Родина Ягупових – Артур і Олена – із Запорізької області. Вони не бачились із початку повномасштабного вторгнення рф-ії в Україну. Він курить цигарку за цигаркою, міцно тримає у руках великий букет троянд, а на питання: «Які квіти любить дружина?» ствердно відповідає: «Вона любить мене!»

Поки чоловік боронив країну від ворога, Олена пів року провела в полоні російських катів. І от довгоочікувана зустріч – диво, у яке вірили обидвоє сталося.

Бути свідками такої зустрічі, зазначають на фейсбук-сторінці 92 ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка, то ніби побувати на сповіді. Не передати словами, як тепло і водночас міцно вони обіймалися. Сльози болю і щастя красномовніші за будь-які слова.

Артур все життя працював у ДСНС – охороняв Запорізьку АЕС, Олена – на держслужбі. У 2020-му чоловік вирішив поповнити лави ЗСУ, потрапив у 22 мотопіхотний батальйон. Вже на другий день Великої війни містечко, в якому жила родина, окупували. Чоловік на той момент тримав оборону у Циркунах на Харківщині, діти вже дорослі і живуть у різних містах України, а дружина і подумати не могла, що доля підготувала неабияке випробування.

«Прийшли до мене 6 жовтня 2022 року, сказали: «Сусід написав заяву, що мій чоловік служить у ЗСУ і в мене зброя має бути». Обшукали, звісно, нічого не знайшли, забрали у «поліцію» і два дні допитували: били, одягали пакет на голову, замотували скотчем руки та довкола шиї, а потім ще носа закривали, щоб не було змоги взагалі дихати. Проте завдяки тому, що офісний стілець легкий, трохи вдавалось падати на бік і так хоч якось дихати. А по потилиці били пляшкою з водою, кров текла, але ніхто на це не звертав уваги. Серед тих, хто допитував, були кадирівці, днр-івці та місцеві. Їх цікавило місце розташування чоловіка, а також люди з проукраїнською позицією серед знайомих.

Нічого не дізнавшись мене відправили в тюрму. Там сиділа у камері з жінками, котрі мають по 2-3 вбивства. Своїх нар у мене не було, тож спала на підлозі, взимку. Згодом перевезли в інше місце. Там копали окопи. Про нормальну їжу, душ чи лікаря мови не було. То були нелюдські умови. Пекло. Загалом чотири рази змінювала місце перебування.

Чесно кажучи, я думала, що це – кінець. Але згадки про дітей та чоловіка гріли душу

Олена розповідає: “За можливості робила фізичні вправи і навіть обливалася холодною водою. Це вдавалось, коли нас перевели у табір полонених і коли вода замерзала у відрах, я колола лід, заносила в приміщення, щоб розтанув і тоді загартовувалась. Надія танула, як той лід, але віра не полишала. Одному з полонених вдалося подзвонити рідному брату – телефон випросив у солдата з нашої охорони і саме тоді все зрушило з мертвої точки. Родич робив сотні дзвінків по всіх-усюдах, стукав у всі можливі і неможливі двері, аби нас визволити, і от я вдома. Дзвінок донькам, чоловіку і нестримне бажання їх обійняти”.

«Кошмар, який пережила моя Олена, важко навіть уявити, – говорить Артур зі сльозами на очах. – Про те, що вона в полоні, я дізнався від доньки, якій подзвонили сусіди, а потім були місяці тиші, пошуків, уривки інформації, відчай та біль і, нарешті, перемога. Наша маленька, але перемога. Увесь цей час я вірив у неї. Знав, що вона – сильна».

Вони обіймають один одного та розглядають, ніби, уперше. Вона говорить, що чоловік постарів, а він ніжно дивиться і пропонує обвінчатися

Олена розповідає, як ховала обручку у роті в тюрмі, щоб не забрали, та погоджується дати обітницю коханому перед Всевишнім.

Попереду в обох тривале лікування, адже за час повномасштабної війни у Артура загострились хронічні хвороби, йому зробили операцію на нозі. Олена ж повернулася з полону з численними травмами, котрі потребують глибокого обстеження. Але сьогодні вони щасливі, як ніколи, бо разом.

Під звуки церковних дзвонів та сирену по всій країні, вони вінчаються в храмі та обіцяють перед Богом бути вірними один одному все життя.

Артур та Олена – приклад мужності і нескореності! Бажаємо незламній парі відсвяткувати «золоте» весілля у мирній Україні! Вітаємо з вашою перемогою!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: