час жінок

---

ВОНА ВЛАСНИМ ПРИКЛАДОМ
ПОПУЛЯРИЗУЄ УСЕ КРИМСЬКОТАТАРСЬКЕ
І ВЕДЕ ПРОГРАМУ
НА QIRIM.MEDIA

ОБЛИЧЧЯ ВІЛЬНОГО КРИМУ

НАДЖІЄ АМЕТОВА

Тема Криму та його корінного народу відгукується усім українцям, адже Крим – це Україна. І навіть не маючи змоги жити зараз на своїй рідній землі, кримці роблять усе, щоб розповісти Україні про кримських татар і про Україну – кримським татарам. Саме цьому присвячений проєкт «Обличчя вільного Криму» на QIRIM.MEDIA, авторкою якого є кримська татарка Наджіє Аметова.

Наджіє дуже болить Крим, бо їй, на жаль, довелося його залишити: вона народилася й жила у місті Судак, але в окупації було небезпечно, особливо після ув’язнення батька за політичним звинуваченням. Уже шість років Наджіє мешкає в столиці, працює у медіа й навчається на кримськотатарського філолога у КНУ. Ми зустрілися з нею у кримськотатарській кав’ярні за кавою (насправді чаєм), і розмова вийшла така тепла й щира, що й, вимкнувши диктофон, ми ніяк не могли наговоритися. Про обличчя вільного Криму, яким для Наджіє є кожен, хто говорить про Крим, співає кримськотатарською мовою, відкриває ресторан кримськотатарської кухні, розвиває миcтецькі проєкти, допомагає захисникам, розвінчує міфи про кримських татар, вивчає їхню мову, культуру, історію. Про родину, яка вимушено залишатися в Криму і за якою вона дуже сумує. Як і за самим Кримом, що живе в її думках і спогадах повсякчас…

Наджіє, коли з вами знайомляться, що ви найперше про себе кажете, як представляєтеся?

Найперше кажу, що я з Криму, і кажу це з такою гордістю! Це, звісно, не моє досягнення, але з огляду на історію кримськотатарського народу можна сказати, що мені пощастило народитися там. І мені про це завжди казав і мій тато, і моя бабуся. Пам’ятаю, якось ми з нею дивилися на море, на Генуезьку фортецю, і в бабусі забриніли сльози. А мені так не хотілося, щоб вона сумувала, і я їй казала: «Ну чого ти, видихай, ти ж удома, все». А вона відповідала: «Ти просто не розумієш, що це для мене»… Я в Києві вже шість років, і коли зараз бачу фото тієї фортеці або моря, або навіть коли відчуваю його запах, як рік тому в Одесі, мені хочеться плакати. Тепер я розумію бабусю.

Я не переїхала з Криму, коли почалася окупація рф – вона відбувалася на моїх очах. Мені здавалося, це якесь кіно. Коли, скажімо, ти спускаєшся в магазин біля будинку, а тобі кажуть: «Завтра уже грівни нє бєрьом». І ти думаєш: «А як це?». До того я жила в цивілізованому світі, і цей сценарій окупації був для мене таким дивним… Я пам’ятаю, як ми ходили на мітинг біля пам’ятника Шевченку з жовто-блакитними стрічками на руці, а люди так на це реагували! Казали: «Валітє в свою Україну». Я цього не розуміла: скільки жила в Криму, ніколи не чула від подруг, однокласниць, які зараз підтримують росію, що вони мріяли стати її частиною.

Я залишилась в Криму, бо у мене дуже традиційна сім’я: батьки, троє дітей – я, мої молодші брат і сестра. Ми хотіли триматися разом, принаймні на тій відстані, коли можна побачитися, зустрітися.

Врешті-решт ви все одно переїхали у Київ. Вчитися?

Насправді ні. За першою освітою я психолог, і навчалася я в Криму. Потім почала працювати на телеканалі АТР, це був найголовніший кримський канал. Але у 2015 році йому не продовжили ліцензію, і канал був змушений переїхати на материкову частину України, у Київ.

Якийсь час я залишалася в Криму, все одно створювала якийсь контент. Але у 2017 році заарештували мого тата за політично мотивованою справою. І він мені сказав: «Ти пишеш у соцмережах, розказуєш про все це, я дуже хвилююся за тебе». До того ж, я сама помітила, що стала тривожна, говорила з людьми пошепки. Якийсь час мені здавалося, що я відокремилася від усіх цих проросійських людей і живу у своєму кримськотатарському українському колі, але насправді це було не так. Страх, коли ти бачиш, що кримських татар – таких, як ти, затримують, переслідують, автоматично переходить і на тебе. Тоді я всерйоз задумалася про переїзд. У Києві у мене була робота, і я переїхала.

З вашим татом все гаразд?

Так, дякую. Він три роки відсидів у в’язниці, потім ще рік провів під домашнім арештом, з браслетом на нозі. Зараз уже вільний. Перші фігуранти були затримані у справі 26 лютого, коли кримські татари і проукраїнськи налаштовані люди вийшли на мітинги. Потім усіх переслідували й затримували. Тих, хто приходив підтримати на суди мого батька, його соратників, потім також переслідували. Будь-яка дія, навіть постояти вшанувати пам’ять у день депортації кримських татар, була ризикованою. Найбільше окупаційна влада не любить активних людей.

Справа, за якою арештували й мого батька, була дуже резонансною – так звана справа Веджіє Кашка. Це легендарна жінка, я вважаю. Маленька на зріст, але така сильна. Вона з тих людей, які дуже активно боролися за можливість повернення кримськотатарського народу до Батьківщини, один із символів національного руху кримських татар. І вона хороша подруга мого тата. Була. У день, коли їх затримували, Веджіє вдарили по спині прикладом, внаслідок цього вона померла в кареті швидкої допомоги… Формально ж їх звинуватили у вимаганні грошей, щось таке.

Отже, ви в Києві, і зараз знову навчаєтесь?

Так, навчаюсь в КНУ на філолога: кримськотатарська мова й англійська (переклад). Мені дуже подобається. Це вже мій свідомий вибір професії, і зараз, коли я сиджу на парах, розумію, для чого. У 17 років, коли я вступала в університет на спеціальність психолога, усе було інакше. Я вибрала більш-привабливу для себе професію, але не можу сказати, що це було моє покликання…

До своєї нинішньої освіти я прийшла через рефлексії. Мені цікаво знати все про нашу мову. Я зростала в сім’ї, де всі говорять кримськотатарською, але у нас, як і будь-якого народу, є діалекти. Я говорила на судакському, ялибойському діалекті. Це не літературна мова. Хоча, якщо чесно, скільки б я не вивчала літературну, мені мій діалект наймиліший. Він такий автентичний, так багато говорить про мене.

Цікаво, що мені дуже подобався Київський національний університет і раніше. Я дивилася на нього й думала: який він гарний, як би я хотіла тут навчатися. І це таки здійснилося. До цього мене підштовхнула ще й розмова з Рустемом Скибіним, популярним майстром-гончарем. Він розповідав про якийсь проєкт і зауважив, що дуже мало фахівців з кримськотатарської мови, він не знає, де знайти такого для свого дослідження. Я подумала: «Ого, в Києві є кримські татари, є навіть факультет, який відкрили у 2015 році на базі одного з найкращих вишів, то чому, власне, мені не скористатися цією можливістю?». І я пішла навчатися. Складала ННТ-тести, це як ЗНО.

На вашу думку, чому українці обирають кримськотатарську мову для вивчення?

Українська молодь – взагалі люди-феномени. Дуже круті. У них все в порядку з критичним мисленням, вони не слідують наративам, закидам. Це люди, які досліджують, вивчають. Цікавляться. В тому числі одним із корінних народів України.

Якось я спитала в одного з одногрупників, чому він вибрав вивчати кримськотатарську мову. Він розповів, що якось прочитав статтю про те, що вона занесена в список ЮНЕСКО як одна з вмираючих мов. І це ж одна з мов корінних народів України. Йому це здалося несправедливим: чому мова одного з народів моєї країни вмирає? Це перше. Друге: він почув у Тік-ток кримськотатарську пісню «Bağçalarda Kestane», яка йому дуже припала до душі (зараз він уже знає слова багатьох кримськотатарських пісень). Він почав цікавитись, де можна вивчити цю мову, натрапив на КНУ і вступив.

Власне, більшість людей діяли за тим же принципом – свідомість, зацікавленість. І такі люди мене дуже надихають. Я думаю: якщо, умовно кажучи, Даша, Катя, Руслан, Микита, Іра, Алла так люблять і вивчають мою мову, то мені це тим більш потрібно.

Крім навчання, ви й працюєте в QIRIM.MEDIA. Як взагалі прийшли у цю сферу?

Випадково. Телеканал АТР був дуже крутим – №1 у Криму з 2010 по 2014 роки. Його дивилися всі, незалежно від національності. Я теж дивилася і якось сказала одногрупниці: «Які вони гарні, розумні, креативні, модні, я б теж хотіла там працювати!». А вона: «Ти ж психолог, що ти там будеш робити?». Я подумала: «І справді, що?».

Потім, у 2013 році, звільнилася вакансія в анонсному відділі, і моя подружка, яка працювала на телеканалі, спитала: «Хочеш спробувати?». Я мало що вміла робити і мало що розуміла, але була певна, що такий шанс втрачати не варто. І спробувала!

Спершу писала анонси до програм, фільмів, серіалів. Незабаром Крим окупували, але я продовжувала працювати, поки телеканал на півострові не закрили. Пізніше титрувала турецькі серіали – писала для глядачів українські субтитри (турецька насправді дуже схожа).

Як з’явилася ідея проєкту “Обличчя вільного Криму”?

Я прийшла працювати в QIRIM.MEDIA, коли вже була повномасштабна війна. Деякі люди виїхали з України, інші залишались тут, але не мали ресурсу, щоб працювати. Я ж на той момент повернулася в Україну з Туреччини. Тоді мені зателефонував керівник QIRIM.MEDIA Февзи Амзаєв і запитав, чи не хочу я спробувати себе в проєкті. Сказав: «Я відчуваю, що у вас болить, а нам в команду потрібні люди, яким болить за Крим». Тоді я відповіла, що маю подумати, хоча одразу вирішила, що пристану на його пропозицію.

Через кілька днів прийшла в офіс. Там було дуже холодно, порожньо – ні душі. І я думала: «Як це, медіа і нікого немає?». Насправді всі просто працювали з дому. Був кінець 2022 року.

Цей проєкт – про людей, які живуть Кримом та активно борються за його свободу. Як він реалізується? Хто складає вашу команду?

Ми повністю оновили подачу QIRIM.MEDIA: раніше на каналі не було відео-формату, зараз у нас на ютуб-каналі щодня щось нове з’являється. Наша команда молода – всі кльові, креативні, талановиті. Ми трохи ширше бачимо і знаходимо спільну мову.

Є дуже крутий проєкт подкастів, який називається «АшоПроКрим» з ведучим Русланом Халаповим. Він запрошує до себе дуже цікавих, глибоких, свідомих гостей – зокрема й тих, хто розслідує воєнні злочини. Ще є проєкт «Актуально з Асіфом Алієвим», теж дуже хороший – якщо Асіф пише про щось, він дійсно заглиблюється в тему. І гарно розуміється на міжнародній політиці.

І, звісно, є мій проєкт «Обличчя вільного Криму». Він для мене як дитя, хоч це, може, й прозвучить пафосно.

Яким ви бачите майбутнє проєкту?

Я б хотіла, щоб ми стали мега-популярні, щоб нас дивилися мільйони. І щоб кримських татар знали такими, які ми є насправді. Бо російська імперія і потім радянська влада дуже добре попрацювали над тим, щоб нас сприймали хибно.

Що важливо знати про кримських татар? Над якими міфами і стереотипами українцям потрібно ще попрацювати?

Перше, що треба знати: кримські татари – це корінний народ Криму. Люди, які не прийшли з монголотатарами, а сформувалися на території Криму. Іншої батьківщини у нас немає. Від початку ми там жили, мали своє ханство, Кримський ханат.

Я пам’ятаю ще зі свого дитинства: хай мені ніколи в очі й не казали «чурка», але коли я бачила на паркані «вон із Крима, чуркі», я точно знала, що це адресовано нам. Тож я б запропонувала подумати: чи мають кримські татари право на цю землю, право бути такими ж громадянами України, як і ви? Також порадила б вивчити трохи культуру нашого народу. Наші традиції у деяких моментах перегукуються, але є й відмінності, адже ми мусульмани. І я вважаю, для України це родзинка, бо це чи не єдина в Європі країна, де серед корінних народів є й мусульмани.

Приймаючи свого часу гостей в Криму, ми дуже чітко розрізняли українців і росіян. Можливо, українці залишали не так багато грошей, але ніколи не ображали й намагалися чимось віддячити понад гроші.

Так, нам є куди рухатись, краще пізнавати кримських татар, в тому числі й через ваш проєкт. Що найскладніше і найприємніше у вашій роботі?

Найскладніше – проговорювати якісь болючі питання з гостями-кримськими татарами, бо у нас не прийнято про це говорити. Потроху змінюємо, але ще досі складно.

Найприємніше – відновлювати справедливість. Нарешті у нас як народу є шанс і можливість заявити про себе. Спростувати міфи про нас. Це той момент, коли я можу розповісти світові і про себе, свою сім’ю. Про те, як я сумую, як щовечора засинаю з болем всередині, бо найкраще спиться в батьківському домі, де я знаю, що всі поруч… А також про те, як ми разом проводимо час, як їмо, як готуємо, як це супер-смачно. Про що ми говоримо. Як тебе любить твій батько, як на тебе дивиться твоя мама, ніби ти найкраща дитина у всьому світі. І так майже в кожній кримськотатарській родині.

Якраз хотіла спитати, що вас надихає – може, родина, і ви мене випередили. Як ви зараз спілкуєтесь, чи можете бачитись?

На жаль, спілкуємось тільки телефоном. Востаннє я їздила до своїх у Крим в 2020 році. Можливість зустрітися десь за межами країни, в принципі, є, і я це пропонувала. Але для тата як колишнього політичного в’язня це може бути небезпечно, і він сам не хоче виїжджати з Криму, бо ми туди важко поверталися. Він вважає, що ми не маємо морального права їхати без гострої потреби. Але я дуже-дуже сподіваюся, що ми невдовзі побачимося в Криму.

Чи спілкуєтесь ви в Києві з людьми своєї національності? Як єднаєтесь за межами Криму зараз?

Наш слоган – Birlikte Quvet (в єдності сила), тож, звісно, єднаємось. Мені здається, кримські татари роблять це всюди, де б не були. Багато хто одне одного знає тут, у Києві, а як ні, я можу йти по вулиці й впізнавати своїх.

Допомагає чи заважає вам ваша національність тут? Що змінилося з початком повномасштабного вторгнення?

У Києві, чесно, жодного разу не мала проблем з національністю. Це дивно, адже в Криму мене могли зневажати. Там ми почувалися господарями своєї землі – голос крові, але при цьому в університеті мені було якось соромно сказати, що вдома ми говоримо кримськотатарською. Натомість у Києві – жодного разу нічого подібного. Коли кажу, що я – кримська татарка, перша реакція завжди однакова: вау! І завжди розпитують про те, як у нас те чи інше, завжди зазначають, які смачні у нас чебуреки й кава, і як люблять ходити в «Мусафір». «Мусафір» насправді зробив багато – популяризував нашу кухню. А моя задача – розповісти, що ми не тільки кухня.

Після повномасштабного вторгнення стали ще більше говорити про Крим. І його повернення вже не здається такою далекою мрією.

Як ви зараз підтримуєте національні традиції тут, у Києві? Можливо, щось готуєте, або носите національний одяг? А якщо вийдете заміж, то тільки за кримського татарина?

В ідеалі так, але є змішані сім’ї, і це особиста справа кожної людини. Нас мало, нам важливо зберігати свої традиції й мову. Тож головне, щоб тебе сприймали таким, який ти є, і не прагнули переробити.

Щодо традиційного одягу – іноді я одягаю фес. Це така красива кримськотатарська шапочка, розшита паєтками чи монетками. Так одягалися і наші бабусі. Колись феси обшивали золотими монетками, але під час депортації, у скруті монетки відривали і щось на них купували. Тож феси залишалися вже «голими», але все одно гарними.

На фес одягалася марама (хустка). Зараз уже марами зазвичай немає, зокрема, у мене, але фес є, і я його часом ношу. Наприклад, одягала його 18 травня, у День пам’яті депортації кримських татар, в Київському університеті тоді урочисто піднімали кримськотатарський прапор. І всі казали: «Як це гарно, а що це у вас за шапочка?». Один чоловік на вулиці викрикнув: «Крим обов’язково буде вільним!». Він мене впізнав за фесом. В університеті до мене підходили, просили разом сфотографуватися.

Також я намагаюся зі своїми подругами постійно розмовляти кримськотатарською мовою. Це дуже важливо. А щодо готування… Ми часто говоримо: «Дівчата, треба в когось нарешті зібратися і зробити манти або чебуреки». Але допоки ми так і не зібралися – ходимо посмакувати національними стравами в «Мусафір» 🙂 Скажу чесно, через брак часу я сама готую вкрай рідко.

Про що мрієте і що зробите найперше після нашої перемоги?

Я, хоч і є мрійниця, ставлюся до цього слова обережно, бо мрії часто відірвані від реальності. Я, скоріш, планую, ставлю перед собою цілі. Передусім поїду до своїх у Крим. Бо сім’я для мене дуже важлива. Це моя енергія, моя сила, це для мене все. Піду, ясна річ, на море, бо я народилася в місті, де є море, хоч і не вмію плавати. Але дуже люблю купити собі кави, сісти на березі і просто дивитися, думати…

Нещодавно їхала в метро, і від якоїсь дівчини так запахло… Я не знайшла б її у натовпі, але вона пахла, як Судак: хвоєю, морською сіллю, інжиром. І мене враз флешбеком відкинуло туди, на мій берег. Тож найперше я поїду додому. І хай це буде вже скоріш!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• “Монахиня з інстаграму”: сестра Антонія про стереотипи, власну місію й жіночі потреби
• Марія Башкірцева: спокусниця, художниця, бунтарка, яку кохав Мопассан і виставляв Лувр
• 15 днів під обстрілами Бучі: розповідь Наталії Ємеліної, яка пережила окупацію