Її звали Маргарета Гертруда Зелле, і її батьківщиною було тихе містечко Леуварден у нідерландській провінції Фрісланд. Вона народилася 7 серпня 1876 року в сім’ї власника магазину капелюшків Адама Зелле та його дружини Антьє Ван дер Мелен. Її дитинство було звичайним як для дівчинки із забезпеченої сім’ї, вона навіть навчалася у приватній школі, вивчала іноземні мови та займалася музикою. Але батько поступово зазнавав збитків, і разом із боргами зростала його злість на дружину та дітей. Борги призвели до банкрутства, постійні сварки – до розлучення. З цього моменту життя Маргарети різко змінилося. І після того таких кардинальних змін було ще кілька…

Юна спокусниця

Через дев’ять місяців після розлучення мати Маргарети померла, батьку о них не було діла. Дітей розібрали родичі: Маргарета оселилася у хрещеного, пана Фіссера, який невдовзі вирішив відправити дівчинку в Лейден – пансіон, який готує виховательок – зовсім не цікаву професію для непосидючої і незалежної Маргарети. Згодом її звинуватили у спокушанні директора школи і попросили залишити школу.

Вона переїхала до свого дядька в Гаагу – у місто, де проводили відпустку офіцери голландської колоніальної армії, які після служби в Індонезії приїжджали поправляти здоров’я на довколишніх курортах.

Єдиним способом вирватися з-під його опіки було заміжжя, а єдиною можливістю познайомитися з потенційним нареченим – шлюбна колонка у місцевій газеті, знайомства на вулиці дядько Маргареті забороняв.

Дядько, помітивши легковажність племінниці, тримав її під суворим контролем

Шлюб з розрахунку

Увагу Маргарети привернуло оголошення: «Офіцер із Голландської Східної Індії хоче познайомитися з чарівною дівчиною для подальшого одруження». Підпис – військовий Рудольф Мак-Леод.

Згодом виявилося, що він племінник ад’ютанта короля Вільгельма III і двоюрідний брат віце-адмірала. Прибув на батьківщину відновити неабияк розхитане за шістнадцять років у колоніях здоров’я. Друзі вирішили, що Рудольфу час одружитися і потай від нього розмістили шлюбне оголошення. Сам Мак-Леод, дізнавшись про це, наказав повернути всі листи від претенденток не розпакованими, проте деякі все ж прочитав. Серед них був і лист від юної Маргарети Зелле, фотографія якої одразу вразила Рудольфа.

Через місяць листування вони познайомилися: майже сорокарічний, практично лисий Мак-Леод і вісімнадцятирічна Маргарета – струнка, волоока, з густим темним волоссям і гарненькою фігурою.

Через шість днів – у 1895 році – Рудольф і Маргарета побралися, а ще через три місяці повінчалися 

Сімейна трагедія

У весільну подорож подружжя вирушило до Вісбадену. Щоправда, швидко звідти поїхало – до красуні Маргарети надто активно чіплялися молоді офіцери, яких на цьому курорті було вдосталь.

У 1897 році в них народився син, ще через рік – дочка. Вони жили то на Яві, то на Суматрі. Посада зобов’язувала Мак-Леода давати прийоми, у яких його дружина із задоволенням грала роль господині – сукні їй виписували з Амстердама. Сімейні стосунки начебто стабілізувалися, але сталася трагедія: за загадкових обставин помер їхній син. Неідеальні стосунки Рудольфа і Маргарети почали стрімко псуватися. Він шукав втіху в обіймах повій, полюбляв випити, став картярем. Вона розважалася з молодими кавалерами.

Так тривало до 1902 року – до повернення у Голландію.

Якось увечері Маргарета повернулася додому і виявила, що її чоловік забрав дочку, всі цінності та втік

Натурниця з натурою

Маргарета негайно подала прохання про роздільне проживання: за рішенням суду дочка залишалася з матір’ю, а Рудольфа зобов’язали платити аліменти. Проте він не дав жодного гульдена. Втомившись від безгрошів’я, Маргарета повернула дочку чоловікові, а сама поїхала до міста своєї мрії – в столицю Франції. «Думаю, що всіх дружин, які втекли від чоловіків, тягне до Парижа», — пояснювалапояснювала вона своє рішення. І ніколи більше не бачила ні дочки, ні чоловіка.

У Парижі Маргарета вирішила, що її гарне тіло і жіночий досвід допоможуть непогано заробити – натурницею. Але ця робота оплачувалася погано. Ще й відомий імпресіоніст Гійоме назвав її груди плоскими і відмовився від її послуг. Потім, ставши Матою Харі, вона продовжувала соромитися своїх грудей: навіть коли повністю оголювалася нижче талії, прикривала їх бюстгальтером.

Принижена Маргарета влаштувалася до школи верхової їзди пана Мольє – допомогло набуте в тропіках вміння поводитися з кіньми.

Мольє, оцінивши засмагле й пластичне тіло нової вершниці, сказав, що з такими даними їй треба танцювати, а не їздити верхи

Танцівниця з далеких країн

Слова Мольє кмітлива Маргарета запам’ятала: знала, що вона добре рухається, що на неї задивляються чоловіки. Танцювати ніколи не вчилася, але зачаровувати і спокушати вміла. Крім того, Маргарета непогано знала малайську мову і мала хорошу зорову пам’ять: народні танці, які були однією з небагатьох розваг на Яві та Суматрі, вона бачила не раз і з легкістю могла відтворити. Смаглявою шкірою й темним волоссям її легко сприйняли б за уродженку Південно-Східної Азії.

Вона зробила ставку на танці – на поєднання східної екзотики та свого еротизму. Час для її дебюту був дуже вдалий – розквіт «прекрасної епохи», коли від надлишку грошей і надто спокійного життя парижани були ласі до незвичайних, пікантних видовищ.

Дебют новоявленої танцівниці «східних танців» відбувся в салоні відомої співачки мадам Кірєєвської – і тут же газета Coursier Francais написала: «Ця танцівниця з далеких країн – незвичайна».

«Коли вона не рухається, вона зачаровує, а коли танцює – огортає ще більшою таємничістю», – Coursier Francais

Око зорі

У салоні мадам Кірєєвської до ніг таємничої танцівниці упав Еміль Гіме – найбагатший промисловець та знаменитий колекціонер східних коштовностей. Він і придумав для Маргарети ім’я та легенду: у березні 1905 року перед публікою постала Мата Харі – «око зорі у перекладі з хінді». Насправді не з хінді, а з малайської; але хінді в Парижі все одно ніхто не знав.

«Знавчиня священних танців і таємних еротичних культів, донька індійського браміна та англійки» – за одну ніч Маргарета стала сенсацією, про яку говорив увесь Париж.

Але голим тілом – навіть ідеальним – Париж не здивувати. Тому Мата Харі показувала не просто тіло. Вона демонструвала вишукану й незвичайну виставу – суміш еротики й таємниці. Легкі газові покрови спадали одна за одною, але глядачі бачили не оголену жінку, а приховану у прозорих шатах красу античних статуй і картин Ренесансу.

Уже за кілька днів біля дверей Мати Харі юрмилися зачаровані чоловіки. Найвідоміші з них прагнули стати її коханцями

Найжаданіша жінка Парижа

Протягом 1905 року вона понад тридцять разів танцювала в найфешенебельніших салонах Парижа – у співачки Емми Кальве та графині де Луан, перед членами Французької академії та в Гуртку артистів та літераторів, а до будинку одного з найбагатших людей свого часу барона Ротшильда її запрошували тричі.

Після виступу La Presse писала: «Мата Харі вражає не тільки грою ніг, рук, очей, уст та яскраво-червоних нігтів. Не обмежена одягом, вона грає всім своїм тілом».
На вечорі у прими Comédie Française Сесіль Сорель, дружини графа де Сегюра, Мата Харі полонила найбагатшого «шоколадного короля» Гастона Меньє, який не лише зробив кілька фотографій оголеної Мати Харі, а й став її коханцем та спонсором.

Ці знімки зіграли фатальну роль: Рудольф Мак-Леод, побачивши на газетних фотографіях свою колишню дружину, зажадав розлучення. Адвокат довго намагався добитися від колишньої пані Мак-Леод згоди на розлучення, але та уникала контактів.

Тоді адвокат показав їй один з тих відвертих знімків. Маргарета швидко знайшла час: у 1906 році вона дала чоловіку розлучення

Поза конкуренцією

Вільна від сімейних зобов’язань, Мата Харі з неймовірним успіхом вперше виступила перед великою публікою – у знаменитому вар’єте «Олімпія» на Boulevard des Capucines. Її гонорар склав фантастичну суму – 10 тисяч франків.

Потім були двотижневі гастролі в Іспанії, під час яких вона начебто спокусила деяких членів королівської родини та посла Франції Жюля Камбона. З не меншим успіхом вона виступила в опері Монте-Карло. Розповідали, що композитори Масне і Пуччіні після кожної вистави надсилали до гримерки розкішні букети для Мати Харі.

Того ж року вона виступала в Берліні, де підкорила одного з найбагатших землевласників Німеччини, лейтенанта Альфреда Кіперта. Гастролювала у Відні, де в цей час жила Айседора Дункан. Neue Wiener Journal після виступу Мати Харі написав: «Айседора Дункан мертва! Хай живе Мата Харі!

За наступні півтора року Мата Харі стала найоплачуванішою, найпопулярнішою та найобговорюванішою танцівницею у світі

Коханка вельмож

Листівки з зображеннями Мати Харі продавалися в кожному кіоску, її іменем назвали «найкращі індійські сигарети з тютюну з острова Суматра», а на бляшанках печива друкували її портрети. Звісно, така популярність спричинила появу нових оголених танцівниць.

Журналістам Мата Харі цей бум прокоментувала так: «З’явилося все більше й більше дам, які виринули з нічого і прославляють мене своїми імітаціями. Мені справді лестили б ці знаки уваги, якби вони відповідали моєму рівню мистецтва, естетики й культурної правдивості. Але, на жаль, про них такого сказати не можна». І як контрудар підготувала нову програму, яку розрекламували всі газети.

Щоб закріпити успіх, вона спокусила нових коханців: до них зараховували половину міністерського кабінету Франції, майже третину посольського корпусу, десяток найбагатших людей Європи і кронпринца Німеччини. Коли під натиском церкви у Франції заборонили виступи оголених артисток, Мата Харі була єдиною, кого ця заборона не торкнулася.

З одного боку, її не чіпали як “індонезійку”, яка виконує «релігійні танці», а з іншого – як коханку високопоставлених політиків

Фатальні знайомства

Безпечність Мата Харі не втратила й з початком Першої світової війни. У 1913 році завдяки «старому другу» Альфреду Кіперту вона отримала ангажемент у театрі «Метрополь» і переїхала в Берлін. У театрі виступити їй так і не вдалося, але бурхливе світське життя Мата Харі продовжувала вести. Вечері для військових, зустрічі з високопоставленими офіцерами викликають інтерес до танцівниці з боку французької, німецької та британської спецслужб. Восени 1915 року її начебто завербувала німецька розвідка. Проте жодної інформації від агента Н-21 (так начебто Мата Харі значилася в документах) не задокументовано.

У цей невідповідний час вона закохалася – у капітана російського гвардійського імператорського полку Вадима Маслова. Закохалася настільки, що навіть збиралася за нього заміж.

Їхня чергова зустріч мала відбутися в курортному містечку Віттель у прифронтовій зоні. Але туди була потрібна особлива перепустка. За нею Мата Харі вирушила до військового бюро.

Вона потрапила на прийом до капітана Жоржа Ладу, керівника французької контррозвідки. Знайомство, яке зіграло фатальну роль…

Чоловіча помста

Жорж Ладу завербував Мата Харі працювати на розвідку Франції – за 1 мільйон франків. Гроші вона так і не отримала.

Після кількох тижнів поруч із коханим Мата Харі прямувала до Парижа – російський коханець вимагав грошей на утримання. Дорогою у Голландії її заарештували: англійські спецслужби прийняли її за німецьку шпигунку Клару Бенедикт. Однак відпустили – після того, як Мата Харі зізналася, що насправді вона працює на Францію і на капітана Жоржа Ладу.

Про це йому швидко донесли і відчитали за вербування такої легковажної особи. Можливо, саме через це він озлобився на танцівницю настільки, що підвів її під смертний вирок.

Безпечна Мата Харі небезпеку не відчула навіть тоді, коли її колишній коханець іспанський сенатор Еміліо Хуной відмовився від зустрічі, а коханий Вадим Маслов – від одруження і стосунків, посилаючись на рекомендацію російського посольства уникати спілкування з «небезпечною шпигункою» Матою Харі.

Її заарештували у лютому 1917 року в паризькому готелі Elysée Palace і відправили до в’язниці Сен-Лазар за звинуваченням у шпигунстві та видачі державних таємниць

Вирок невинній шпигунці

Перше, що зробила Мата Харі після арешту, – написала начальнику в’язниці: «Я невинна і ніколи не займалася шпигунською діяльністю проти Франції. Зважаючи на це, прошу дати необхідні вказівки, щоб мене звідси випустили».

У в’язниці вона провела вісім місяців. Усі її спроби виправдатися були марними, слідство було упередженим, а вердикт – наперед вирішеним. Франція програвала одну битву за іншою, і хтось мав відповісти за невдачі командування. Зваливши всі промахи на шпигунів, а потім публічно засудивши одного – точніше, одну, – французький уряд розраховував хоч якось виправдатися в очах своїх громадян.

Один з учасників процесу Андре Морне потім сказав, що свідчень проти Мати Харі не вистачило б і на те, щоб її відхльостати. Всі допитані в один голос запевняли, що вона ніколи нічого не розпитувала, нікому нічого не розповідала, і її цікавили лише кохання та розваги.

І лише Ладу звинувачував її у відвідуванні з Альфредом Кіпертом імператорських маневрів у 1906 році, в зустрічі з німецькими офіцерами в Гаазі, у загибелі трьох кораблів, на які вона запізнилася, збираючись виїхати з Парижа у 1916, та в арешті одного з французьких агентів у Бельгії.

Суд тривав лише два дні, і після недовгої наради пролунав вирок: розстріл

Останній ранок Мати Харі

Прохання про помилування Мати Харі відхилив навіть Президент Франції. Вона дізналася про це лише вранці напередодні страти.

Вранці 15 жовтня 1917 року Мата Харі у перлово-сірій сукні, солом’яному капелюсі з вуаллю, у своїх найкращих туфлях і довгих рукавичках стояла перед розстрільною командою. Вона відмовилася від пов’язки на очі, не захотіла бути прив’язаною до стовпа – очевидці згадують, що вона була найспокійнішою з усіх, хто був на страті. О 6.15, на світанку, Мати Харі не стало. Їй був 41 рік.

Дізнавшись про це, її колишній чоловік сказав: «Хай що б вона накоїла, але такого вона не заслужила».

За її тілом ніхто не прийшов, тому його передали для практики студентам-медикам. Все її майно продали на аукціоні. Рудольф Мак-Леод намагався хоч щось отримати на користь доньки, але отримав відмову: усі кошти пішли «на користь Французької республіки на покриття судових витрат та збитків від злочинної діяльності» Мати Харі. Її донці спадок все одно б не знадобився: через чотири місяці вона раптово померла від крововиливу в мозок.