сучасні українки

---

ВІКТОРІЯ ФАЙНБЛАТ

відома дизайнерка й архітекторка впевнена: “Справжнім українкам до снаги все, навіть під час війни”

Через повномасштабне вторгнення відома українська дизайнерка та архітекторка Вікторія Файнблат була вимушена залишити позаду все, що вона мала й чого досягла наполегливою працею: власне дизайн-бюро, корону переможниці Mrs Ukraine International 2020, затишний дім і коханого чоловіка. Як і тисячі інших українських жінок, вона виїжджала за кордон із єдиною думкою: врятувати дітей. І хоч велика війна зруйнувала щасливе життя Вікторії, однак не зламала її.

Перебуваючи за тисячі кілометрів від домівки, вона знайшла в собі сили й організувала благодійний фонд, а також зважилася подарувати нове життя – вже зовсім скоро Вікторія Файнблат стане мамою втретє…

Вікторіє, кожен з нас має власний спогад про початок великої війни. Про мить, коли зрозуміли: так, як раніше, вже ніколи не буде. Де вас застало повномасштабне вторгнення?

Ми були вдома. Якраз за кілька днів до війни повернулися з відпочинку у горах. Бачили всю цю паніку в «Борисполі», як люди виїжджали. А я дивилася на них і говорила: «Ви взагалі неадекватні всі, ви піддаєтеся цій пропаганді, паніці». Тобто я була з тих, хто кричав: «Заспокойтеся, взагалі такого ніколи в житті не може статися!» Але, як виявилося, може…

Вже 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Ми перебували недалеко від Василькова, й уже в перший день над нами літали ракети, винищувачі. Тобто ми бачили все, що відбувається, що все гірше й гірше стає. Наш тато провів нас до кордону, а сам повернувся.

Коли виїжджали, мабуть, як і більшість тоді, сподівалися, що все це – ненадовго?

Ми їхали без речей, без нічого – адже ми лише збиралися до Рівного поїхати, а коли все заспокоїться – повернутися назад. І вже дорогою, коли за нами бомбили міста, зрозуміли, що треба їхати далі.

Простоявши на кордоні 58 годин, ми поїхали до наших друзів-поляків, вони мені тоді дуже допомогли. Коли я відкрила свою валізу в Польщі – побачила в ній прокладки, тампони, спонжики для обличчя… У жодному супермаркеті світу я б це не купила. (Сміється.) Зате ні трусів, ні шкарпеток не взяла з собою. Довелося купувати найнеобхідніше вже на місці.

А як вам вдалося пробитися на польське телебачення?

Я не пам’ятаю! Все – як у тумані. Пам’ятаю лише, що мною тоді рухала думка: треба щось робити, бігти, рятувати… Я стала першою українкою на польському телебаченні, яку запросили на прямий ефір у відоме ранкове шоу «День добрий». Вони брали інтерв’ю і в мене, і в дітей як у очевидців. Їм було дуже цікаво показати жінку, яка мала все, і яка з дітьми ні з чим опинилася в Польщі.

І я їм розповідала те, що бачила на власні очі на початку повномасштабного вторгнення: про ракети, про те, що в першу добу на кордоні було дуже багато чоловіків, які довозили своїх дружин, дітей до кордону та поверталися назад. Про чоловіків, які поверталися із заробітків в Україну, їхали на фронт.

Згодом ви створили в Польщі благодійний фонд. Розкажіть про нього.

Так, я організувала благодійний фонд, ми намагалися зібрати гроші, щоб допомогти українцям. Щось, звичайно, вдалося зібрати, але в результаті майже все, що ми зробили й робимо й донині, було за рахунок нашої родини.

А як ви опинилися в Іспанії?

Я тоді казала, що всі, хто має можливість, повинні з Польщі виїжджати, бо вона – не гумова. Я взагалі вважаю, що ми маємо полякам поставити пам’ятник за те, що вони витримали. І ось ми вирішили їхати далі, але не знали, куди. І хтось із друзів сказав: «Поїхали до Іспанії, там є такий регіон Касабланки – Аліканте, де недороге житло й дуже багато британських шкіл». А для мене було дуже важливо, щоб діти навчалися. І ми поїхали туди.

Десь місяць знадобився на те, щоб якось отямитися й влаштувати дітей до школи. І весь цей час ми думали: «Ось іще місяць, іще трошки – й додому». А вже цього літа зрозуміли, що цього року ще не повертаємось до Києва. І я вирішила: якщо ми залишаємося, щоб діти нормально вчилися, треба шукати сильну школу, треба їхати. З цієї причини ми й переїхали до Мадриду. Тут дітей прийняли до однієї з найсильніших шкіл Іспанії. Недарма я з народження навчала їх мовам. (Посміхається.) Навіть син зараз каже: «Мамо, ти мала рацію, коли змушувала вчитися». Ну, і ось поки що ми тут.

Скільки зараз дітям?

Синові – одинадцять, доньці скоро буде дев’ять.

Вони вже адаптувалися до нових умов, до життя за кордоном? Якось відрізняються взагалі українські діти, зокрема ваші, від місцевих?

Дуже складно дітям знайти собі друзів. Я не могла довго зрозуміти, чому. Думала, може, менталітет дуже різний. Так, є ця відмнність, але ще наші діти більш розвинені інтелектуально. І мало спільних інтересів між нашими і місцевими, дуже мало!

Ось, скажімо, до нас приходять у гості сусідські діти: дівчинка – італійка, хлопчики – французи. Вони дуже люблять у нас бувати, бо в нас стільки всього є! У доньки – всі ці розмальовки, фарби, мольберт, якісь акрилові маркери, мозаїка, а ось це – пластик розмальовувати, а ось це – випалювати можна… У сина – 3D-принтер, на комп’ютері – всілякі програми. До нього всі пацани у дворі ходять – він їм на телефонах прибрав батьківський контроль та червоний час.(Сміється.) Це просто: зайти в YouTube, подивитися блогера, який розповідає, як це зробити – і зробити. А вони не можуть! Мені складно сказати, в чому причина.

Діти жодного разу не приїжджали до України, відколи ви поїхали?

Жодного. Ми їм говоримо так: «Щойно стане безпечно – ми одразу ж поїдемо». Тато до нас іноді приїжджає. Перший раз ми з ним побачилися через три з чимось місяці після того, як попрощалися на кордоні. Приїхав він абсолютно легально – одержав офіційний дозвіл на виїзд за кордон. І я до нього їздила кілька разів. Ну, зараз, коли вже вагітна – не приїжджала, бо дорога дуже важка.

А як ви зважилися на третю дитину під час повномасштабного вторгнення? Кажуть, до речі, що діти під час війни народжуються від великого кохання…

Так, я згодна. Бо зараз усе – як востаннє. Третю дитину ми хотіли ще до війни, але, мабуть, на все – свій час. (Посміхається.) Якоїсь миті ми навіть ухвалили рішення всиновити малюка, бо дуже багато було навколо інформації про сиріт. Але процес ішов дуже повільно. І подруга порадила нам спробувати ЕКЗ. Ми думали, думали… зустрічі наші з чоловіком стали дуже рідкісними. (Посміхається.) Ну і мені вже 41, йому – 46… Вирішили, що спробуємо ЕКЗ: вийде – чудово, ні – значить, уже все, чекатимемо, шукатимемо далі. І в нас вийшло! Я сприйняла це як дуже хороший знак!

Чим відрізняється ця вагітність від двох попередніх? Ну, крім того, що ви мешкаєте в іншій країні…

В Україні дві вагітності я відпрацювала 24/7. Але в мене була підстраховка няні, водіїв, моїх лікарів. А тут… Я не можу сказати, що в 41 бути вагітною важче, ніж у 30. Ні, абсолютно. Але психологічно зараз мені, звісно, складніше в рази. Тому що потрібно бути сильною весь час, вихідного в мене немає. Та й із медициною тут усе непросто. Ось два тижні тому я зомліла просто в лікарні, тому що це була вже четверта година в чергах. Тут така система. Ти навіть можеш спостерігатися у приватній клініці, але народжувати все одно доведеться в державній у чергового лікаря.

Звісно, ви ж там зараз – і за тата, й за маму 24/7, і до того ж іще й вагітна, і в чужій країні…

Багато хто вважає, що тим, хто виїхав за кордон, добре. Але особисто мені перебувати за кордоном набагато важче. Так, я не можу, звичайно, порівнювати те, що пережили люди в гарячих точках чи містах, яких уже немає. Але тут… Я не знаю, як це пояснити. Ти дуже хочеш додому, й ти насправді не живеш, а, як робот, усе виконуєш. У мене є мантра, яка допомагає емоційно не збожеволіти: це тимчасово, потерпи ще трохи, ще крапельку, це заради дітей, це заради дітей, це заради дітей. І ось так проходить кожен день.

Особливо в перші місяці було важко, коли ти виходиш на вулицю – а там усе спокійно, люди усміхаються, в кафе сидять, сміються. А ти не можеш від новин відірватися, дивишся всі ці шалені кадри того, що відбувається у твоїй рідній країні.

До війни медіа писали про вас як про королеву краси, успішного дизайнера, чудову маму, крутого інстаблогера. Ви були й залишаєтесь прикладом для багатьох жінок! Що ви хотіли б, щоб люди почули про вас, від вас зараз?

Напевно, вперше за 20 років я не знаю. Наразі я абсолютно свідомо жертвую кар’єрою, всіма досягненнями, своїми амбіціями заради дітей.

Якоїсь миті я почала думати: «Ось ті жінки, які на фронті – це приклад. Ті жінки, які зараз на амбразурі – це приклад. А який я можу подати приклад? Я, як мільйони інших жінок, обрала дітей, вивезла їх у безпечне місце й сиджу з ними». Так, не кривитиму душею, я роблю багато, але я вважаю, що це – не заслуга. Це сьогодні обов’язок кожного: робити все можливе.

У тому, минулому, житті я все могла: ставила собі за мету – й досягала цього, відчиняла двері, які були зачинені й таке інше. А тут я зіштовхнулася з тим, що нічого не можу вдіяти. І ось це відчуття безпорадності, безвиході, відчуття себе нікчемою зжирало мене дуже! Добре, що психотерапія допомагає.

Пам’ятаю, коли вперше потрапила до психолога – просто ревіла півтори години й не могла пояснити, чому прийшла. Я говорю про це, бо розумію, що через це зараз проходять десятки мільйонів. І я своїм прикладом хочу показати, що це – не страшно. Хоч як було б складно завжди можна знайти світло в кінці тунелю й поставити собі нові цілі – нам завжди є, заради чого жити. І якими б ми не здавалися собі слабкими, насправді ми – сильні. Якби мені хтось сказав, що я сама проїду тисячі кілометрів, приїду в чужу країну й буду одночасно домогосподаркою, кухаркою, водієм, нянею, мамою, логістом – усім на світі…

За що б ви зараз сказали собі спасибі?

За те, що я не зламалася. Жаліти себе, зануриися в депресію й насолоджуватися нею значно легше, ніж з нею боротися. Було чимало моментів, коли мені здавалося, що все: я зламалася. Але коли розумієш, що на тобі – ось ці малюки, це повертає до тями й дає сили рухатися далі.

Продовжіть фразу: «Коли закінчиться війна, я…»

Ого! Ну, я не знаю, в мене дуже багато планів! (Сміється.) Про повернення додому я навіть і не кажу – це само собою зрозуміло.

Я, мабуть, проведу хоча б тиждень чи два просто вдома. Я зрозуміла, що в мене дуже багато всього в житті було, але ми ним не те, що не насолоджувалися – ми цього не бачили у вічі. Ми приходили додому переночувати. Ми постійно гналися за новими цілями, абсолютно не насолоджуючись тим, що зробили. Зараз у мене з’явилося бажання все це відчути. Переоцінка відбулася.

А так – побачимо. Я думаю, що коли закінчиться війна, буде стільки всього, що треба зробити!