День військового журналіста України відзначається 16 лютого. У цей день 2015 року під Дебальцевим, виконуючи редакційне завдання, загинув перший журналіст – редактор телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз» Дмитро Лабуткін. Через три роки, у 2018-му, наказом Міноборони цей день присвятили військовим кореспонденткам і кореспондентам. Серед них– героїні онлайн-медіа “Українки”: Наталія Нагорна, Марія Бібік та Анастасія Федченко. Вони не просто виконують журналістські завдання у зоні бойових дій, вони розповідають історію боротьби – історії наших захисників, фіксують для нас і для світу їхній важкий, але незламний шлях…

НАТАЛІЯ НАГОРНА

Вона пройшла Майдан, а вже у березні 2014-го поїхала до Криму, де на власні очі побачила «їхтамнєтів»

За журналістським фахом Наталія працює з першого курсу університету – на телебаченні. Зараз уже наставляє журналістів-початківців – зробила курс безкоштовних відеоблогів «Журналістика очима ТСН», викладала у школі медіа-продакшн 1+1. Саме з відрядження у 2014-му до Криму, який заполонили «їхтамнєти», що погрожували зброєю, почалася її воєнкорівська діяльність. Цікаво, що Наталія у різні способи готувалася до війни задовго до її початку – інтуїтивно.

Ще з 2008 року вона почала займатися парашутним спортом, кататися на сноуборді, вейкборді, літати з парапланом – словом, робити те, чого боялася, й долати свій страх. У 2011 році Наталія вперше пройшла курси домедичної допомоги. Потім їй це знадобилося на Майдані, коли вона потрапила в групу швидкого реагування українського Червоного Хреста, знадобилося й тепер. «Тож мені не так важко, як багатьом іншим, – пояснює Наталія. – Водночас я не знецінюю страх, це дуже потрібне для виживання відчуття, і я завжди контролюю, щоб воно було в мені».

Як працювати зі своїм страхом, як взагалі стають військовою кореспонденткою, що потрібно, аби потрапити в зону бойових дій, чим запам’яталося перше завдання і як це – бути жінкою на війні ? Про це та багато іншого Наталія Нагорна розповіла нам в ексклюзивному інтерв’ю. Читайте за посиланням.

МАРІЯ БІБІК

Вона робить репортажі з лінії фронту й показує нам і світу звільнені українські міста

Марію Бібік “Українки” побачили в одному з репортажів національного телемарафону – молода й тендітна, вона передавала новини мало не з поля бою. Так спокійно й зважено, що, здавалося, дівчині невідомо, що таке страх. Від березня 2022 року Марія проходить службу на Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України. До цього навчалася у Військовому інституті КНУ на військового журналіста, мала б закінчувати четвертий курс, бакалаврат, але через повномасштабне вторгнення курс випустили достроково. Так вона й опинилася на своєму новому робочому місці.

Коли після школи постало питання щодо вступу, Марія до останнього думала вступати на військового перекладача, але в останній момент все ж таки подала документи й на журналіста. Коли прийшов час обирати остаточний варіант, обрала журналістику. Чому не хотіла цю спеціальність спочатку? Чомусь думала, що це лише про нудне написання текстів і нічого більше. Але як виявилось, журналістика дуже багатогранна, і кожен може знайти себе в ній.

Її перша зйомка була у перший день ротації. Це був нічний ракетний удар по приватному сектору, де жили місцеві, у місті Краматорськ Донецької області. Вона з групою приїхала одразу після хлопців з ДСНС. Щодо емоцій – відчувала адреналін, вперше. Однак треба було виконувати завдання: якось знайти спільну мову з місцевими, увійти в їхнє положення, бо їхні домівки тільки-но постраждали, вони на емоціях, плачуть.

Про такі репортажі, роботу на «нулі», ворога на відстані 100 метрів, сприйняття колег, набуті завдяки роботі риси й навички та мрії після перемоги – наша розмова з Марією, читайте за посиланням.

АНАСТАСІЯ ФЕДЧЕНКО

Вона поїхала на передову як журналістка ще в 2014 році, а в 2022 році опублікувала книгу “Вони перемогли”

Читайте також: “Монахиня з інстаграму”: про стереотипи, власну місію й жіночі потреби

У підлітковому віці вона стала кореспонденткою всеукраїнської дитячої газети “Перемена”. Страшенно цим пишалася і з того часу бачила себе тільки журналісткою, “щоби писати правду”. Так і сталося: Анастасія стала журналісткою з дипломом, а в країні з 2014-го року почалась війна, про яку потрібно було розповідати.

У 2016-му році вона вперше поїхала на Донеччину, до військових. Я хотіла дізнатися про їх мотивацію. Зрозуміло, що військові — люди, які захищають країну, але там було дуже багато добровольців, людей, які ніяк не були причетні до армії, але пішли боронити Україну. І саме мотивація цих звичайних людей, які роблять надзвичайні речі Анастасію дуже цікавила. Це такі ж люди як ми, зі своїми мріями, планами, драмами і радостями, проте одночасно вони ціною цих мрій, свого здоров’я, щастя або життя роблять надзвичайне — захищають країну.

Навесні 2022 року мала вийти її книжка “Вони перемогли” про одинадцятьох ветеранів. Вона вийшла влітку того ж року саме через повномасштабне вторгнення, але разом з тим стала на диво актуальною: вона про людей, які можуть вже навчити як подолати травму, надихнути своїм прикладом.

В інтерв’ю медіа Українки Анастасія Федченко розповіла і про цю книгу, і про людей війни, про гумор фронтового життя, про пусте і важливе, і про свою особисту втрату. Читайте інтерв’ю за посиланням.

А чи знаєте ви, дівчата, хто з жінок був перешою військовою кореспонденткою? Відповідь — у нашій статті: Марта Ґеллгорн: репортерка, якій Хемінгуей присвятив роман і не простив конкуренцію