Фото з відкритих джерел

Війна розлучила багато пар: чоловіки зараз на фронті і щодня ризикують життям, захищаючи батьківщину, жінки залишилися в тилу, хвилюючись, а також самотужки тягнуть на собі побут, виховання дітей тощо. Обом несолодко. Обидва потребують підтримки і мають підтримувати одне одного. Як це зробити правильно? Ми прочитали на «Українській правді» статтю про те, як підтримати близьку людину на війні. В ній психологи Катерина Гольцберг, Валерій Ільчук, Марія Жиган, Анна Шийчук розбирали типові ситуації, які зараз виникають в українських сім’ях. Ми проаналізували і склали з їхнього аналізу 5 порад.

Спрямуйте свою тривогу в корисну справу

Всі ми зараз переживаємо постійне хвилювання. Часто – це захисна стратегія: нам здається, якщо щось не зробимо, все піде шкереберть. Ще тривожність – це контроль. Але хоч якою є причина, відчуття неспокою не дає розслабитися ні на мить і ні до чого хорошого не призводить.

Інша справа, коли тривожність перетворити на конкретні дії, аби поліпшити ситуацію, через яку ця тривожність виникає. Наприклад, ми звикли все відстежувати: чи чоловік у шапці, чи у броніку, чи поїв. І цей «контроль» ефективний, коли спонукає нас допомогти забезпечити бійцям усе необхідне. Тобто замість постійного хвилювання краще, наприклад, об’єднатися з іншими жінками задля спільної справи: збирати кошти для армії, робити продуктові заготування для передової, плести сітки, шити екіпірування тощо. Таким чином неефективну тривожність замінить не лише результативна допомога, а й відчуття потрібності.

А ще, діючи, ви не ставитимете своє життя на паузу: будете жити тут і зараз 

Фото з відкритих джерел
Розповідайте хороше, домашнє, тепле – те, що мотивуватиме кохану людину

Для чоловіка важливо, задля чого він ризикує життям, що саме захищає. Це додає сил і цінності життю під час війни – людина на фронті тримається за ідею спокійного і мирного життя поруч з коханою людиною, з родиною. Тож подзвонити чоловікові й не лише розпитувати, як він, а й розповісти про своє, домашнє (наварила борщу, вчила з дітьми математику) цілком нормально. Це спільне з минулого формує й спільне в майбутньому. І це те, заради чого варто жити. І заради цього наші захисники ще завзятіше б’ють ворога.  Ще важливе: домовитися про те, що кожен з вас береже себе. Там, де він є – на фронті чи в тилу.

Хочете поплакатися чоловіку, телефонуйте мамі, подрузі, психологу

Розлука й небезпека часто провокує так звані «емоційні ями»: потребу, аби коханий був «поруч» – постійно писав, телефонував, підтримував. Такі «ями» властиві саме тим, хто в тилу, в безпеці. Але чоловіку на війні і так важко. Йому точно не стане легше від того, що ви боїтеся за нього і ридаєте в слухавку від туги чи новин. Виплескуйте свої емоції подрузі, мамі, сестрі, брату, психологу – будь-кому, хто може заспокоїти й знайти внутрішні резерви самоконтролю. Не чоловіку.

Контактів «з фронтом» і так мало, не наповнюйте їх негативом

Фото з відкритих джерел
Не дивуйтеся і не ображайтеся, якщо чоловік буде не дуже говірким

Жінки військових часто кажуть: він закрився, я почуваюся непотрібною. Але це не через вас, це особливість чоловічого характеру. Розповіді про власні переживання на фронті багатьма чоловіками сприймаються як слабкість. Поставтеся до цього з розумінням і не тисніть, вимагаючи одкровень.

Ще корисно домовитися, про що говорити і, не менш важливо, яких тем не торкатися під час телефонних розмов. Уточніть у чоловіка, що він вважає за підтримку: розмови про дітей і рідних, мрії про майбутнє, про те, що ви кохаєте і чекаєте вдома. І просто дотримуйтесь цих домовленостей.

Врахуйте, що війна змінить кожного з вас

Після неї потрібно буде заново «знайомитися» й вибудовувати стосунки. З оглядом на ті травми, яких ви набули. Травмуються зазвичай обидва партнери, хоча в кожного різний досвід: у чоловіка – участь у бойових діях, у жінки – переживання за близьку людину, котра була під загрозою смерті. До речі, людина в тилу часто переживає більше, бо надумує безліч химер.

Водночас не кожна подія, якою б травматичною вона не була, призводить до травми. Все залежить від індивідуальних особливостей. Загалом про психотравму можна судити лише через пів року після життя у нормальних умовах, тобто після повернення з фронту, повернення додому, возз’єднання сім’ї.

Ми щиро віримо і бажаємо, щоб кожен захисник повернувся додому живий, щоб усі родини знову поєдналися і жили у мирній, щасливій Україні. Так і буде! А зараз маємо підтримувати одне одного з усією турботою наших сердець.