Публічна демонстрація радості, благополуччя, щасливих моментів життя – тема, яка й у мирний час викликає суперечливе ставлення. А під час війни й поготів є тригером, який провокує діаметрально протилежні думки – від категоричного заперечення й осуду до заохочення з терапевтичною метою.

“Наприклад, ви за кордоном у вимушеній еміграції й уперше побачили Біг-Бен або океан. Чи етично й доречно ділитися враженнями й фото в соцмережах? А відео з друзями в кафе, селфі в новій сукні – чи це не заборонено зараз, коли інші українці втратили не те що сукні, а дім, роботу, все… Чи є взагалі однозначна відповідь, як правильно?” – над цим замислилися і ми, і проєкт «Освіторія», який звернувся до фахівчинь з етикету та психології. Ділимося їхньою думкою.

АННА ЧАПЛИГІНА

фахівчиня з етикету й моделювання поведінки

«Мені боляче, коли хтось демонструє радість у соцмережах»

«Коли люди виставляють радісні сторіз, мене це зачіпає, злюсь». Ця ситуація зараз дуже поширена, і таких коментарів ви знайдете чимало в медіапросторі.

Тож потрібно навчитись розділяти:

  • ваше право на життя і радість;
  • появу вашої радості в публічному просторі.

Це зовсім різні речі. Спершу українці довго не могли дозволити собі радість. Були вагання: «Я можу дозволити собі цю радість чи ні? Іншим же погано». Окреме питання — не лише дозволити, а мати змогу відчувати радість. І є ще третій варіант: бачити людей, які ВЖЕ змогли дозволити собі радість і щастя, і відчувати при цьому спазм болю всередині. Чому ж нас так тригерять інші люди? Все через внутрішній конфлікт, який ми не можемо вирішити. Ми ставимо блок на життя зі щоденною радістю, але мало замислюємося про те, що цих днів життя нам назад ніхто в іншій формі не поверне.

Відновлюємо здатність радіти життю: чому це так важливо?

Отже, кожному з нас варто подумати про відновлення здатності радіти життю. Це те саме правило про «маску, яку спершу слід одягнути на себе і тільки потім на дитину». Ви нікому не зможете допомогти за відсутності ресурсу! А наш ресурс — штука вичерпна. Відновлюється через відчуття життя. І не його болю, а саме радості. Тож зараз, прошу вас, навчаймося радіти кожній життєвій дрібничці заново. Особливо якщо з’явилось відчуття «не можу, розучився». Пригадайте, що приносило вам радість до війни. А якщо це не приносить задоволення з першого разу — пробуйте ще, а потім знову.

Потурбуйтеся про радість не лише для своїх дітей (знаю, люди саме такий варіант найчастіше обирають). Дайте собі право на персональну радість. Я знаю, про що говорю, із власного досвіду — вже кілька тижнів намагаюсь «відновити радість у собі», але прийоми й способи з попереднього досвіду часто не працюють.

Пам’ятаю момент, коли йшла Андріївським узвозом і почула музику з якогось закладу. Як же мене «накрило»! Не злістю до людей, ні. Було незрозуміло, «як так може бути тут і зараз». Відчула себе побитим кошеням і ледь стримувалась, щоб не розридатися. То був такий собі «ефект газлайтингу», коли знаєш, що триває війна, а люди довкола та обставини не відповідають цьому знанню. І це не претензія до інших. Навпаки, це продуктивний досвід. Коли ви наче вперше бачите себе в дзеркалі й нарешті усвідомлюєте, де саме у вас травма. Метафорою це можна пояснити так: «Як зрозуміти, що в мене зламаний мізинець на нозі? Наступити на нього».

Поки не почнете знову бути дотичними до свого довоєнного життя, не зрозумієте, де саме і в чому можете бути травмовані. Отже, я наступила на свій зламаний мізинець тоді, на Андріївському. Зробила кілька довгих видихів і подумки так заспокоювала себе: «Аню, десь у Львові люди теж п’ють каву, слухають музику і радіють. І ще в багатьох містах світу». І саме тоді я вперше чітко побачила свою травмованість, доторкнувшись до досвіду з «минулого життя». Такі речі варто пропрацьовувати із психотерапевтом. Наразі в Україні є чимало організацій, які надають безоплатну психологічну підтримку українцям.

Публікувати радісні моменти в соцмережах зараз чи вже після війни?

Потрібно володіти певною майстерністю, щоб вписати ваші сторіз і публікації у воєнний контекст. Що зазвичай зачіпає людей? Коли інші публікують контент один-в-один таким, яким він був ще рік чи два тому. Складається враження, що така людина заперечує реальність. Начебто в її світі (і у вашому, адже ви не випадково пов’язані в мережах) нічого не відбулось. Увесь час «плакатися» назагал теж не варто — людям і без вас вистачає суму. Найоптимальніший варіант — показувати своє життя, але в розрізі нових обставин.

Для мене чудовий приклад у цьому — Катерина Возіанова, засновниця майстерні з пошиву чоловічих костюмів Indposhiv Bespoke House. Свій щодень Катя показує так, що ти розумієш: «Саме так і виглядає радість і життя у воєнній Україні». Ти і співпереживаєш, і радієш теж.

Не володієте поки що такою майстерністю? Раджу певний час поспостерігати за лідерами думок, яким це гарно вдається, і натренувати «надивленість».

А доти я б радила не публікувати назагал контент, в якому є тільки ваша чиста радість і насолода життям. Є два аргументи. По-перше, ви наче й не зобов’язані дбати про реакції оточення, та ця фраза була актуальна рік тому. Зараз, якщо ви позиціонуєте себе патріотом своєї країни, мусите дбати в тому числі про людей своєї землі. Адже Україна — це, у першу чергу, люди, а не територія.

По-друге, вам може бути боляче від реакцій людей, серед яких не всі можуть (особливо зараз) добирати слова. Просто подумайте, чи є у вас ресурс, щоб це витримати.

Висновок: потрібно навчитись грамотно доносити про себе інформацію: «Ось тут я доначу на байрактари, машини, тепловізори, а ось тут — відпочиваю з родиною, рефлексую». Важливо не лише те, що ви робите, а й наскільки влучно й коректно ви доносите це в публічну площину.

Як дати раду стигматизації українців під час війни?

Наразі в нас стигматизовані майже всі українці — і ті, хто поїхав за кордон, і ті, хто залишився. І ті, чиї діти перебувають у потенційній небезпеці: «Ви погана мама, раз тут залишились». І ті, хто «недостатньо волонтерить», і ті, хто «недостатньо ненавидить росіян». І ті, хто ще не перейшов на українську. Як бачимо, кожен знайде, за що звинувачувати себе. Як і кожний знайде, за що звинуватити іншого.

Перш ніж вам захочеться звинуватити того, хто сидить у ресторані чи плюскається в басейні на відкритому повітрі, нагадайте собі: «Я не знаю, в якому підвалі ще вчора сиділа ця людина. Можливо, це перший її вихід у ресторан за три місяці. І, можливо, цій людині зараз дискомфортно. Та вона хоче нагадати собі, як це — жити». Зі сторони різні мотиви часом виглядають однаково. Але, можливо, ще вчора цей чоловік чи жінка були на передовій. А сьогодні вони з рідними виїхали на відпочинок, і кожен хоче «ковтнути трохи нормального життя». І найголовніше: ви ніколи не знатимете, що відчуває зараз ця конкретна людина.

Отже: вас щось тригерить, зачіпає = у вас всередині щось болить. І тут слід, у першу чергу, не з іншими «розбиратися», а подбати про власне психологічне здоров’я і пропрацювати травму із психологом.

СВІТЛАНА КІКА

психологиня, психотерапевтка в методі ППТ

«Що є в моєму житті, окрім війни?»

Українці мають приховувати свою радість під час війни, чи все ж ділитися нею назагал — нормально? Тут мені згадується влучна цитата колеги: «У наше життя зайшла війна, а не наше життя зайшло у війну».

Саме так: життя триватиме, а війна закінчиться. І коли ви вже стільки місяців знаєте, що у вашому житті є війна, час запитати себе: «А що ще є в моєму житті, окрім війни?» Ніхто не може забрати в людини право радіти життю, якимось дрібничкам чи великим важливим подіям. Та саме на цьому етапі в багатьох вмикаються страх, сором, нерозуміння, як протистояти шаленому рівню агресії в суспільстві.

Щоб упоратися з осудом, потрібно багато внутрішнього ресурсу. У стресових умовах не в усіх його достатньо. І тому багато людей відмовляються ділитися радістю назагал, не бажаючи стикатися із потенційними конфліктами, негативом. Це цілком нормально.

Та це не означає, що вам не можна показувати моменти радості. Навпаки, я б сказала, що варто. Якщо людина має можливість відпочити і показує це в соцмережах, це може слугувати нагадуванням для інших. Адже люди можуть «залипати» в стражданні, тривожності про теперішнє й майбутнє, а чиєсь випадкове фото може допомогти їм замислитись: «Може й мені варто відпочити?»

Що не так із людьми, які критикують інших «за радість»?

Війна вмикає чорно-білий режим: є або перемога, або війна; або страждання і смерті, або нормальне життя. Те, що люди відпочивають, ходять у кафе, смажать шашлики, йдуть у гори — це абсолютно не означає, що вони не долучаються до наближення перемоги України. Саме ті, хто відпочиває достатньо, набираються ресурсу. Це вони будуть ефективніше працювати, заробляти гроші, донатити чи волонтерити. Мріється про те, щоб українці перейшли до взаємопідтримки — це зробить нас сильнішими як спільноту й націю.

Підсумовуючи скажу: право радіти в українців ніхто не забирав. Чи показувати радість — кожен вирішуватиме для себе. Але в такому разі треба бути готовим до негативу та діалогів, адже не всі можуть впоратися з осудом.

І кілька слів про тих, хто засуджує та критикує інших людей за радість. Варто усвідомити, що такі люди або загалом схильні до критики, або ж собі не дозволяють відпочити. А ви, які наважились, зачепили цю потребу, що давно не задовольнялась. Тож дозвольте собі радість і відпочинок за можливості. У кожного з нас крім війни, втрат, страшних подій має бути джерело відновлення в житті.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: