Про український танець і гурт, створений героїнею «Українок», написав американський Vogue

Танцюристка Рома Прийма-Богачевська відома усій українській спільноті в США – розповідали її неймовірну історію разом з проєктом Diaspora.ua тут. Вона народилася й навчалася балету у Львові, була примою Львівської опери. Перед Другою світовою війною виїхала до Австрії, стала солісткою Національного театру в Інсбруку. Емігрувала до Канади, де танцювала у Королівському балеті Вінніпега. Згодом переїхала до Нью-Йорка і популяризувала тут український танець.

У 1978 році Рома заснувала ансамбль танцю «Сизокрилі», який не просто навчав народних танців, успішно виступав усіма Штатами, а й став осередком української діаспори, місцем збереження української спадщини, культури. Він існує досі – вже під керівництвом доньки й та онуки Роми Прийми-Богачевської. Ансамбль далі успішно виступає і залучає нові й нові покоління українських американців.

Власне, цим цей унікальний колектив з самодостатніми, активними учасницями, цікавим репертуаром і розкішними костюмами й зацікавив найвідоміший модний журнал – американський Vogue. Стаття, яку журналістка журналу Liana Satenstein присвятила «Сизокрилим», вийшла під заголовком «У Нью-Йорку український танцювальний ансамбль знаходить силу в традиціях».

Здалеку танцівниці «Сизокрилих» схожі на ляльок із квітковими німбами – вінками. Зблизька в їхніх обличчях можна розгледіти іншу, жорстокішу історію. Сьогодні жінки цього українського танцювального гурту зібралися разом, щоб виступити в маленькій студії за кілька кварталів від Юніон-сквер. У невеличкій залі, наповненій 11 танцюристками і 10 учениця різного віку, після репетиції стає неймовірно жарко. Рухи складні, швидкі та виконуються майже з військовою точністю. Краплинки поту виблискують на сценічному макіяжі, який дівчата роблять самотужки.

Прийма-Богачевська заснувала «Сизокрилі», коли її дочці, Ані Богачевській-Лонкевич було лише 13 років. Юристка за освітою, а зараз – виконавча директорка ансамблю. Після смерті матері у 2004 році вона перейняла управління колективом. «Я була наймолодшою учасницею гурту, єдиною справжньою учасницею: вся хореографія ставилася на мені, – каже Аня. – Якщо вдома матері потрібен був напарник або пара рук, то ними ставала я чи мій брат».

Лонкевич носить традиційне гуцульське намисто з коралових намистин і бронзових згард – захисних хрестиків-амулетів із дохристиянських часів. Сизокрилівці ласкаво, але шанобливо називають її пані Аня або вчителька Аня. Дехто навіть з любов’ю називає її матір’ю.

Донька Ані Лонкевич – 23-річна Рома, яку назвали на честь бабусі Прийми-Богачевської, також танцівниця і хореограф. Для виступів вона одягає сорочку з рукавами, яким понад сто років – їх носила ще її прабабуся з Полтавської області. Бабуся також їх одягала. «Я відчуваю відповідальність, коли ношу цію річ», – каже Рома.

Багатьом жінкам з «Сизокрилих» любов до танцю передається з покоління у покоління: колись тут танцювали їхні батьки, тепер вони та їхні діти. Наразі в колективі 35 учасників, з них 18 – жінки й дівчата. Ансамбль живе дуже скромно – на пожертви, зараз завдяки меценатству Сюзанни Джонсон, української американки з Іст-Віллиджа.

У світі існує кілька українських танцювальних колективів, але «Сизокрилі» мають особливість: поєднання балету та народного танцю. «Рома не була виключно фольклорною танцівницею», – пояснює її донька Аня Лонкевич. Вона поєднувала стилі: її танцювальні номери водночас чарівні та драматичні, а іноді навіть карколомні.

«Те, що ми робимо, настільки інтенсивне,– каже 39-річна Діана Шмериковскі, яка танцює в «Сизокрилих» з 1997 року. – Інші колективи також прекрасно танцюють. Елегантно й цілісно. Але енергія та пристрасть інші. Серце інше». Наприклад, танець «Бій за Україну» триває аж 15 хвилин. Рома Прийма-Богачевська поставила його після аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році, і в ньому є сцени із зображенням совєтів, хреста та українських селян.

У таких національних танцях, як гопак, історично так склалося, що чоловіки виконують дуже складі рухи – майже акробатику, яка кидає виклик гравітації. «Вважається, що жінки надто витончені й слабкі для таких трюків. Але Прима-Богачевська хотіла показати, якими українки є насправді – це потужна, хоч і витончена, сила, з якою потрібно рахуватися. Жінки в українському танці не просто стоять і мають гарний вигляд. Вони також рухливі та активні.

Сама назва «Сизокрилі» втілює суворий, але красивий дух колективу. Пані Лонкевич зазначає, що це «поетичний прикметник, який часто вживається для опису орла. Це образ мерехтливих крил, витончених, урівноважених, потужних і спортивних».

Учасниці ансамблю інколи грайливо скорочують назву «Сизокрилі» до просто «Сизі». Вони навчаються у школах, коледжах або вже працюють за фахом. Вони знайомі багато років – ще з дитинства, з часу навчання у літніх танцювальних таборах Прийми-Богачевської.

Багато з них – українці в першому, другому чи третьому поколіннях. «Я танцюю українські танці з шести років, а в «Сизокрилих» танцюю з 15 років, – розповідає пані Ханіфін. «Я знаю Аню все життя. Вона як мої батьки. Вона нас майже виростила».

Зв’язок в ансамблі лише зміцнився після початку війни Росії в Україні з лютого 2022 року. Кілька учасниць навіть по-новому глянули на своє походження.

За ці роки в «Сизокрилих» було кілька учасників, які не є українцями, але дуже люблять танці. Художній керівник Орландо Паган родом з Пуерто-Рико і танцює з «Сизокрилими» з 1990-х. Зі своєю нинішньою дружиною, яка є помічницею художнього керівника «Сизокрилих», він познайомився саме в цьому ансамблі. Це не рідкість: кілька його учасниць теж тут познайомилися зі своїми чоловіками.

29-річна Тетяна Озарук танцює в «Сизокрилих» з 2010 року. Її мати – домініканка, батько – українець. На зап’ясті у неї тату українського герба – тризуба. Коли почалася війна, вона відчула, що і в мені, і в ансамблі щось змінилося.

Танець завжди був для них воротами в українську історію та культуру. Кожна учасниця гурту відзначає, що «Сизокрилі» навчили не лише рухам, номерам, а й дисципліні та відданості справі. Зрештою, це ще й зв’язок з батьківщиною. «Кожен наш рух, виступ – це мова любові до нашої культури, до кожного регіону, і це повертає нас додому, – каже Шмериковські. – Це нагадує нам про традиції та пов’язує нас із нашою спадщиною».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Варвара Каринська: українка, яка створила балетну пачку, працювала з Далі й отримала «Оскар»
• Знай наших: 5 етнічних українок у політичній еліті США
• Соня Делоне: полтавка, яка започаткувала французьку моду