Будні військової кореспондентки: Марія Бібік про роботу на «нулі», жінок на війні й ворога на відстані 100 метрів

Життя бентежне, і часом нам дуже страшно і в начебто мирних, далеких від фронту містах. Що вже казати про життя на «нулі». Хтось щодня там – це і наші воїни, і військові кореспонденти, що розповідають про них.

Військову кореспондентку Марію Бібік “Українки” побачили в одному з репортажів національного телемарафону – молода й тендітна, вона передавала новини мало не з поля бою. Так спокійно й зважено, що, здавалося, дівчині невідомо, що таке страх. Від березня 2022 року Марія проходить службу на Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України. До цього навчалася у Військовому інституті КНУ на військового журналіста, мала б закінчувати четвертий курс, бакалаврат, але через повномасштабне вторгнення курс випустили достроково. Так вона й опинилася на своєму новому робочому місці. Про репортажі з передової, страх і курйози, жінок на війні й ворога на відстані 100 метрів і наша розмова з Марією.

Ви стали військовою кореспонденткою свідомо чи випадково? Що це означає для вас?

Насправді, випадково. Коли після школи постало питання щодо мого вступу, я до останнього думала вступати на військового перекладача, але в останній момент все ж таки подала документи й на журналіста. Коли прийшов час обирати остаточний варіант, обрала журналістику. Чому я не хотіла цю спеціальність спочатку? Чомусь думала, що це лише про нудне написання текстів і нічого більше. Але як виявилось, журналістика дуже багатогранна, і кожен може знайти себе в ній.

Для мене журналістика – це показ правди, що особливо важливо сьогодні для нашої країни.

Ми їдемо в деокупований населений пункт, знімаємо це, монтуємо і потім показуємо народу дійсність, показуємо нашим західним партнерам, як працює зброя, яку вони нам передають, як ми потребуємо її для звільнення наших територій.

Робота військового кореспондента в Україні – що включає? Чи є якісь стандарти? Які права й обов’язки, чи є якісь обмеження? Наскільки глибоким є занурення у зону бойових дій – на «нулі», на передовій?

Важливо розуміти й розділяти, що військовий кореспондент – це не просто журналіст, а в першу чергу військовослужбовець. Тобто це поняття передбачає знання військової справи. І через те, що ми саме військові, ми маємо першими висвітлювати звільнені населені пункти; ми показуємо ЗСУ зсередини, як наші бійці живуть, воюють, навчаються та знищують ворога; нові та вітчизняні зразки озброєння, принцип роботи техніки та зброї. І нам можна все (у плані зйомок) – коли наші хлопці звільнили Лиман, наступного дня ми вже були там та робили матеріал, цивільних допустили туди лише через тиждень, як приклад. Щодо стандартів, то вони такі ж, як і в цивільних колег. 

Згадайте ваше перше завдання – яке воно було, що відчували?

Перша зйомка була в мій перший день у ротації. Це був нічний ракетний удар по приватному сектору, де жили місцеві, у місті Краматорськ Донецької області. Ми приїхали одразу після хлопців з ДСНС. Після експертизи вони дійшли висновку, що росіяни випустили по місту ракету з ЗРК С-300. 

Щодо емоцій – був адреналін, адже таке зі мною вперше. Однак треба було виконувати завдання: якось знайти спільну мову з місцевими, увійти в їхнє положення, бо їхні домівки тільки-но постраждали, вони на емоціях, плачуть. 

Як поставилися друзі, колеги, близькі до вашої роботи? Які їхні поради вам допомогли, підтримали?

Батьки позитивно, адже саме вони порекомендували вступати до Військового інституту. Порад ніяких не було, бо в моїй сім’ї немає військових (якщо розглядати близьке коло), тож все було на власному досвіді та власних помилках. 

Чи була якась підготовка, як поводитися в зоні бойових дій? Можливо, щось вам знадобилося не лише на передовій, а й у звичайному житті?

Інститут та практика за спеціальністю (яка проходила як у військових частинах, так і на теперішньому місці роботи) дали базові знання військового – це загальна тактика, стрілецька зброя, тактична медицина. З базовими знаннями в цих сферах тобі вже легше розумітися з бійцями, брати в них інтерв’ю та взагалі готувати матеріали.

Який досвід виїздів у зону бойових дій наразі маєте? Рахували, скільки їх було?

Це моя перша ротація, яка триває другий місяць. Тобто немає виїздів, ми постійно знаходимось у районі бойових дій. Був момент, коли цивільним журналістам були заборонені будь-які зйомки в районах бойових дій, то кожного дня ми їздили і знімали, одразу приїжджали й готували матеріали для Військового телебачення України та першого військового радіо України «Армія FM».

Що за цей час змінилося? Чи є зараз страх і як його долаєте?

Страх є завжди, як і в кожної людини. Просто коли починаю працювати, все відходить на другий план, і думки лише про те, що і як треба відзняти, з ким поспілкуватися з того чи іншого питання, бо деколи дуже обмежений час для роботи.

Що згадується з останніх репортажів – які ситуації?

З останніх згадується поїздка в деокупований населений пункт, від якого відігнали ворога буквально на пару кілометрів. Тільки-но проїхали вивіску, хотіли повертати, як почули гул. Почали крутити головами в пошуку прильоту, щоб зрозуміти, що це взагалі таке могло бути. І тут над будинком здіймається купа пилу, а з-за повороту вилітає інший автомобіль, який через звук вибуху теж намагається скоріше поїхати. Як потім виявилось, зранку наші бійці «насипали» по позиціях росіян  і навіть підбили танк з гаубиці Мста-Б, яку росіяни ж залишили, коли тікали. А росіяни потім вирішили відповісти нашим військовим, але, звісно, по цивільній інфраструктурі. На цей момент ми й потрапили.

Або ще була історія, як ми поїхали знімати ББМ «Козак», а опинилися на позиціях наших військових за 100 метрів від рашистів. Наш «Козак» поїхав за пораненими, а ми залишилися там його чекати. Після виконання цієї задачі в машині пробилося колесо. Треба було просто бачити, по чому вона їздить: це й величезні колоди, і пеньки. Потім ворог запустив «пташку», і всі повинні були сховатися, тобто за нами ніяк не могли приїхати.

Що ви дізналися про себе особисто, працюючи військовою кореспонденткою? Як це вас змінило?

Я просто зрозуміла, що я можу. Ставлять задачу, і в тебе немає вибору «хочу» або «ні» – ти просто повинна. І коли ти бачиш результат, просто з’являється ще більше сили, мотивації та віри в себе.  

Українці феноменальні, бо в складних умовах не припиняють жартувати. Це спостерігається і на передовій? Що вас вражає, захоплює у наших воїнах?

Наші хлопці завжди усміхнені й привітні. Якщо приїжджаєш, а у них прийом їжі, то завжди запрошують. Коли відмовляюся, то завжди знаходять якісь цукерки і не відпускають. Дуже часто показують свої відео зі взяття трофеїв, наприклад. Ті відео просто треба бачити – там такі емоції та жарти.

Яке ставлення до жінки-військової кореспондентки? Чи є зміни в ставленні загалом до жінок на війні – військових, волонтерок, кореспонденток? 

Якщо казати особисто про мене, то ставлення таке, як і до інших військовослужбовців. Ніхто з мого оточення жодного разу не сказав мені «що ти тут робиш, це не твоє місце». Звісно, хлопці можуть допомогти з якоюсь фізичною роботою, але без якихось закидів. Але коментатори-чоловіки під моїми відео не втрачають можливості наголосити на тому, що краще б я борщі готувала, що мені дітей народжувати, а не по окопах сидіти.

Чи легко бути жінкою на війні? Як це особисто для вас? 

Я все ж таки працюю більше на інформаційному фронті. Звісно, що це не менш небезпечно та важливо, адже ми постійно на «нулі». Це робота з артилерією, танкістами, розвідниками та іншими підрозділами. Звичайно, це важко моментами, але ти розумієш для чого ти це робиш.

Чого боїтеся найбільше і що надихає найбільше?

Про страхи навіть не хочеться говорити, бо сьогодні вони спіткають нас доволі часто, і доводиться дивитися їм у очі. А надихає, мабуть, результат роботи. Адже ти зміг донести до людей щось важливе, вплинути на чиюсь думку, відкрити очі на правду. 

Про що мрієте і що зробите найперше після нашої перемоги?

Зараз немає часу мріяти, та навіть і не хочеться, бо не розумієш, що буде завтра і де ти будеш. А після перемоги хочеться нарешті зустрітися з родиною вдома в мирній країні.

Україночки, дякуємо, що нас читаєте 🙂 Якщо ви маєте цікаву подію, історію, героїню, публікацію і бажання розповісти про них, напишіть нам на адресу: vpasichnyk2007@ukr.net. У листі обов’язково вкажіть свої контакти. Долучайтеся до спільноти авторів!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Жінки у війні: Любов Плаксюк – перша жінка, яка очолила артпідрозділ ЗСУ
• Жінки у війні: Євгенія Бакай – перша в історії ВМС ЗСУ штурманка флоту
• Жінки у війні: Олеся Воротнюк – балерина Нацопери, яка пішла на війну