, очолюваного нею, вона придбала велику садибу і пожертвувала 6 тисяч карбованців. Також створила жіноче товариство піклування про дітей-сиріт, відкрила дитячий будинок для покинутих немовлят. Для хворих дітей влаштувала окрему кімнату на своїй дачі в Гожулах.

У 1879 році подарувала свій будинок Олександрівському реальному училищу. Піклувалася про незаможних учнів, сплачуючи за їхнє навчання, а також про притулки, даючи можливість обділеним долею дітям набути досвіду в різних ремеслах. І щоразу на Новий рік влаштовувала свято ялинки у власному полтавському маєтку, куди запрошувала дітей-сиріт.

Читайте також: Гетьман у спідниці: як дружина Івана Скоропадського правила і ним, і козацькою державою

ШЕВЧЕНКО Й АКАДЕМІЯ

У 1863 році після підписання Валуєвського циркуляра в Україні настали темні часи – гонінь на все українське, репресій, арештів і заслань. А Єлизавета Милорадович й так давно перебувала під наглядом, підозрювана в діяльності, спрямованій на реставрацію гетьманської влади.

Зрозумівши, що подальша праця в цьому напрямку на Полтавщині неможлива, українофіли спрямували погляд на Галичину, де умови політичного життя були вільнішими. Все гучніше звучала думка про створення літературного товариства для поширення наукової книги. Але для цього були потрібні кошти. Олександр Кониський та Дмитро Пильчиков вирішили звернутися за допомогою до графині Милорадович. І вона охоче пристала на цю ідею – надала для заснування товариства 20 тисяч австрійських срібних крон (за іншими даними – 9 тисяч гульденів). Шалені на той час гроші.

Спершу думалося про таку назву – «Галицьке Наукове Товариство». Однак Єлизавета наполягла, щоб воно носило ім’я найвидатнішого сина України – Тараса Шевченка (Наукове товариство ім. Шевченка, або НТШ).

Також на кошти Милорадович придбали друкарню «Правда» у Львові, що дало змогу побачити світ таким українським часописам, як «Зоря» і «Діло», а згодом – «Літературно-науковому віснику» і «Запискам НТШ» (це було головне серійне видання).

НТШ діяло за зразками існуючих європейських академій і вже на початку 20 століття виконувало функції Української Академії Наук (хоча й офіційно такого статусу не мало). Однак по суті це була Академія, до роботи якої залучили знаних українських науковців й талановиту молодь. Її діяльність була б неможливою без підтримки всієї української громади. В тому числі й Єлизавети Милорадович як фундаторки. Тож її портрет недарма прикрашав залу урочистих засідань. «З зерна, посіяного щедрою рукою Єлизавети Іванівни, зросло наше Товариство, а з тим друкарня, часописи, чимало окремих книжок, і головна річ, з’явився той ґрунт, на якому росте і зростатиме далі наше питоме дерево науки і письменства», – писав Олександр Кониський.

Воно зростало: НТШ проіснувало неповних сім десятиліть (1873-1940) і стало прикладом ефективної національної наукової інституції академічного типу в умовах бездержавності.

Читайте також: Останні з роду Скоропадських: три доньки гетьмана України, які продовжили справу батька

«ДЯКУЄМО, МАМО, СПАСИБІ НА ВІКИ!»

Чи дійсно Єлизавета Милорадович мріяла про відновлення гетьманщини (чого так боялася царська влада), невідомо. Цілком можливо. Можливо, навіть готувала на гетьмана сина Григорія – він навчався у семінарії, мав чин колезького секретаря. Але материних надій не виправдав – був шибайголовою й кутієм. Париж зі світськими принадами, куди він вирушив як аташе при посольстві, був йому миліший за батьківщину…

Кілька років Григорій спускав там великі батьківські статки, аж поки телеграма з вимогою 100 тисяч франків не переповнила чашу терпіння Єлизавети. Від цієї новини вона занедужала й злягла, а на оплату синових боргів пішов цілий маєток, який довелося продати. Однак мрії «гетьманші» таки втілилися в життя.

А життєвий шлях Єлизавети обірвався несправедливо рано, раптово – у ніч з 13 на 14 лютого 1890 року вона померла у Полтаві від серцевого нападу. Її смерть глибоко вразила місцеву громаду. Про її останні години навіть писали в газеті: «Спочила вона несподівано 14 лютого уночі. Увечері сиділо в неї доволі і, певна річ, нікому й на думку не приходило, що ласкава й привітна господиня вітає їх востаннє. Ледве пороз’їздилися гості, Єлизавета Іванівна пішла спати; лігши, почула себе недобре; швидше послали по лікарів; але за пів години її не було; лікарі застали труп! Вмерла вона з параліча в серці. Єлизавета Іванівна була не старого ще віку, не було їй більш, як 54-56 роки; жити б ще та жити!».

Похорон відбувся 17 лютого. Велелюдна процесія, що супроводжувала труну Єлизавети до Полтавського Хрестовоздвиженського православного монастиря, ще раз засвідчила її величезний авторитет і шану у містян.

Поховали її поруч з чоловіком і дочкою Олександрою на монастирському цвинтарі, пізніше поставили біломармуровий надгробок. У часи совєтів він, на жаль, зник, могили Милорадовичів зрівняли з землею. Згодом в селі під Полтавою надмогильну дошку з ім’ям Єлизавети Милорадович знайшли, повернули на цвинтар. Але самої могили вже не знайшли…

Втім, ім’я видатної українки повертає свою славу. На честь Єлизавети Милорадович названі вулиці у Полтаві й Львові, а також в селі Гожули, де був її маєток. І саме її обличчя мало б бути на купюрі в 1000 грн. Вона прожила гідне життя, яке й зараз є прикладом для людей, що мають великі кошти – бути щедрими й небайдужими. То завжди воздасться.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Гетьманша Єфросинія: як онука Хмельницького і дружина Дорошенка «завадила» об’єднанню України
• Ганна Золотаренко: третя дружина Хмельницького, яка керувала і ним, і гетьманатом
• Гетьманські походеньки Або за що Мазепу голим прив’язали до коня