спецпроєкт
ЗАХИСНИЦІ
ІСТОРІЇ УКРАЇНОК,
ЯКІ ЗМІНИЛИ МИРНІ ПРОФЕСІЇ
НА ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ
Сьогодні у Збройних Силах України – понад 40 тисяч жінок військовослужбовиць, а разом з цивільними працівницями – усі 60 тисяч. 3 них 5 тисяч воюють на передовій. Героїні наших публікацій також. Неймовірних, сміливих, рішучих, відчайдушних і талановитих: адже кожна до повномасштабного вторгнення поняття не мала, що таке військова служба. Хтось працював у міськраді, хтось – у лікарні, хтось викладав історію, а хтось – вчився на кондитера. Але коли в Україну прийшла біда і ступила нога окупанта, ці жінки, всі як одна, без роздумів пішли захищати рідну землю, швидко освоїли незнайомі професії – стали кулеметницями, навідницями, розвідницями, парамедикинями, артилеристками. Часто – першими жінками на цих посадах.
Пишаємося ними, вдячні за те, що вони роблять і підтримуємо, розповідаючи про цих видатних українок. Країна має знати своїх героїнь! До речі, про більшість з них довідалися з АрміяInform.
ЛЮБОВ ПЛАКСЮК
перша жінка на чолі артпідрозділу ЗСУ
Вона за фахом – вчителька історії і дуже любить “Гіацинти” – артустановки, а не квіти
Любов Плаксюк вирішила змінити викладацьку роботу на службу в Збройних Силах України у 2016 році. “Військова кар’єра захисниці йшла «за звичним сценарієм», крок за кроком – від радіотелефоністки до командирки відділення управління. Але все докорінно змінилося в житті житомирянки, коли вона побачила «роботу» важких 152-мм самохідних артилерійських установок», – діляться історією захисниці в УОС.
«Коли я побачила “Гіацинт-С” і вперше проїхалася на машині, від гуркоту якої перехоплює дух, зрозуміла – це моє! – зізнається Любов Плаксюк. – Відтоді весь вільний час придивлялася до роботи номерів розрахунку, читала книжки з артилерійської справи, вивчала конструкцію САУ, а у 2019-му зробила дебютний постріл з гармати на полігоні».
Також, за цей час колишня «історичка» встигла взяти участь у бойових діях на сході країни та здобути звання молодшої лейтенантки. Зрештою Любов зробила наступний крок – стала першою жінкою, яка очолила артилерійський підрозділ ЗСУ. Як їй це вдалося, читайте у нашій розповіді тут.
МАРИНА ІВАНОВА
медсестра, яка стала матросом морської піхоти
Вона, як самотня мама, могла залишитися вдома, але обрала захист України
«Якщо розпочнеться війна, то кличте – піду служити», – сказала військовозобов’язана Марина Іванова після проходження чергового медичного огляду у районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. А невдовзі, у лютому, на її номер зателефонували та запропонували прибути з метою подальшого призову на військову службу.
Чи могла б вона залишитися вдома й надалі працювати медичною сестрою в одній із лікарень Одещини? Так. Принаймні, така можливість в неї була. Адже жінка одна виховує дев’ятирічну донечку Даринку та, відповідно до вимог чинного законодавства, має право на відстрочку від призову під час мобілізації.
Але ж Марина звикла за свої слова та вчинки відповідати, мовляв, якщо вже пообіцяла, то давати задню не стане. Вона просто мовчки зібрала необхідні речі, поцілувала доньку, обійняла батьків та сестру, попросивши їх доглядати за дівчинкою, вийшла за поріг рідної домівки та сміливо стала матросом морської піхоти. Її повну історію читайте тут.
ОКСАНА РУБАНЯК
змінила кабінети міськради на бліндаж кулеметниці
Вона має три (!) вищі освіти, є очільницею “Армії змішаних бойових мистецтв” і очолювала спортивні турніри
Оксана Рубаняк на рівні з чоловіками сьогодні воює на передовій у Донецькій області. До війни працювала в Івано-Франківській міській раді, займалась організацією різноманітних патріотичних заходів у Департаменті молодіжної політики та спорту, розвивала молодіжну діяльність у місті. Очолює місцеву громадську організацію «Армія змішаних бойових мистецтв» і час від часу планувала регіональні та міжнародні змагання з цього виду спорту.
«Зранку 24 лютого я прокинулася від того, що до моєї кімнати вбігла власниця квартири, яку я орендую. Пам’ятаю, як вона мені перелякано прокричала, що почалася війна», – пригадує Оксана. Звичайно, того дня скасували будь-які колективні зібрання в області. В Івано-Франківську, зрештою, як і у всіх містах України, почалась мобілізація, люди організовувались у добровольчі формування, куди і подалась Оксана.
«Одне з добровольчих формувань міста складалося з людей, що у перші дні зорганізувались для самооборони міста. Ми допомагали правоохоронцям підтримувати громадський порядок у місті. Згодом все закрутилось-зав’язалось і… я стала військовою, – усміхається кулеметниця механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Як давалася військова професія і як це – бути єдиною жінкою у взводі, Оксана розповіла тут.
ЄВГЕНІЯ БАКАЙ
перша в історії ВМС ЗСУ штурманка флоту
Вона тендітною рукою міцно тримає штурвал і вміло керує чоловіками-моряками
Раніше професія штурмана вважалася суто чоловічою, але Євгенія Бакай зруйнувала цей стереотип і зараз служить на одному з кораблів Військово-Морських Сил ЗСУ. Євгенія закінчила навчання у відділенні військової підготовки фахового коледжу морського транспорту Національного університету «Одеська морська академія». У навчальному закладі вона була єдиною дівчиною на спеціальності «Кораблеводіння», на курсі була однією з найкращих.
«Під час навчання у нас було достатньо практики на кораблях та катерах Військово-Морських Сил, щоб сьогодні я могла спокійно виконувати свою роботу. Зокрема, морську справу опановувала на навчальному катері «Чигирин» на посаді сигнальника, а також на посаді командира рульового відділення на фрегаті «Гетьман Сагайдачний». То був гарний досвід», — згадує Євгенія.
Через кілька тижнів після отримання диплома Женя стала незамінною частиною екіпажу бойового судна. Сьогодні дівчина є командувачкою командного складу статті 2 (саме так звучить її посада). Команда Євгенії відповідає за навігаційну безпеку плавання в морі, а також за виконання всіх маневрів. Що входить в її обов’язки, як виходити у море з чоловіками і чи поєднується сувора служба і морська романтика, читайте у нашій розповіді тут.
ВАЛЕРІЯ «ОСА»
дружина офіцера, яка б’є ворога з «джавелінів» і «корсарів»
Її нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня і відзначили державною медаллю “Захиснику Вітчизни”
Тендітна, молода, красива дівчина в модній серед військових мультикамівській формі – ця зовнішність легко може ввести в оману. Насправді ж перед вами не мультяшний, а справжній боєць. Оператор протитанкового ракетного комплексу 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Валерія в перші ж дні вторгнення Росії особисто знищила ворожий танк і бойову броньовану машину.
Їй 25 років і за званням вона – солдат, хоча має вищу освіту. Два роки тому дівчина закінчила університет, факультет спортивного туризму, тому жартома каже, що саме через цивільну спеціальність пішла в гірсько-штурмову бригаду (адже гори – це теж туризм). Але головна причина все-таки інша – сімейна.
«Я марила армією з дитинства, – розповідає Валерія. – Правда, не українською (наша до війни мені взагалі не подобалася), а американською, вірніше – голлівудською. А потім під час навчання в університеті вийшла заміж за офіцера 128-ої бригади й вирішила бути поряд. Не спинило навіть народження сина (зараз йому 6 років). Мене довго не хотіли брати в підрозділ через те, що я дівчина. І лише коли комбат прямо спитав, чи поїду в сектор, у зону бойових дій, і я відповіла “так”, справа зрушила з місця».
Півтора року тому Валерія підписала трирічний контракт зі 128-ою бригадою і стала оператором українського ПТРК «Корсар». Як це – стріляти з такої махіни, чи може жінка взагалі воювати нарівні з чоловіком, чи існує в армії сексизм і чи варто взагалі туди йти – читайте у повному інтерв’ю Валерії.
ТЕТЯНА ЧУБАР
кухарка-кондитер з Конотопа, яка стала навідницею артустановки
Сім фактів про безстрашну і життєлюбну захисницю, яку вже знає вся Україна
Коротеньке відео, де красуня-навідниця самохідної артилерійської установки (САУ) смачно «насипає» ворогам, у мережі стало вірусним – має більше мільйона переглядів. Це вона, Тетяна Чубар, військовослужбовиця 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського.
Мала, наша Танюха – так називають її бойові побратими. І страшенно пишаються такою «колежанкою». Вона ж говорить, що почувається серед чоловіків, як риба у воді, і отримує справжній кайф від того, що робить. Ще б пак, смалити ворогів – то дійсно кайф.
До речі, Тетяна з Конотопа, можливо, і з тих самих конотопських відьом. Після школи вивчилася на кухаря-кондитера, але завжди мріяла про службу в армії. Тож, як тільки їй виповнилось 18, вона пішла служити – спершу в медичній роті, потім в реактивній батареї, а далі – в самохідному дивізіоні. І все це у складі окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.Загалом у Збройних Силах України Тетяна служить вже 5 років
І це не єдиний цікавий факт про цю чарівну дівчину-вогонь – детальніше про дівчину-вогонь читайте у нашій повній публікації.
ОЛЕСЯ ВОРОНЮК
балерина Нацопери, яка пішла на війну
Її чоловік загинув в АТО, і вона після повномасштабного вторгнення змінила пуанти на автомат
Леся Воротнюк професійно займається танцями з 2009 року. У дитинстві починала з гімнастики, а в десять років пішла вчитися балету. Навчалася в Київському хореографічному училищі, а потім була зарахована до танцювальної трупи Національної опери України.
Коли на Україну повномасштабно напали рашисти, Олеся залишила балет і пішла в київську тероборону – зайняла позицію на київському блокпосту з АК-47 у руках. Їй навіть присвятило окрему статтю відоме видання The Economist.
Чоловік Олесі, з яким у неї народився син, загинув три роки тому під час бойових дій на Сході України. Коли в лютому почалася повномасштабна війна, вона зрозуміла, що мусить щось робити, але не знала, що саме.
«Я могла б стріляти, – каже вона. – Це моє хобі. Я знала, що у разі вторгнення не поїду за кордон. Я буду воювати». Ті перші кілька днів після 24 лютого були хаосом, згадує Олеся. Говорили, що російські війська оточили столицю. Люди чекали, що на нас їдуть танки. Пані Воротнюк вирішила почати евакуацію мирних жителів. «Я вивозила людей об’їзними дорогами. В основному це були мої друзі, жінки з дітьми».
Згодом вона вирішила піти у територіальну оборону. Чому туди було непросто потрапити, чим схожі балет і військова служба та в чому жіноча суперсила на війні Олеся розповіла в інтерв’ю за посиланням.
АННА
заступниця директора школи, яка стала сержанткою-зв’язківцем
Вона – командирка відділення однієї з бригад ДШВ і зустріла повномасштабне вторгнення на луганському напрямку
Анні 30, а вона вже має чималий бойовий досвід. Перші дні повномасштабної війни воювала поблизу населеного пункту Щастя. Потім упродовж півтора місяця брала участь у стримуванні наступу окупантів на підступах до Сєвєродонецька.
Доросле життя для Анни почалося рано, коли вона втратила батьків, тож досягати всього дівчина звикла сама. Після школи вона вивчилася на техніка-ветеринара. Водночас захоплювалася спортом, тож вирішила здобути ще одну освіту, спортивну – й закінчила факультет фізичної культури педагогічного університету. З 2016 по 2019 роки Анна працювала заступником директора школи з господарської роботи.
Але щоразу поверталася до думки, що в Україні йде війна, й вона хоче бути максимально корисною у цей важкий час. Тож у 2019 році Анна підписала контракт із ЗСУ.
Спершу вона пройшла базову підготовку на полігоні у Десні, потім ще два місяці вчилася у Полтаві на зв’язківця. Анна згадує, що до армійського життя звикнути було не так просто. Але вона впоралась: успішно склала свій іспит, була призначена на посаду радіотелефоніста десантно-штурмової бригади і ще в армії зустріла своє кохання й щастя. Як саме – читайте у повній історії про Анну тут.
ЛАСТІВКА
викладачка, яка стала військовослужбовицею ЗСУ
Її справжнє ім’я – Ірина, і вона навідниця розрахунку гармати М119, американської гаубиці
Разом зі своїм артилерійським підрозділом ця смілива українка підтримує вогнем піхотинців і штурмовиків, які обороняють Бахмут.
«У цьому районі на Бахмутському напрямку висока інтенсивність роботи артилерії. Завдання бувають різні. Якщо наша аеророзвідка виявляє ворожу позицію чи техніку, то ми працюємо по них. Прикриваємо вогнем нашу піхоту, яка заходить або виходить з позицій. Думаю, що це найважливіше завдання, адже від твоєї праці залежать життя людей. Коли добре вдається їх прикрити й вони потім дякують – це неймовірні відчуття. Часто наша піхота надає нам оперативну інформацію про цілі. Це позиції та ворожа техніка, яка їх обстрілює. І від твоєї влучності залежать життя твоїх побратимів. Це велике подвійне щастя – коли вдається знищити окупанта і зберегти життя наших піхотинців», – розповідає Ластівка.
Вона каже: «Робота навідника – це насамперед орієнтування гармати, визначення ОТН – основної точки наведення. Зараз ми працюємо з коліматорними пристроями для наведення гаубиць. Після виконання орієнтування чекаємо на інформацію про ціль. Отримуємо необхідні дані, й далі я працюю з прицілом гармати: виставляю дальність та кут, наводжуся на ОТН. Далі роблю постріл».
Детальніше про вогневі завдання, артилерійські й життєві орієнтири, життя на війні та бойовий колектив Ірина-Ластівка розповідає в інтерв’ю тут.
ІРИНА КЛЕЙМЕНОВА
психологиня, яка пішла у ЗСУ на передову
Її бажанню боротися з ворогом не завадили ні відсутність військового досвіду, ні миролюбний характер, ні пишні форми
«Через дві години після нападу рф я вже була під військоматом», – згадує львів’янка Ірина Клейменова. Вона твердо вирішила воювати, хоча легко могла б залишитись в тилу – жінка з мирною професією і неспортивною статурою, до того ж мати двох дітей. Однак з дітьми вдома залишився якраз чоловік, а Ірину після трьох днів її наполягань на придатності й бойовій корисності таки взяли на фронт. «Як я щось вирішила, то не відступлюся», – сміється вона. Сміється навіть на «передку», коли стоїть на захисті нашого життя у буквальному сенсі.
«Сміюся, що це був найнеочікуваніший для мене спосіб схуднути – від фізичних навантажень і загалом військового графіку. І я таки схудла – на 25 кг напевно. Тож зараз мені однозначно легше, ніж раніше. Мені пощастило бути фактично ядром підрозділу, який виконує бойові завдання на лінії зіткнення», – згадує Ірина. Як до її служби ставиться чоловік і діти, які захисні механізми вмикаються на фронті і чому психологія – теж зброя, читайте в інтерв’ю Ірини для «Українок».
