Євгенія, правозахисниця, лесбійка: “Якщо піду воювати, то зроблю все для перемоги”

Проєкт «Гартовані вдосвіта: війна очима ЛГБТК+ Півдня України» – ініційований “Гей-альянс Україна”, докладно писали про нього тут. Він дає можливість представникам спільноти поділитися, з одного боку, унікальним, а з іншого спільним для багатьох українок та українців Півдня країни, досвідом проживання війни.

Проєкт включає адвокаційну кампанію, частиною якої був збір історій, виставку, яка вже відбулася в Одеському національному художньому музеї та планується у Києві й інших містах, видання книги, запис аудіокниги та цикл історій. Наразі на сторінці проєкту зібрано вже 30. Серед героїнь та героїв — військові, волонтерки, люди, що знаходилися в окупації, в прифронтових регіонах, а також ті, що були вимушені евакуюватися за кордон.

Онлайн-медіа «Українки» розділяє ідею проєкту «Гартовані вдосвіта» і відстоює толерантне й цивілізоване суспільство та рівні права людини незалежно від сексуальної орієнтації, віку, соціального статусу чи національності. У рамках спільного проєкту нещодавно ми розповіли історію Кіри, лесбійки з Херсону, яка на початку окупації виходила на мітинги, а також Тетяни, лейтенантка запасу з Миколаєва, і продовжуємо розповідати про представниць ЛГБТ+ спільноти.

ЄВГЕНІЯ

…26 років, місто Одеса…

“Чи вірила я в те, що війна буде? Важко сказати однозначно. Бо почувши у 2014 році над головою винищувач, я зрозуміла: велика війна на вулицях Одеси — питання часу. У той момент мені здавалося, що це вже прямо завтрашня неминуча подія. Максимум — подія весни. І цей стан був актуальним протягом всіх цих дев’яти років. Але оскільки початок цієї війни постійно відсувався, з часом прийшло відчуття того, що це станеться не за мого життя.

Тому 23 лютого я була більш-менш спокійна. Як зараз пам’ятаю: стояла на курилці й розповідала колегам про різницю між надзвичайним станом і воєнним, і говорила, що якщо в нас оголосили надзвичайний стан, це не означає початок війни. Якщо підсумувати, то накручена стосовно цього я була дуже давно, але саме 23 лютого я була впевнена, що зараз нічого не буде. А ще 23 лютого я задонатила на ЗСУ. У мене залишалась якась сума на картці єПідтримка, тож я скинула їх на рахунок Госпітальєрів. Я просто подумала: «Мені зараз дуже тривожно. Що я можу зробити? Я можу задонатити». Власне, я це й зробила. У той день я постійно слухала канал «Рада». Певно, очікувала якоїсь офіційної заяви від Зеленського або Стефанчука. Нічого виняткового вони не сказали, наскільки я пам’ятаю. Можу сказати однозначно: у мене не було відчуття, що прямо зараз щось бахне.

Що стосується людей, які якось «готувалися» до початку вторгнення, то мені здавалося, що вони просто якось перенакрутилися, і це все — просто спосіб заспокоїти себе. І те, що в мене цей спосіб інший — це ок. Взагалі тієї зими я часто думала, що українці умовно поділяться на три категорії: ті, хто підуть воювати, ті, хто встигнуть евакуюватися й ті, хто помруть. Ні, я прекрасно розуміла тих людей, хто напередодні повномасштабного намагався зробити документи своїм тваринам. Або тих, хто робив закордонний паспорт. Ці люди були налаштовані на евакуацію. Для решти українців будь-які спроби «підготуватися» до війни мені видавались дивними. У мене, наприклад, ніякої підготовки не було, щось робити я почала лише в перші місяці повномасштабного.

Чому я не готувалася? Бо я була впевнена, що візьму зброю в руки. Поки що цього не сталося, але знов таки, я думаю, це питання часу. Я не розглядала для себе варіант евакуації. Я думала, що якщо пощастить — то буду зі зброєю, якщо дуже пощастить — помру швидко. Ні, я не переоцінювала себе: я чудово розуміла, що я не пройду звитяжно весь шлях, не зайду в Москву. Я думала, що якщо я піду воювати, то зроблю все, аби наблизити перемогу. Але я не думала, що зможу її побачити.

Якщо говорити вже за перший день повномасштабного вторгнення, то 24 лютого не працювала жодна будка з шаурмою. І саме тоді мені здалося, що пиздець настав. Бо будка з шаурмою — то останній оплот. Ти ніколи не сподіваєшся, що вона може не працювати. Особливо ті будки, що працюють 24/7. Це було прямо стрьомно. Другий момент — це коли Монобанк не працював. І я така: «О, все, мої 15 гривень заблоковані. Евакуюватися ми точно не зможемо, купити собі щось за монети — теж навряд зможемо. Ще й шаурми не поїли. З усіх боків погано. Найімовірніше, ми помремо». А потім об 11 ранку я сіла працювати. І я все це розумію: листи, листування в соцмережах, новини. Але мій робочий день — то мій робочий день.

Повномасштабне вторгнення поламало всі мої плани. А їх було чимало. Наша ЛГБТ-організація (а я членкиня й волонтерка ГАУ в Одесі з 2015 року) щойно переїхала в нову локацію, я сподівалася, що нам вдасться перезапустити роботу ком’юніті-центру. Пам’ятаю, що в нас уже був план заходів на березень. А ще на весну 2022 я планувала жити. За кілька місяців до початку повномасштабного я вперше в житті вирвалася в ремісію депресії. І якщо чесно, мені дуже хотілося весни. Такої прямо класної весни: занурюватися носом у яблуневий цвіт, вітатися з кожною травинкою і хробачком, бути такою собі принцесою Діснея.

Читайте також: Олена Степанів: галичанка, яка стала першою в світі жінкою-офіцером

За цей час було всяке. Більшість енергії я доволі швидко сублімувала у волонтерство: в полювання на консерви, в допомогу всім, хто потребував її. Та в кінці 2022 року в мене сіли всі батарейки, у мене трапився дуже глибокий депресивний епізод. Я просто закінчилися й почала горіти як Фенікс. Горіти та пахнути смаженою куркою.

Що я робила протягом цих місяців? Працювала, слава Богу, весь цей час. І волонтерила. Спочатку багато. Потім ще більше, потім ще більше, а потім менше. Волонтерство — це про те, що ти іноді бігаєш містом і шукаєш банку паштету, бо всі ті м’ясні консерви повигрібали. Інколи волонтерство — це про те, що ти в іншій країні морочиш голову місцевим депутатам і намагаєшся отримати від них грошей і пояснюєш, що в нас тут нічого немає. Іноді волонтерство — це про те, що ти голосно говориш у мікрофон. Іноді — це про те, що ти мовчиш, де треба помовчати. Іноді — про те, що тиснеш руку меру Мюнхена, а іноді — що віддаєш пакет з їжею людині, яка давно не їла й дуже рада, що нас знайшла. І це все — відтінки тієї самої діяльності. І це все про велике щастя і про велике горе. Але іноді я боюся думати про те, що я не буду волонтерити. Це вже невіддільна частина мене, без якої я не зможу. Тому так, працювала й волонтерила, кохала й ненавиділа, плакала й сміялася, співала, писала вірші. Раділа. Злилася. Дивувалася. Прокидалася від вибухів, спала під вибухи. Не знімала роботу ППО. Ходила дивитися прильоти. Не навчилася водити машину. Не витягла людину з-під завалів. Здавала кров. Донатила на ЗСУ. Донатила не на ЗСУ. Вигрібала.

Мені дуже дивно чути від людей, що Одеса не дуже відчула війну. Це при тому, що нас бомблять починаючи з 24 лютого. Були такі ночі, в які я не могла заснути, бо по сусідній вулиці їхали танки. Годинами. Так, слава Богу, наші. Але іноді ти не хочеш їх чути о третій ночі, бо ти хочеш спати. Але найяскравішим показником війни для мене було зникнення або поява певних продуктів. Солі або риби. І це в припортовому місті. Я мовчу про комендантську. Про те, що Росія забрала в багатьох людей можливість бачити сонячне світло. Можливість дихати повітрям. Бо загнала їх у метро, загнала в бомбосховища, у підвали будинків. Так, війна — це завжди про обмеження. І в Одесі вони не такі суворі, як у прифронтових містах. Але все одно вони значно більші, ніж в містах Польщі чи Німеччини.

Чи толерантна Україна? Я не маю однозначної відповіді. З одного боку, ми дійсно стільки років провели в радянській окупації. Якщо ж порівнювати з західними країнами, то нам є до чого йти. Проте я певна: Україна має найбільший потенціал для толерантності, міцної та усвідомленої. Ну точно як порівняти з усіма нашими сусідами. Найімовірніше, через те, що в нас саме такий шлях, і ніякий інший. Несхожий на шлях інших країн. Я вірю, що перемога буде за нами. І після перемоги Україна буде дуже красивою. Мені хочеться вірити, що в післявоєнній Україні будуть жити люди, які мають до неї справжні почуття. І хочуть бачити її красивою і зручною для нас. Для себе. Мирною. Справедливою, правовою, прекрасною державою”.