Олеся Воротнюк під час служби у теробороні

Олеся Воротнюк професійно займається танцями з 2009 року. У дитинстві вона займалася гімнастикою, а в десять років почала вчитися балету. Навчалася в Київському хореографічному училищі, а потім була зарахована до танцювальної трупи Національної опери України. Коли на Україну повномасштабно напали рашисти, Олеся залишила балет і пішла в київську тер оборону – зайняла позицію на київському блокпосту з АК-47 у руках. Їй присвятило окрему статтю відоме видання The Economist. Ділимося її перекладом…


Військова служба – така ж частина життя Олесі Воротнюк, як і танець

Її чоловік, з яким у неї народився син, загинув три роки тому під час бойових дій на Сході України. Коли в лютому почалася повномасштабна війна, вона зрозуміла, що мусить щось робити, але не знала, що саме. «Я могла б стріляти, – каже вона. – Це моє хобі. Я знала, що у разі вторгнення не поїду за кордон. Я буду воювати».

Ті перші кілька днів після 24 лютого були хаосом, згадує Олеся. Говорили, що російські війська оточили столицю. Люди чекали, що на нас їдуть танки. Пані Воротнюк вирішила почати евакуацію мирних жителів. «Я вивозила людей об’їзними дорогами. В основному це були мої друзі, жінки з дітьми».

Згодом вона вирішила піти у територіальну оборону

Потрапити було непросто. Кожен хотів зареєструватися, і перевага надавалася чоловікам з військовим досвідом: «Як жінка-балерина я не була першою в списку». Хоча, на думку Олесі, балет і військова служба дещо схожі.

Балет дисциплінує. Він розвиває силу духу і вчить зносити біль. «Пуанти завдають болю; боляче стояти на пальцях», – каже пані Воротнюк. «Твої ноги кровоточать. Але ти вчишся танцювати попри це». Олеся знає кількох жінок, які займалися художньою гімнастикою і зараз також служать в армії.

Її все ж зарахували у тероборону. Олеся охороняла свій район у Києві зі зброєю та чергуванням на блокпостах. «Це було жахливо, – згадує вона. – Страх перед диверсантами був усюди». Вона продовжувала допомагати в евакуації людей. Одного разу протягом 19 годин везла людей на Західну Україну. Росіяни тоді обстрілювали Житомирську трасу, яка веде до кордону з Молдовою, і Олеся, минаючи обстріли, була змушена рухатися звивистими сільськими дорогами.

Але вона більше ніде не хотіла б бути

Разом з дисципліною їй змалку прищеплювали національний дух у щиро проукраїнській родині. У 2014 році Олеся навіть брала паузу в танцях, щоб поїхати на Донбас і побачити ситуацію на власні очі. Вона привезла до місцевих бібліотек книжки українською мовою на знакові для українців теми, такі як Голодомор. Вона прагнула поширювати знання про країну, виховувати гордість за неї.

Для пані Воротнюк Україна – велика суверенна держава, народ якої демонструє свою єдність. «Кожен громадянин відіграє свою роль», – каже вона.

«Ми хочемо, щоб наші діти росли в сильній, впевненій Україні, а не в тій брехні, яку нам продавали за часів Радянського Союзу»

Олеся Воротнюк під час виступу в Національнй опері України. Фото: Олександра Злуніцина
Мистецтву в українській боротьбі належить особлива роль

З різною запеклістю російські царі та радянські правителі століттями тиснули на українську культуру, переслідуючи українських митців, висміюючи їхні національні прагнення та пригнічуючи їхню мову. Тут культура завжди політична – особливо під час війни, коли історія та ідентичність є таким же об’єктом захисту, як територія. Наприклад, з самого початку війни балетна трупа пані Воротнюк не ставить російське. «Більше немає «Лебединого озера», – каже вона. – Чайковський виключений».

На Заході тривають суперечки щодо бойкоту російської культури – як збалансувати її заперечення та підтримку, чи розрізняти класичних і сучасних митців, хто з митців зараз підтримує Кремль і хто проти нього. Для пані Воротнюк та інших митців в Україні ситуація проста. «Іноземці не до кінця розуміють нашу позицію, тому що балет завжди асоціюється з Росією, – каже вона. – Але люди в окупованому Маріуполі відмовилися брати у росіян продукти і гуманітарну допомогу – вони обрали голод. Несправедливо у балеті виконувати російські твори, поки люди страждають».

На початку червня пані Воротнюк вирішила, що час знову танцювати

Це буде вистава «Die Libelle» Йозефа Штрауса. «Її суперсила як танцівниці, – каже балетмейстер Національної опери Віктор Литвинов, – це її сміливість. Потрібна хоробрість, щоб виконати ту роль, що вона обрала в новій виставі. Саме це робить Олесю таким відважним бійцем».

Пані Воротнюк знає, що її можуть у будь-який момент призвати на службу. Вона й досі майже щодня тренується у стрільбі. Вона все ще волонтерить у своєму районі. Через ракетні удари по місту вона знає, що агресія не закінчилася; для неї війна завжди поруч. Вона показує на своєму телефоні фотографію е маленького сина. Він закутаний у бронежилет її покійного чоловіка.

«Це був міф про велику росію та її велику армію, – розмірковує балерина. – Але після всього жаху та мародерства ми бачимо правду: вони приходять сюди, щоб вкрасти наші унітази. Ці почуття не скоро згаснуть». Пані Воротнюк каже, що бачила «російську культуру» в Бучі та Ірпені, місцях поблизу Києва, де загарбники вчиняли військові злочини. «Цікаво, чи читали ці росіяни Пушкіна».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: