Текст: Вікторія Шапаренко
Фото: Катерина Крючкова

Повномасштабна війна росії проти України неймовірно згуртувала наш народ – усіх, хто мешкає на території нашої держави і вважає її батьківщиною незалежно від походження. Кримські татари, євреї, роми, греки, поляки, німці, вірмени, грузини – національні громади України стали плечем до плеча на захист і допомогу землі, де народилися, виросли й живуть. Усі – і чоловіки, і жінки зараз на передовій: воєнних дій, бізнес-процесів, промислового виробництва, медичного забезпечення і життєзабезпечення країни в цілому. Жінки до того ж відповідають і за життєзабезпечення родин – від літніх батьків до маленьких дітей. А лідерки національних громад – ще й за родини своєї громади.

Усі вони зараз втілюють справжню «Жіночу єдність» – суть нашого спецпроєкту, організованого разом з Всеукраїнською жіночою єврейською організацією Проект Кешер в Україні ще до війни, аби показати спільність, взаємодію, мультикультурність українського жіноцтва.

Під час війни жіноча єдність лідерок національних громад лише зміцніла. Єврейки, кримські татарки, ромки, польки, німкені, гречанки, вірменки, грузинки однаково болісно сприймають війну і роблять усе можливе, аби Україна перемогла.

Ми розпитали трьох з них про 24 лютого, про передчуття, віру, евакуацію, про жіночу підтримку та міжнаціональне єднання. Адже воно вкрай важливе у цей непростий час…

Міхаль СТАМОВА,
українська єврейка

ребецн, дружина головного рабина громад традиційного юдаїзму в Україні Рувена Стамова, директорка НОАМ Україна та громадсько-освітнього центру «Масорет»

Початок війни я відчувала серцем задовго. 24 лютого у нас був запланований семінар Limmud Labs у Чернівцях. Коли ми взялися бронювати місце для цього заходу, виявилось, що у Чернівцях та й загалом на Західній Україні багато туристичних баз, готелів, транспорту вже заброньовані організаціями заздалегідь на випадок нападу росії… В такий розвиток подій важко було повірити, але я повідомила керівництво, партнерів, і ми почали підготовку: продукти, медикаменти, транспорт – те, що може знадобитися в першу чергу.

З дому – з Києва до Чернівців ми виїхали за тиждень до початку війни. Взяли всі документи – так звикли в Ізраїлі. Я далі відганяла думки про найгірше: ми готували лекції, програму, поїхали в гори… І там почули виступ путлера про визнання ДНР/ЛНР… Чоловік сказав: це вже точно війна. Почали обдзвонювати і учасників семінару, і просто членів громад з різних міст, щоб брали родини та їхали до Чернівців – «на семінар». Я вмовляла, писала. Мало хто послухав… Але 23 лютого до Чернівців виїжджали учасники семінару, і я просила їх взяти дітей, але натомість чула: «Не хвилюйся, все буде добре».

24 лютого я прокинулася о третій ночі, не спалося, а через пів години почалося… Знову телефонувала всім: їдьте на Чернівці, ми забезпечимо усе необхідне. Тоді вже всі почали масово виїжджати – шоковані й розгублені. Ми згуртувалися з іншими єврейськими громадами і формували людей у групи для виїзду, організовували транспорт, перевозили за кордон бажаючих, розселяли… Причому евакуйовували і євреїв, і неєвреїв. Мої батьки не захотіли залишити Рівненщину…

Щодня ми на зв’язку і з членами громад по всій Україні. З деяких міст евакуюємо досі. Допомагаємо духовно, морально, фінансово

Семінар паралельно теж провели, щоб перемикнути увагу. У питаннях порядку я дуже жорстка: в чаті громади, серед учасників семінару ввели за правило не сіяти паніку. Адже серед нас діти, батьки, чоловіки. Коли бачила, що хтось панікує, індивідуально заспокоювали, намагалися зайняти справою.

У перші дні війни я нічого не відчувала, крім напруги. Навіть зараз, коли ми тимчасово вивезли дітей до Ізраїлю і самі виїхали, все одно на душі важко. Чоловік адаптував молитву за армію оборони Ізраїлю як молитву за українських захисників. Читає її на івриті щодня кілька разів, підтримує наші громади в Берліні та Ізраїлі. Хочу відзначити кооперацію усіх єврейських і неєврейських організацій, які допомагають і з евакуацією, і з перевезенням священних книг, зокрема, «Проект Кешер в Україні», організацію «Християни за Ізраїль».

Ми проводимо багато міжнародних онлайн-конференцій – розповідаємо про потреби, про стан в Україні. Даємо дуже багато інтерв’ю ізраїльській пресі. На жаль, в Ізраїлі є ті, хто наслухався російські пропагандистські канали – не від великого розуму. Запевняю, ізраїльтяни підтримують Україну. Причому виявляють цю підтримку із захопленням – ми для них герої, сміливі, сильні. Я бачу, скільки допомоги відправляється щодня до нашої країни. До речі, багато ізраїльтян неофіційно воює у наших ЗСУ. Багато чоловіків наших громад волонтерять, багато в теробороні, на передовій.

Я реалістка, розумію, що треба готуватися до важкого… Але сподіваюся і молюся, щоб фараона було знищено. Єврейський народ має великий досвід виживання в умовах геноциду, на жаль. Але життя, сильна віра і дотримання традицій попри знищення – те, що допомагало нам вистояти. Вавилонія, Єгипет, Ассирія, Рим, Хмельниччина, Гітлер, тепер путін. Але ми маємо жити. З вірою у захист Всевишнього маємо робити все для перемоги нашої України. Єврейському народу ще завжди допомагало почуття гумору, часом навіть чорного, та відповідальність за ти, хто поруч.

Має бути сенс: задля кого чи задля чого я живу. Ми мріємо повернутися, відкрити синагогу в Києві, допомагати тим, хто потребує. Я впевнена, що життя – найцінніше, значить, потрібно жити і дякувати Всевишньому за кожну хвилину…

Лаура МАРТІ,
українська вірменка

співачка, композиторка, учасниця Leopolis Jazz Fest, нацвідбору на Євробачення-2022 та проєкту «Голос країни»

Місяць до війни я була настільки завантажена роботою, що не встигала ні спати, ні боятись, ні вірити у напад… Напередодні я завершила знімання кліпу на пісню для Євробачення «Незалежна», і 1 березня мала презентувати реліз свого альбому «Незалежна». У ніч на 24 лютого повернулася додому пізно: втомлена, але щаслива, що завершила альбом, я просто вимкнулася. Прокинулася о 9.00. Увімкнула телефон, а він “червоний”! Сотні смс, дзвінків, усі месенджери «розривались». Перше відчуття – стурбованість, перше питання – що сталось? У повідомленнях лише одне: «Війна!»

Кілька годин після того я обдзвонювала рідних, друзів, команду, відповідала фанам. Заспокоювала інших і не вірила, не хотіла вірити… На вулиці сирени, в голові невпинно пульсує «війна, війна», «збери тривожну валізу» тощо. Я вийшла в магазин, купила їжі, зварила суп і твердо вирішила залишатися в Києві. Однак все так загрозливо і стрімко розвивалось, що вже того ж вечора я йшла в інший район до друзів у підвал, бо в моєму домі не було укриття. Більше додому я не повернулась…

Перша ніч війни – у запиленому холодному підвалі. Звуки бомб, зловісні сирени, хвилювання за рідних. Моя сім’я живе у Харкові. В Києві – сестра з чоловіком. Нещодавно вона стала мамою. Зранку я поїхала до неї. Метро вже не працювало. Таксі викликати неможливо. Довго йшла пішки, потім зупинила автівку – вона трошки підвезла, потім знову йшла пішки під сиренами і нарешті дісталася до сестри. А далі – день бабака. Десять днів новини щохвилини, намагання достукатися до знайомих росіян – все марно, життя у коридорі. Ми майже не спали. Чоловік сестри активно допомагає теробороні. Якоїсь ночі він повернуся додому і сказав: завтра о 6.00 вас з дитиною вивезуть у Чернівці, в Києві вже надто небезпечно. Зі мною був паспорт, трохи грошей і одяг – той, що на мені. Все.

У Чернівцях кожну ніч ми спали в різних місцях, в місцях, незручних для дитини, м’яко кажучи. Нарешті знайшли щось пристойне і чисте, але місця вистачило лише для сестри з малюком. Я продовжувала ночувати де прийдеться і волонтерила. Останні ночі в Україні я провела на підлозі синагоги. Щодня в ній проводилися молитви по дві години. Пам’ятаю, як розплакалася і спитала Бога: «Що я ще можу зробити для України?»

З самого початку війни я допомагала людям – виїхати з небезпечних місць, знайти нічліг, кошти, ліки, шукала транспорт для переїздів, організовувала вивіз своїх з Харкова…

Мій тато поїхав з сім’єю до Швеції до родичів. Мама – до Німеччини до моєї подруги, вивезла з собою знайому інваліда. Дружина брата з трьома дітьми вирушили до Туреччини до сестри. Тітка з дітьми й досі в Україні, дядько з сім’єю теж. Хрещена мати під Харковом. На Салтівці… У під’їзд хрещеної влучив снаряд. Тітка два тижні жила з дітьми й онуками в підвалі, дядько – так само. В Харкові – жах.

Мені так легко було допомагати всім, крім себе… У той момент, коли я звернулася до Бога з питанням, що мені робити далі, прийшло смс від Ларса Даніельсона – відомого джазового музиканта, потім і від його менеджера Рене Хес. Вони наполягали, щоб я приїхала в Європу. Сказали, що я маю співати. Що я – артист і мій голос не має загубитися. Вони допомогли мені виїхати, спланували весь маршрут. Все організували. Тоді я собі сказала: якщо я їду в Європу, я їду з місією – співати і збирати кошти на підтримку України, розповідати правду про війну росії. Пам’ятаю як клекотіло серце і текли сльози, коли під’їжджала до румунського кордону… В Румунії мене зустріли як рідну і дуже допомогли з усім. Навіть клавішу принесли в номер і я написала нову пісню. Вперше за період війни. У Румунії ми поїхали у чоловічий монастир – молились за перемогу України.

Зупинилась я в Німеччині, у Кельні, де перебувають моя мама й подруга. З піаністкою Наталею Лебедєвою дали серію концертів у містах Швейцарії, Австрії, Німеччини. Нещодавно я повернулася з Нідерландів. Співала на головній площі міста Дам. Скоро знову туди. Попереду ще Польща і другий тур Швейцарією. І я не зупинюсь, поки війна в Україні не закінчиться.

Україна переживає історичний момент самоідентифікації. Бажання жити вільно – це не націоналізм. Це природне почуття нормальної людини. Нацизм – це взагалі не про Україну, це про росію. 20 років правління путіна, а до цього ще 69 років радянського союзу зробили свою справу. Ви, руські, прийшли в наші хати, вбиваєте наших дітей, батьків, руйнуєте наше життя лише тому, що не поважаєте нас і хочете, щоб ми були вашими рабами. Бог все бачить і ви отримаєте своє за скоєне зло, за український геноцид і геноциди інших народів, які активно веде ваша країна під гаслом «визвольних операцій» довгі роки.

Ми показали, що незламні під час помаранчевої революції, під час Майдану. Але зараз українці дихають, як єдиний організм. Такого єднання ще не було. Кожен робить свій максимум. Кожен – воїн світла. Вся Європа, увесь світ рівняються на нас. В Кельні в метро на сітілайтах написано: «Be brave like Ukraine!» Я плачу, коли це бачу, і пишаюсь моїм народом! Ми дійсно непереможні! Ми з України!

Анжеліка БЄЛОВА,
українська ромка

голова об’єднання ромських жінок «Голос ромні»

Я із Запоріжжя. До війни я провела п’ять днів з донькою у лікарні – в інфекційному боксі, тобто, в ізоляції. Це були важкі дні: окрім догляду за дитиною я ще й працювала, перебуваючи в лікарні, проходила інтерв’ю на стажування в громадській організації в Центральній Європі. Тому 23 лютого, коли нас виписали, ми були абсолютно виснажені.

Я постійно читала новини, обговорювала з друзями та близькими нарощування російської техніки на кордонах з Україною, евакуацію іноземних дипломатів, потім абсолютно шокову новину про «визнання» ЛНР та ДНР росією. Такі новини мали б змусити людей покинути домівки одразу… Людей, які жили у XX сторіччі, не у XXI! Я працюю у сфері захисту прав людини зі студентських років, розповідаю на тренінгах про Загальну декларацію прав людини і в моїй реальності не було сценарію повномасштабного вторгнення росії в Україну. Ти думаєш про це, але не віриш у можливість. 23-го увечері у магазині я почала скуповувати консерви, паштети з поличок та пакувати «тривожний» рюкзак. Абсолютно інстинктивно. Тоді навіть не могла пояснити свою поведінку, а рідні дивувалися.

24 лютого чоловік вранці мав їхати в АТО завезти генератор нашим солдатам. Я прокинулася о 8.00. Чоловік мав вже бути в АТО, але він стояв поруч і сказав: «Війна почалась»… Це були найстрашніші слова в моєму житті. Я плакала, не розуміла, злилася. Потім зателефонувала подруга з Києва (яка вже бачила вибухи): «Ліка, ми маємо їхати з країни». Я з чоловіком мешкаю в Запоріжжі, і взяла найнеобхідніше і рушила на Львів машиною. Їхали дві доби. Я добре пам’ятаю той стан, коли ти нічого не розумієш, не знаєш, куди буде наступний удар. Зі Львова ми поїхали до угорського кордону. Чоловік, довізши нас до кордону, залишився допомагати та захищати українців, хоча міг виїхати з нами – мав спеціальні медичні документи нашої доньки. Мені було дуже важко його залишати, але я не вмовляла його їхати з нами: знаю, що вчинила б на його місці так само.

Дорогою я надсилала всю можливу інформацію про евакуацію у спільний чат ромських проектів. Спершу ніхто не хотів виїжджати, зокрема, через небажання залишати чоловіків, синів. При цьому ми постійно писали одна одній слова підтримки, молитви, турбувалися чи в укритті під час повітряних тривог. Наразі багато ромських з мого оточення виїхали і приєднуються до нашого евакуаційного рейсу до Німеччини.

У нас є спільний чат з ромськими громадськими об’єднаннями. Коли комусь необхідна допомога – описуємо ситуацію і допомагаємо хто чим може: інформаційно, консультацією, грошима, гуманітаркою

Також у нас є чат з ромськими європейськими організаціями, ми також надсилаємо запити, потреби. От реальний приклад: «ромська родина у Чехії потребує допомоги продуктами, соцслужби не відповідають на дзвінки, у родині 12 осіб, у дитини закінчується молочна суміш, картки банківської ні в кого немає». Через добу волонтери привезли все необхідне та допомогли з новим житлом, з роботою.

Зараз я в Будапешті, працюю над проєктом, який реалізуємо за фінансування EVZ, координуємо надання гуманітарної допомоги в Україні та організовуємо евакуаційні рейси. Якраз через тиждень плануємо відправляти гуманітарний вантаж з дитячими гігієнічними засобами, підгузками, харчуванням. Також працюю у European Roma Rights Center над моніторингом кейсів порушення прав людини, дискримінації ромів, які покидають Україну.

Що б я сказала росіянам про наш «націоналізм», якби мала таку нагоду?.. Я далека від думки, що росіянам необхідно щось доводити про нас. Я українська ромка, яка з дитинства розмовляла російською та кожного місяця їздила у відрядження до Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя – я почувалася вільно у своїй країні. Відтепер в Україні більше немає поділу на Схід та Захід, прокинулись і ті, хто спав. Всі, кого я знаю, зараз зайняті волонтерством, пішли в тероборону, в Збройні Сили України – всі стали на захист держави.

Історії героїнь проєкту «Жіноча єдність», який ми реалізуємо з Проектом Кешер в Україні, дуже показові. Багато хо впізнає в них себе: свої роздуми, реакції, дії і, головне, єдність – і жіночу, і загальнонаціональну. З таким підходом, настроєм, народом ми непереможні!

ПРОЄКТ “ЖІНОЧА ЄДНІСТЬ” ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: