Сьогодні у Збройних Силах України – понад 40 тисяч жінок військовослужбовиць, а разом з цивільними працівницями – усі 60 тисяч. 3 них понад 5 тисяч воюють на передовій. Героїні наших публікацій також. Неймовірні, сміливі, рішучі, відчайдушні і талановиті.

Жодна до повномасштабного вторгнення поняття не мала, що таке військова служба. Хтось працював у міськраді, хтось – у лікарні, хтось викладав історію, а хтось – вчився на кондитера. Але коли в Україну прийшла біда і ступила нога окупанта, ці жінки, всі як одна, без роздумів пішли захищати рідну землю, швидко освоїли незнайомі професії – стали кулеметницями, навідницями, розвідницями, парамедикинями, артилеристками. Часто – першими жінками на цих посадах.

Пишаємося ними, вдячні за те, що вони роблять і підтримуємо, розповідаючи про цих видатних українок. Країна має знати своїх героїнь!

---

ЮЛІЯ МИКИТЕНКО
перекладачка, яка створила перший в Україні жіночий взвод

Зараз Юлія – командирка взводу розвідувальної роти Збройних Сил України. Вона пройшла трансформацію від перекладачки зі знанням кількох мов до офіцерки ЗСУ. І не тільки: Юлія змінила долю жінок-військових України та започаткувала перший в Україні жіночий взвод. Дізналися про неї у Жіночому Ветеранському Русі.

Свою мотивацію описує так: «Насправді мотивацій декілька. Перша, дуже прагматична – я не хотіла бути в окупації і бути без зброї. Не маю на меті нікого знецінити, але для мене бути цивільною, коли по моїй вулиці ймовірно ходитимуть окупанти, – це найбільший страх. Друга мотивація – це мої чоловік і батько. Я знаю, що були б вони живими, не роздумували б ані секунди, що робити. Тож мої дії були з думками про них. Я не назву це помстою. Я назву це любовʼю. Я не ненавиджу росіян. Мені до них, відверто, байдуже. Я лише захищаю тих, кого люблю».

На жаль, вона втратила на війні чоловіка. А пізніше й батька – він помер від отриманих опіків в знак протесту проти влади у жовтні 2020-го: ветеран АТО підпалив себе, оскільки вважав дії президента неприйнятними під час війни. Що давало їй сили триматися після загибелі двох найрідніших чоловіків в житті? Юлія відповідає тут.

---

ЛЮБОВ ПЛАКСЮК
перша жінка на чолі артпідрозділу ЗСУ

Вона за фахом – вчителька історії і дуже любить “Гіацинти” – артустановки, а не квіти

Любов Плаксюк вирішила змінити викладацьку роботу на службу в Збройних Силах України у 2016 році. “Військова кар’єра захисниці йшла «за звичним сценарієм», крок за кроком – від радіотелефоністки до командирки відділення управління. Але все докорінно змінилося в житті житомирянки, коли вона побачила «роботу» важких 152-мм самохідних артилерійських установок», – діляться історією захисниці в УОС.

«Коли я побачила “Гіацинт-С” і вперше проїхалася на машині, від гуркоту якої перехоплює дух, зрозуміла – це моє! – зізнається Любов Плаксюк. – Відтоді весь вільний час придивлялася до роботи номерів розрахунку, читала книжки з артилерійської справи, вивчала конструкцію САУ, а у 2019-му зробила дебютний постріл з гармати на полігоні».

Також, за цей час колишня «історичка» встигла взяти участь у бойових діях на сході країни та здобути звання молодшої лейтенантки. Зрештою Любов зробила наступний крок – стала першою жінкою, яка очолила артилерійський підрозділ ЗСУ. Як їй це вдалося, читайте у нашій розповіді тут.

---

МАРИНА ІВАНОВА
медсестра, яка стала матросом морської піхоти

Вона, як самотня мама, могла залишитися вдома, але обрала захист України

«Якщо розпочнеться війна, то кличте – піду служити», – сказала військовозобов’язана Марина Іванова після проходження чергового медичного огляду у районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. А невдовзі, у лютому, на її номер зателефонували та запропонували прибути з метою подальшого призову на військову службу.

Чи могла б вона залишитися вдома й надалі працювати медичною сестрою в одній із лікарень Одещини? Так. Принаймні, така можливість в неї була. Адже жінка одна виховує дев’ятирічну донечку Даринку та, відповідно до вимог чинного законодавства, має право на відстрочку від призову під час мобілізації.

Але ж Марина звикла за свої слова та вчинки відповідати, мовляв, якщо вже пообіцяла, то давати задню не стане. Вона просто мовчки зібрала необхідні речі, поцілувала доньку, обійняла батьків та сестру, попросивши їх доглядати за дівчинкою, вийшла за поріг рідної домівки та сміливо стала матросом морської піхоти. Її повну історію читайте тут.

---

ОКСАНА РУБАНЯК
змінила кабінети міськради на бліндаж кулеметниці

Вона має три (!) вищі освіти, є очільницею “Армії змішаних бойових мистецтв” і очолювала спортивні турніри

Оксана Рубаняк на рівні з чоловіками сьогодні воює на передовій у Донецькій області. До війни працювала в Івано-Франківській міській раді, займалась організацією різноманітних патріотичних заходів у Департаменті молодіжної політики та спорту, розвивала молодіжну діяльність у місті. Очолює місцеву громадську організацію «Армія змішаних бойових мистецтв» і час від часу планувала регіональні та міжнародні змагання з цього виду спорту.

«Зранку 24 лютого я прокинулася від того, що до моєї кімнати вбігла власниця квартири, яку я орендую. Пам’ятаю, як вона мені перелякано прокричала, що почалася війна», – пригадує Оксана. Звичайно, того дня скасували будь-які колективні зібрання в області. В Івано-Франківську, зрештою, як і у всіх містах України, почалась мобілізація, люди організовувались у добровольчі формування, куди і подалась Оксана.

«Одне з добровольчих формувань міста складалося з людей, що у перші дні зорганізувались для самооборони міста. Ми допомагали правоохоронцям підтримувати громадський порядок у місті. Згодом все закрутилось-зав’язалось і… я стала військовою, – усміхається кулеметниця механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Як давалася військова професія і як це – бути єдиною жінкою у взводі, Оксана розповіла тут.

---

ЄВГЕНІЯ БАКАЙ
перша в історії ВМС ЗСУ штурманка флоту

Вона тендітною рукою міцно тримає штурвал і вміло керує чоловіками-моряками

Раніше професія штурмана вважалася суто чоловічою, але Євгенія Бакай зруйнувала цей стереотип і зараз служить на одному з кораблів Військово-Морських Сил ЗСУ. Євгенія закінчила навчання у відділенні військової підготовки фахового коледжу морського транспорту Національного університету «Одеська морська академія». У навчальному закладі вона була єдиною дівчиною на спеціальності «Кораблеводіння», на курсі була однією з найкращих.

«Під час навчання у нас було достатньо практики на кораблях та катерах Військово-Морських Сил, щоб сьогодні я могла спокійно виконувати свою роботу. Зокрема, морську справу опановувала на навчальному катері «Чигирин» на посаді сигнальника, а також на посаді командира рульового відділення на фрегаті «Гетьман Сагайдачний». То був гарний досвід», — згадує Євгенія.

Через кілька тижнів після отримання диплома Женя стала незамінною частиною екіпажу бойового судна. Сьогодні дівчина є командувачкою командного складу статті 2 (саме так звучить її посада). Команда Євгенії відповідає за навігаційну безпеку плавання в морі, а також за виконання всіх маневрів. Що входить в її обов’язки, як виходити у море з чоловіками і чи поєднується сувора служба і морська романтика, читайте у нашій розповіді тут.

---

АНАСТАСІЯ («ЦІАНІД»)
скрипалька, яка стала бойовою медикинею

Тендітна киянка знайшла своє місце на війні й наразі проводить тренінги із тактичної медицини на Донеччині

У свої 26 років дівчина могла би мати зовсім інше життя: збирати повні концертні зали і займатися улюбленою справою. Адже Анастасія успішно закінчила магістратуру Національної музичної академії (називати яку іменем Чайковського принципово відмовляється), вступила до аспірантури… Проте рашистська навала повністю перекреслила її плани.

Дівчина, не маючи військового досвіду, одразу стала на захист України й опинилася в лавах Київської бригади Сил ТРО. Анастасія приєдналася до війська на початку березня 2022 року, відтоді пройшла тяжкі бої за Київ, Миколаївщину та Херсонщину, була на ротації під українсько-російським кордоном на Харківщині, потім брала участь в обороні Бахмута та Соледара.

Від початку її батальйон потребував бойового медика, і якось командир взводу прямо запитав перед строєм: хто хоче стати бойовим медиком і «не боїться засунути палець у рану, що кровоточить». Анастасія зголосилася, ще й здивувалася: а хіба це так складно? «Бо ж по життю мене мало що може шокувати, я не боюся крові або якихось страшних поранень, – говорить дівчина. – Напевно, це особливості мого характеру, адже професійне мистецтво та професійна музика стали такою школою життя, після чого вже нічого не страшно. Ось так я і стала бойовим медиком з позивним «Ціанід».

Про те, як змінилося її життя і як вона знайшла себе в новій справі, Анастасія розповіла тут.

---

ВАЛЕРІЯ «ОСА»
дружина офіцера, яка б’є ворога з «джавелінів» і «корсарів»

Її нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня і відзначили державною медаллю “Захиснику Вітчизни”

Тендітна, молода, красива дівчина в модній серед військових мультикамівській формі – ця зовнішність легко може ввести в оману. Насправді ж перед вами не мультяшний, а справжній боєць. Оператор протитанкового ракетного комплексу 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Валерія в перші ж дні вторгнення Росії особисто знищила ворожий танк і бойову броньовану машину. 

Їй 25 років і за званням вона – солдат, хоча має вищу освіту. Два роки тому дівчина закінчила університет, факультет спортивного туризму, тому жартома каже, що саме через цивільну спеціальність пішла в гірсько-штурмову бригаду (адже гори – це теж туризм). Але головна причина все-таки інша – сімейна. 

«Я марила армією з дитинства, – розповідає Валерія. – Правда, не українською (наша до війни мені взагалі не подобалася), а американською, вірніше – голлівудською. А потім під час навчання в університеті вийшла заміж за офіцера 128-ої бригади й вирішила бути поряд. Не спинило навіть народження сина (зараз йому 6 років). Мене довго не хотіли брати в підрозділ через те, що я дівчина. І лише коли комбат прямо спитав, чи поїду в сектор, у зону бойових дій, і я відповіла “так”, справа зрушила з місця». 

Півтора року тому Валерія підписала трирічний контракт зі 128-ою бригадою і стала оператором українського ПТРК «Корсар». Як це – стріляти з такої махіни, чи може жінка взагалі воювати нарівні з чоловіком, чи існує в армії сексизм і чи варто взагалі туди йти – читайте у повному інтерв’ю Валерії. 

---

ТЕТЯНА ЧУБАР
кухарка-кондитер з Конотопа, яка стала навідницею артустановки

Сім фактів про безстрашну і життєлюбну захисницю, яку вже знає вся Україна

Коротеньке відео, де красуня-навідниця самохідної артилерійської установки (САУ) смачно «насипає» ворогам, у мережі стало вірусним – має більше мільйона переглядів. Це вона, Тетяна Чубар, військовослужбовиця 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського.

Мала, наша Танюха – так називають її бойові побратими. І страшенно пишаються такою «колежанкою». Вона ж говорить, що почувається серед чоловіків, як риба у воді, і отримує справжній кайф від того, що робить. Ще б пак, смалити ворогів – то дійсно кайф.

До речі, Тетяна з Конотопа, можливо, і з тих самих конотопських відьом. Після школи вивчилася на кухаря-кондитера, але завжди мріяла про службу в армії. Тож, як тільки їй виповнилось 18, вона пішла служити – спершу в медичній роті, потім в реактивній батареї, а далі – в самохідному дивізіоні. І все це у складі окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.Загалом у Збройних Силах України Тетяна служить вже 5 років

І це не єдиний цікавий факт про цю чарівну дівчину-вогонь – детальніше про дівчину-вогонь читайте у нашій повній публікації.

---

ОЛЕСЯ ВОРОНЮК
балерина Нацопери, яка пішла на війну

Її чоловік загинув в АТО, і вона після повномасштабного вторгнення змінила пуанти на автомат

Леся Воротнюк професійно займається танцями з 2009 року. У дитинстві починала з гімнастики, а в десять років пішла вчитися балету. Навчалася в Київському хореографічному училищі, а потім була зарахована до танцювальної трупи Національної опери України.

Коли на Україну повномасштабно напали рашисти, Олеся залишила балет і пішла в київську тероборону – зайняла позицію на київському блокпосту з АК-47 у руках. Їй навіть присвятило окрему статтю відоме видання The Economist.

Чоловік Олесі, з яким у неї народився син, загинув три роки тому під час бойових дій на Сході України. Коли в лютому почалася повномасштабна війна, вона зрозуміла, що мусить щось робити, але не знала, що саме.

«Я могла б стріляти, – каже вона. – Це моє хобі. Я знала, що у разі вторгнення не поїду за кордон. Я буду воювати». Ті перші кілька днів після 24 лютого були хаосом, згадує Олеся. Говорили, що російські війська оточили столицю. Люди чекали, що на нас їдуть танки. Пані Воротнюк вирішила почати евакуацію мирних жителів. «Я вивозила людей об’їзними дорогами. В основному це були мої друзі, жінки з дітьми».

Згодом вона вирішила піти у територіальну оборону. Чому туди було непросто потрапити, чим схожі балет і військова служба та в чому жіноча суперсила на війні Олеся розповіла в інтерв’ю за посиланням.

---

АННА
заступниця директора школи, яка стала сержанткою-зв’язківцем

Вона – командирка відділення однієї з бригад ДШВ і зустріла повномасштабне вторгнення на луганському напрямку

Анні 30, а вона вже має чималий бойовий досвід. Перші дні повномасштабної війни воювала поблизу населеного пункту Щастя. Потім упродовж півтора місяця брала участь у стримуванні наступу окупантів на підступах до Сєвєродонецька.

Доросле життя для Анни почалося рано, коли вона втратила батьків, тож досягати всього дівчина звикла сама. Після школи вона вивчилася на техніка-ветеринара. Водночас захоплювалася спортом, тож вирішила здобути ще одну освіту, спортивну – й закінчила факультет фізичної культури педагогічного університету. З 2016 по 2019 роки Анна працювала заступником директора школи з господарської роботи.

Але щоразу поверталася до думки, що в Україні йде війна, й вона хоче бути максимально корисною у цей важкий час. Тож у 2019 році Анна підписала контракт із ЗСУ.

Спершу вона пройшла базову підготовку на полігоні у Десні, потім ще два місяці вчилася у Полтаві на зв’язківця. Анна згадує, що до армійського життя звикнути було не так просто. Але вона впоралась: успішно склала свій іспит, була призначена на посаду радіотелефоніста десантно-штурмової бригади і ще в армії зустріла своє кохання й щастя. Як саме – читайте у повній історії про Анну тут.

---

ЛАСТІВКА
викладачка, яка стала військовослужбовицею ЗСУ

Її справжнє ім’я – Ірина, і вона навідниця розрахунку гармати М119, американської гаубиці

Разом зі своїм артилерійським підрозділом ця смілива українка підтримує вогнем піхотинців і штурмовиків, які обороняють Бахмут.

«У цьому районі на Бахмутському напрямку висока інтенсивність роботи артилерії. Завдання бувають різні. Якщо наша аеророзвідка виявляє ворожу позицію чи техніку, то ми працюємо по них. Прикриваємо вогнем нашу піхоту, яка заходить або виходить з позицій. Думаю, що це найважливіше завдання, адже від твоєї праці залежать життя людей. Коли добре вдається їх прикрити й вони потім дякують – це неймовірні відчуття. Часто наша піхота надає нам оперативну інформацію про цілі. Це позиції та ворожа техніка, яка їх обстрілює. І від твоєї влучності залежать життя твоїх побратимів. Це велике подвійне щастя – коли вдається знищити окупанта і зберегти життя наших піхотинців», – розповідає Ластівка.

Вона каже: «Робота навідника – це насамперед орієнтування гармати, визначення ОТН – основної точки наведення. Зараз ми працюємо з коліматорними пристроями для наведення гаубиць. Після виконання орієнтування чекаємо на інформацію про ціль. Отримуємо необхідні дані, й далі я працюю з прицілом гармати: виставляю дальність та кут, наводжуся на ОТН. Далі роблю постріл».

Детальніше про вогневі завдання, артилерійські й життєві орієнтири, життя на війні та бойовий колектив Ірина-Ластівка розповідає в інтерв’ю тут.

---

ІРИНА КЛЕЙМЕНОВА
психологиня, яка пішла у ЗСУ на передову

Її бажанню боротися з ворогом не завадили ні відсутність військового досвіду, ні миролюбний характер, ні пишні форми

«Через дві години після нападу рф я вже була під військоматом», – згадує львів’янка Ірина Клейменова. Вона твердо вирішила воювати, хоча легко могла б залишитись в тилу – жінка з мирною професією і неспортивною статурою, до того ж мати двох дітей. Однак з дітьми вдома залишився якраз чоловік, а Ірину після трьох днів її наполягань на придатності й бойовій корисності таки взяли на фронт. «Як я щось вирішила, то не відступлюся», – сміється вона. Сміється навіть на «передку», коли стоїть на захисті нашого життя у буквальному сенсі.

«Сміюся, що це був найнеочікуваніший для мене спосіб схуднути – від фізичних навантажень і загалом військового графіку. І я таки схудла – на 25 кг напевно. Тож зараз мені однозначно легше, ніж раніше. Мені пощастило бути фактично ядром підрозділу, який виконує бойові завдання на лінії зіткнення», – згадує Ірина. Як до її служби ставиться чоловік і діти, які захисні механізми вмикаються на фронті і чому психологія – теж зброя, читайте в інтерв’ю Ірини для «Українок».

---

ВІКТОРІЯ БІРЮК
з чернігівського політеху пішла у військкомат і стала танкісткою

Її чоловік, брат і сестра також військові, а батько загинув, захищаючи Чернігів

«Зі школи я дуже хотіла військову спеціальність, тож я відрахувалася з інституту й пішла у військкомат – мені було вже 18 років, і я хотіла підписати контракт. Але мені сказали, що потрібен дозвіл від батьків. Я прийшла до батьків, сказала, що я хочу, вони сказали «ні», – згадує Вікторія.

За рік знову була у військкоматі і таки підписала контракт. Зібравши документи, вона почала навчання у військовому виші. «Через чотири роки, після навчання, я потрапила в підрозділ. Поки була у військовому інституті, моя мотивація трохи зменшилась, бо хай там як, але це складно. А потім почалося повномасштабне вторгнення, і мотивації побільшало, – розповідає Вікторія. – Я з Чернігівської області – російські війська зайшли й до мене додому». Зараз Вікторія воює на Бахмутському напрямку. Служить заступницею командира роти з озброєння.

Що входить в її обовʼязки, як призвичаїлась до армійського побуту і як бачить своє майбутнє після війни – читайте у повній розповіді про цю сміливу пані за посиланням.

---

ІЛОНА КУЛИКІВСЬКА
15 років працювала у поліції і перекваліфікувалася у саперку

Вона розміновує території в Ізюмському районі Харківщини і говорить про це буденно, хоча насправді чи не щодня здійснює подвиг

У поліції Ілона отримала звання капітана. У 2024 році приєдналася до складу зведеного загону вибухотехніків. Почалося з того, що Ілона прийшла у підрозділ вибухотехніків допомогти, впорядкувати документообіг. «Паралельно дивилася, чим займаються хлопці – мені було дуже цікаво, це ж зовсім інша робота, – згадує вона в інтерв’ю “Суспільне Житомир”. – Згодом мене почали залучати до слідчих дій, огляди місця подій – ми також залучаємося на експертизи та знищення вибухових матеріалів, які були вилучені на оглядах. Мені сподобалось, я зрозуміла, що це дуже відповідальна робота, яка потребує великих знань і зосередженості».

Про свій перший досвід, здобутий під час навчань, Ілона розповідає так: «На мене вдягли бронежилет, каску, ми робили малі заряди. Коли вперше тримаєш в руках підривну машинку, натискаєш «пуск», відчуваєш такий прилив адреналіну!». Після цього першого бойового хрещення Ілона вирішила, що буде тут працювати, бо їй дуже подобається.

Але чи буває страшно, як ставляться до нового фаху рідні Ілони і чому не все їм розповідає? Про це та багато іншого з роботи сапера вона поділилася в інтерв’ю.

---

КАТЕРИНА ПЕТРЕНКО
журналістка, яка добровільно приєдналася до ЗСУ  

Вона служить у службі зв’язків з громадськістю 148 окремої артилерійської бригади ДШВ ЗСУ

“Після репортажу зі звільненого Ірпеня я почала все більше висвітлювати події війни, писати про деокуповані та прифронтові території, ексгумації, розповіді цивільних про окупацію та злочини росіян: вбивства, катування, ґвалтування.

Після цього не змогла більше жити в Києві цивільним життям, ходити в сукнях, в кіно, ходити на підборах. У столиці не було енергії щось робити.

Щоб перевірити, чи зможу я потягнути військову службу, почала ходити на вишколи з тактичної медицини, тактичної підготовки, мінно-вибухової справи. Так я отримала «військовий жолудь» — це слова мого інструктора, бо в мене був тактичний костюм фірми М-ТАС кольору «олива». Він мені казав: «ти зелена і міцна, тебе х*р зламаєш».

У жовтні 2022-го я дізналася, що у 80-й окремій десантно-штурмовій Галицькій бригаді загинув пресофіцер, і вони шукають людину на цю посаду. Треба було негайно їхати в Борову на Харківщину, її якраз звільнили. І бригаді потрібна була людина, яка описуватиме героїчний шлях підрозділу.

Я тоді мала квитки у Францію, бо планувала відпочинок для перезавантаження, вперше в житті виїхати за кордон, але поїхала на співбесіду в Борову. Я добровільно мобілізувалася”.

За дві години до відправлення потягу Катерина дізналася, що загинув її найкращий друг. І це було остаточною крапкою, знаком того, що вона робить усе правильно. Чому довелося вчитися і як це — бути жінкою в армії, Катерина розповідає у нашій статті за посиланням.

---

ЙОРДАНА (СОЛДАТ ДЖЕЙН)
у 19 пішла в ЗСУ, у 20 визволяла Херсонщину, у 21 працює з дронами

Вона в ЗСУ з другого дня широкомасштабної війни – 25 лютого 2022 року

Побратими дали Йордані позивний Солдат Джейн, зробивши паралель із героїнею відомого голлівудського фільму. Хоча часто називають просто на ім’я, яке зустрічається настільки рідко, що саме по собі може бути позивним.

«Я з Волині, до широкомасштабки вчилася й паралельно працювала в Луцьку, – розповідає Йордана. – Багато моїх рідних пов’язані з армією – і тепер, і в минулому. Дідусь воював у Другій світовій і дійшов до Берліна, де отримав осколок, двоюрідний дідусь був кадровим військовим. Батько воював у АТО й з початком широкомасштабки теж пішов у ЗСУ. Але згодом звільнився за станом здоров’я».

Як тільки почалася “велика війна”, Йордана дочекалася рідного брата, котрий був у іншій області, і разом із ним пішла до ТЦК. Дівчина наполягла, щоб її мобілізували як добровольця, і спочатку служила при військкоматі.

Потім Йордана перевелася в бойову частину – 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Тепер працює у підрозділі БПЛА. Як “ладнає” з дронами, чи жалкувала про своє рішення піти на війну, як “обхитрила” маму військова ділиться тут.

---

АНАСТАСІЯ (“КНОПКА”)
економістка, яка стала навідницею

Тендітна військова справляється з кулеметом вагою 58 кілограмів!

Вона мобілізувалася за власним бажанням. «Вирішила свої питання і прийшла до ТЦК. Мене кілька разів перепитали, чи розумію, куди я йду, і згодом запропонували посаду бухгалтера у фінслужбі батальйона – через вищу економічну освіту».

Швидко зрозуміла, що штабна робота – це не її. «Не можу сидіти на одному місці, мені потрібно рухатися. Дуже довго цього добивалася, навіть місяць стояла в нарядах [сміється]. І врешті командир погодився, точніше, я його переконала», – розповідала Анастасія для СтратКом ЗСУ / AFU StratCom.

Коли її запитують, як вона – тендітна «Кнопка» справляється з кулеметом вагою 58 кілограмів, Анастасія пояснює: «Кулемет не тягає одна людина – розрахунок, 4 людини. Мене поставили одразу на посаду старшого навідника, і моє завдання було нести ствол. А він важить усього 11 кілограмів. Потім бігала трошки ще з триногою, яка важить 20 кілограмів – нічого, нормально».

Усім своїм побратимам і посестрам в ЗСУ Анастасія бажає вірити в перемогу і в те, що вони скоро повернуться додому. “Що б не траплялось, треба вірити у краще. А ще дуже, дуже, дуже дякую усім за їхню роботу”.

---

Таких жінок в Україні десятки тисяч, і наш спецпроєкт про захисниць щомісяця поповнюється новими історіями. Діліться з нами розповідями про знайомих вам українок або своїми історіями – пишіть на наш мейл ukrainkycomua@ukr.net, і ми також поділимося з нашими читачками.