Валентина Шульц: мрійниця, що відкриває освітні простори в маленьких містах

Валентина Шульц, без перебільшення, снідає у Києві, обідає в Острозі, а вечерю має у Нетішині… І таке майже кочове життя вона обрала абсолютно свідомо. Їй не припала до душі ТОП-посада у банківській сфері, яку вона займала тривалий час. Їй здалося замало будувати власний бізнес. Внутрішнє бажання займатися великими соціальними проєктами привело її в громадську організацію «ВИ.Мова» та в освітньо-культурні простори Гончаренко центр education and culture.

Ці заклади існують на гроші спонсорів та місцевих громад і пропонують безкоштовне навчання людям усіх вікових категорій. Тут можна вивчати мову, займатися йогою, відвідувати курси фінграмотності та навіть пройти майстер-клас із гончарства.

Про повноцінну роботу цих просторів дбає саме пані Валентина. А особливістю цих центрів (зараз працює 19) є те, що всі вони розташовані у невеличких містах та поселеннях міського типу.

Валентино, чи рахували, скільки міст, районних центрів, сіл і селищ по Україні ви об’їздили?

Точно більше чотирьохсот. І майже в усіх однакові проблеми: погані дороги та відсутність перспектив.

Є таке негласне правило: щоб про тебе та твою справу почули і заговорили – відкривай її у Києві. А ви чомусь їдете у маленькі містечка. Деякі населені пункти, де працюють ваші простори, навіть мало хто знає…

(Сміється.) Так, це добра нагода краще пізнати Україну! Гончаренко центри ніколи не будуть відкриватися у мегаполісах. Бо, як би голосно це не звучало, ми робимо це не заради слави чи популярності.

Можете навести приклад?

Наприклад, Городнє Болградського району. Це село знаходиться у віддаленому кутку Одеської області, без доріг, без можливості знайти гідну роботу. Єдине, чим займалася тамтешня молодь ще кілька років тому – це танці на дискотеці в місцевому клубі. Ось для таких містечок поява освітніх просторів має найбільше значення. Адже навчання – це можливість змінити майбутнє, особливо для дітей та підлітків.

Тому ми, не шкодуючи власних сил, долаємо бездоріжжя, розбиваємо машини, сваримося з підрядниками, які відмовляються їхати у таку Тмутаракань, і попри все знаходимо класних викладачів чи спікерів та відкриваємо освітні простори саме у таких районах.

А чого можна навчитися у таких центрах?

Обов’язковою для викладання є мова. Їй навчають абсолютно в усіх просторах. Від ігрових занять для малечі до розмовних клубів для літніх людей. І вивчати з нами можна не лише англійську. В деяких просторах викладають польську, французьку та навіть китайську.

Неодмінно всі простори мають курси профорієнтації для підлітків та фінансової грамотності для людей усіх вікових категорій.

Якщо ви кажете, що навчання є повністю безкоштовним, то мабуть від охочих займатися немає відбою? За яким принципом формуєте групи?

Так, бажаючих дійсно багато. Сформувати групи справді важко. Наприклад, у Черкасах усього за годину від початку реєстрації на англійську для дорослих записалися 80 осіб! Зрозуміло, що стількох ми не можемо прийняти. Передусім звертаємо увагу на мотивацію людини, а вже потім іде відбір за рівнем. Ну а згодом відкриваємо додаткові групи та… нові центри. (Посміхається.)

А чому ви не можете керувати всім процесом з Києва, навіщо потрібно увесь час роз’їжджати по центрах?

Звісно, що ті простори, які працюють вже довго, не вимагають постійної присутності. Але для того, щоб усе запрацювало як годинник, потрібно чимало зробити.

Найскладніший етап – це відкриття нового простору. Адже ми відкриваємо заклади за сприяння місцевих громад і маємо бути впевненими у тому, що починаємо співпрацю з людьми порядними, які поділяють наші цінності, а не хочуть вирішити свої проблеми за наш рахунок. Потім відбувається величезна робота з підготовки документів.

Дуже часто вся бюрократична система на місцях вступає з нами у бій! Тоді ми переконуємо, доводимо, посилаємось на закон. Хоча бувають подорожі-свята, коли центри проводять гучні заходи, коли майже пів міста збирається на нашу подію.

Так було на літніх кінопереглядах просто неба у Подільську, що на Одещині, або на спортивному святі у Миргороді на Полтавщині…

Скільки днів на місяць ви приводите вдома?

На жаль, дуже мало, десь 5-6 днів. Одначе й у ці дні постійно працюю.

І як на це дивиться ваша родина?

Будь-яка кар’єра вимагає від жінки певного нехтування інтересами родини. Звичайно, не всі чоловіки з цим погоджуються. Та я давно засвоїла правило: хочеш чогось досягти – будь готова втрачати.

А що стосується доньки, то були і образа, і ревнощі. Проте вважаю, що це нормально між рідними людьми. Головне – ми довіряємо одна одній, мені відомі її проблеми, переживання і прагнення. Тож мені залишається лише акуратно направляти її.

А невже ви ніколи не сумуєте за спокійним та забезпеченим життям?

Завжди хочеться того, чого нема (посміхається). Втім, відверто кажучи, я не вмію жити іншим життям, не бачу сенсу в грошах заради грошей чи кар’єрі заради кар’єри.

Того, чим я займаюся сьогодні, ще ніхто ніколи не робив – відкривати сучасні простори, єдині за стилем, за якістю викладання, за корисністю заходів… Я в захваті від самої ідеї, і я люблю людей, з якими працюю, бо всі вони справжні фанатики своєї справи.

Але якою б професійною не була команда, це ж дуже складно – керувати величезним колективом! Чи допомагають вам домовлятися з людьми жіночність та привабливість?

По-перше, більшість моїх підлеглих – це жінки, тому безглуздо застосовувати до них жіночі чари. А по-друге, останній раз я вирішувала проблему за допомогою жіночих хитрощів на іспиті в інституті. Та повірте, «залік» – це максимум, чого можна досягти всміхаючись та пускаючи очима бісики.

Я щиро люблю людей, ставлюся до них з великою повагою. Ніколи не уникаю проблем, не веду підкилимні ігри, вислуховую і намагаюся зрозуміти. Безумовно, за весь час перебування на ТОП-позиціях мені неодноразово доводилося звільняти людей, але кожного разу намагаюся робити це по-людськи і підтримувати теплі стосунки надалі.

А чи існує принципова різниця у керуванні великою бізнес-структурою та громадською організацією?

Різниця полягає у самих бізнес-процесах, а ось у керуванні людьми та етапами досягнення цілей я не бачу жодної відмінності. Успішне управління засноване на вмінні керівника ставити цілі, забезпечувати контроль і сприяти зворотному зв’язку зі своїм підлеглим.

Крім того, людяність, чесність, порядність – усе це залежить саме від нас, а не від типу компанії. Деякі керівники буквально зводять кам’яні стіни навколо своєї особи, і достукатися до них звичайному працівнику абсолютно нереально, але це не про мене. Я ніколи не тримаюсь за посади, я тримаюсь за людей, бо люди – це найбільший скарб компанії. Все, я що роблю – я роблю з любов’ю і віддаюся справі на всі 100%!