Людина війни: інтерв’ю з воєнною кореспонденткою Наталією Нагорною

Можна вважати себе «боягузкою» і водночас безстрашно вести репортажі з гарячих точок. Як от спеціальна кореспондентка ТСН 1+1 Наталія Нагорна. Вона справжня профі: давно і в журналістиці, і на війні. За фахом Наталія працює з першого курсу університету – на телебаченні. Зараз вже наставляє журналістів-початківців – зробила курс безкоштовних відеоблогів «Журналістика очима ТСН», викладала у школі медіа-продакшн 1+1. Вона пройшла Майдан, а вже у березні 2014-го поїхала до Криму, де на власні очі побачила «їхтамнєтів», що погрожували зброєю. Так почалася її воєнкорівська діяльність.

Ще з 2008 року вона почала займатися парашутним спортом, кататися на сноуборді, вейкборді, літати з парапланом – словом, робити те, чого боялася, й долати свій страх, занурюватися у начебто некомфортні умови, які потім ставали кайфовими.

Також у 2011 році Наталія вперше пройшла курси домедичної допомоги – не тому, що знала про наближення війни, а тому, що це могло знадобитися: під час занять екстремальним спортом часом все залежить тільки від тебе, і ти маєш вміти робити якісь елементарні речі, наприклад, непрямий масаж серця.

Потім їй це знадобилося на Майдані, коли вона потрапила в групу швидкого реагування українського Червоного Хреста, знадобилося й тепер. «Тож мені не так важко, як багатьом іншим, – пояснює Наталія. – Водночас я не знецінюю страх, це дуже потрібне для виживання відчуття, і я завжди контролюю, щоб воно було в мені».

Наталю, як ви стали військовою кореспонденткою?

Я це називаю не військовий, а воєнний кореспондент – той, який працює на війні. Військовий кореспондент – це в першу чергу військовий. Я ж не приймала присягу і не є комбатантом, але є кореспонденткою, яка працює серед іншого й на війні.

Крім того, й поняття війни не обмежується передовою лінією – це також і населені пункти, які поруч, і люди, що втратили свої домівки й вимушені були покинути їх або пережили розлуку. Це комплекс тем і проблем, які ми маємо висвітлювати в новинному форматі або форматі сюжетів-нарисів, історій героїв. Причому це не обов’язково про людей, які зробили щось героїчне, про людей у складних обставинах теж.

Що включає поняття воєнного кореспондента?

Воно включає багато речей, які формувалися поступово. У 2014 році це була така махновщина-партизанщина. Тоді був створений прес-центр АТО, але багато хто їздив і з волонтерами, на особистих знайомствах. Зараз це не дуже підходить, адже у нас повномасштабна війна. Воєнних кореспондентів стало більше – чимало наших регіональних кореспондентів змушені були стати такими (із Запоріжжя, Харкова, Дніпра тощо). Війна їх стосується напряму, і вони ж не можуть знімати сюжети про те, як, скажімо, в зоопарку народилося тигреня.

Що стосується мене, я зараз найбільше працюю з Миколаєвом і регіоном. І я б не сказала, що передова перед містом більш небезпечна, аніж просто жити в Миколаєві – біля будинку, де ми жили, ракети падали щодня.

Які умови, дозволи потрібні, щоб потрапити в зону бойових дій?

Найголовніше, що дає право журналісту висвітлювати війну, це акредитація Міністерства оборони – так звана зелена карта. Таку мають багато журналістів з України і не тільки.

Коли ми у квітні приїхали в Миколаїв, там було понад чотири сотні журналістів. Однак ми намагаємось вибирати напрямки, де будемо єдині. Працюючи в тому ж Миколаєві, ми також отримуємо акредитацію місцевої військової адміністрації, навіть якщо знімаємо тільки у місті. І це правильно, адже журналістів не мають підозрювати в корегуванні вогню.

Робота на передовій передбачає супровід військових, для якого потрібно бойове розпорядження, і в нього вносяться і журналісти (це робиться прес-центрами на місцях). Плюс кожна бригада має прес-офіцера – це найкращий друг журналіста. Це людина, яка отримує наказ супроводжувати тебе, і все може показати. І це теж правильно, так має бути на війні – ніхто не діє без наказу. Це про відповідальність. Кожен робить свою роботу і відповідає за неї, навіть якщо трапляються позаштатні ситуації (наприклад, поранення).

Згадайте ваше перше завдання – яким воно було? Які були емоції?

Перше було ще в Криму, у березні 2014 року. На Донузлаві, де я раніше часто бувала на фестивалі «Казантип», наші затопили корабель, щоб росіяни не могли заходити в бухту. Ми поїхали туди, і, побачивши біля селища Мирний колону російських військових, поїхали за ними. Тоді вийшов російський солдат і націлився на мене якимось кулеметом. І показав дулом, щоб я йшла.

Як поставилися ваші друзі, колеги, близькі до вашої роботи?

Звісно, всім хочеться, щоб ти був удома у безпеці. Але потім у тебе трохи змінюється коло спілкування, з’являються люди, для яких, навпаки, ненормально не їздити на війну, підтримувати своїх. І тому зайве відсіюється якимось природним шляхом.

Який досвід виїздів у зону бойових дій наразі маєте? Рахували, скільки їх було?

Ні, не рахувала. Взагалі виїзд від виїзду дуже різниться. Навесні ми три дні були у Кривому Розі й зняли три шикарних сюжети. Потім – у Миколаєві, де зняли нових героїв України, молодих 23-24-річних хлопців. Можемо поїхати на тиждень або на день. Якось їхали у Миколаїв через Вознесенськ, а там якраз прилетіла ракета, і ми зняли наслідки обстрілу й зразу вийшли в ефір. Ми часто знімаємо сюжети у Миколаєві, а потім їдемо на передову. Зазвичай за один виїзд знімаємо більше сюжетів, аніж можемо відразу показати.

Що згадується із останніх репортажів – які зустрічі й ситуації на межі страху й сміху? Який найяскравіший спогад?

Найяскравіший, напевно, сюжет і про війну, і не про війну водночас. Якось ми приїхали в Миколаїв, а нам кажуть: поїхали, покажемо дуже крутих хлопців. Це була пожежна команда, яка насправді не пожежна команда. В одному з населених пунктів завалило пожежну частину, нічого не працювало, та й людей практично не лишилося. При цьому все потужно обстрілювалося.

Місцеві приїхали туди, дістали з-під завалів пожежну машину і за принципом «нас ніхто не врятує, якщо ми не врятуємо себе самі» почали в шльопках і футболках-шортах приїжджати на пожежі й тушити їх. Якось ДСНС-ники приїжджають на пожежу, а там вже ця команда працює. Здивувалися: а ви хто? Це справді про Миколаївщину: тут багато людей, які не є партизанами, але дуже добре розуміють, що це їхнє завдання – захищати свій дім.

Я завжди за те, щоб цивільні люди виїжджали й не заважали військовим, наражуючи себе на небезпеку, але розумію й тих, хто намагається захищати себе сам. Це не позиція: а куди я поїду? Цього я не розумію: ти поїдеш будь-куди, щоб врятувати своє життя, своїх дітей, ти не втримаєш стіни свого будинку. Це інше – категорія людей, які залишаються там, бо відчувають обов’язок. Наприклад, працюють лікарем і не можуть залишити роботу, або доглядають за лежачими родичами. Або ті, хто вивезли сім’ї, а самі лишилися допомагати на місці, наприклад, з ремонтом автівок військових. Або родичі військових, які не хочуть покидати своїх.

Що ви дізналися про себе особисто, працюючи воєнною кореспонденткою? Як це вас змінило?

Я зрозуміла, що мені не підходить втікати. Заховатися, зробити все задля того, щоб зберегти життя, – нормально. А от саме тікати – ні.

Знаєте, як кажуть: є люди – пацифісти, а є – люди війни. Людям війни у війні комфортно, на відміну від тих, що «за мир». І, мабуть, для себе я зрозуміла, що я – людина війни. У мене зараз стан, який психологи називають «заморожені емоції». Поплачу після того, як все скінчиться. Хоча, звісно, кількість критичних втрат вже велика – маю на увазі критичних саме для мене. Бо коли ти бачиш загиблих – це одне, а коли загинула твоя подруга – це інше. І тобі від цього погано, як би ти не намагався, як то кажуть, триматися. Як і від того, що хтось, кого ти поважаєш і любиш, у полоні або зник безвісти. Як і від того, що ти постійно працюєш з людьми, які несуть великі втрати, у яких щойно загинула дитина, собака, які не можуть прийти до тями від того, що їм вдалося вижити…

Чи є зараз страх і як його долаєте?

Взагалі, страх смерті – це наше нормальне, базове налаштування. Але дещо в мені змінилося. Коли ти бачиш більше війни, то починаєш розуміти, як це працює. Раніше як: прилетіла одна ракета по Києву, у тебе паніка і хаос. Зараз прилетіло вже багато: поблизу будинку, де я живу, вже впало вісім ракет. Але ж ракета вб’є не усіх. Прилітає одна ракета вартістю багато мільйонів доларів і вбиває одну людину, прилітає ще одна – те саме. І ти розумієш: зараз мене намагаються залякати і вбити. Чи залякають мене, контролюю я, чи вб’ють – не знає ніхто.

Нелогічно й неможливо увесь час боятися. Цим ти сам себе виснажуєш, а я не можу собі цього дозволити. Мабуть, я навчилася приймати свої страхи, перестала їх собі придумувати: от що буде, якщо прилетить, а якщо кинуть ядерну? Навіть після ядерного удару були люди, які стояли неподалік і вижили.

Українці феноменальні, бо в складних умовах не припиняють жартувати, навпаки. Це спостерігається і на передовій? Що вас вражає, захоплює, дивує у наших воїнах?

Навіть не дивує, а дає надію: те, що є ці люди – наші воїни. От дивишся на людину: він воює вже вісім років і не раз виходив з таких замісів, що годі уявити. Це означає, що ми дуже живучі. Є люди, які вижили після «Азовсталі», після Оленівки. Як можна пройти все це, повернутися додому й сміятися? А наші можуть. Взагалі, військові дуже часто говорять: я ніде стільки не сміявся, як на війні. Це неймовірно.

Чи легко бути жінкою на війні? Бачите якісь зміни у ставленні загалом до жінок на війні – військових, волонтерок, кореспонденток?

Жінка-кореспондентка – це все одно трохи інше: приїхала-поїхала. Мені легше: я сплю на простирадлі, маю розкіш митися, перевдягатися. Жінкам-військовим важче. Вони зараз  складають близько 15% Збройних Сил України, але не всі вони знаходяться на передовій. Частина жінок – медики, діловоди, психологи тощо. І вони знаходяться в нормальних місцях. Водночас є приклад героїчних жінок.

Наприклад, нещодавно загинула Сімба. Оля казала, що не любила жінок на війні, хоча сама була однією з них. Точніше, не любила, коли жінка випинала те, що вона жінка: ой, я не нарубаю дров, ой, я це не донесу… Жінка на війні, якій треба три номера обслуги, це неправильно. Загалом на війні, і серед воєнних кореспондентів теж, стирається гендерна різниця. І це зручно. Наприклад, кажуть: «Ой, там так небезпечно, мабуть, візьмемо тільки оператора. – А мене чому ні? – Ну добре, сідайте. Думали вас не брати, але ви так стояли, посміхалися».

Чого боїтесь найбільше і що надихає найбільше?

Я боюсь не за себе – за інших дорогих мені людей, які перебувають на війні. А найбільше я боюсь, що ми не витримаємо. Я просто розумію, чим це може закінчитися і які мати наслідки. Минулий раз російська окупація призвела до голодомору, концтаборів, деукраїнізації, винищення цілих націй. Викорінення української історії, коли ми тільки зараз все по крихтах збираємо. Нав’язування нам замість войовничого українського духу якоїсь шароварщини. Я не хочу тут росії.

Часто кажуть: наша русофобія недостатня. Моя, по-перше, достатня, по-друге, це не русофобія, тобто тут немає страху. Я не боюсь росіян чи росії, я просто не хочу, щоб вони лізли сюди своїм брудним рилом, скільки вже можна. Я хочу бути українкою в Україні – і щоб їх тут не було з їхнім усім.

А надихають мене люди, які роблять дива – наприклад, виходять з окупованого міста пішки разом з своїми трьома собаками. Ті, які не кидають своїх, допомагають, діляться, із останньої консерви варять каструлю супу для усіх. Дуже надихають наші рятувальники. Надихає перспектива.

Про що мрієте і що зробите найперше після нашої перемоги?

Родину додому заберу – мама й племінники зараз у Німеччині. Я дуже вдячна людям, які їм допомагають, це дуже важливо, коли ти можеш робити свою роботу, не хвилюючись, що там вдома. Але дуже хочу, щоб вони повернулися додому. Я розумію, що після війни роботи буде ще більше, ніж зараз – розборки, боротьба за владу, домовленості, спроби розкрадання грошей. Але й з цим якось розберемося.

Про роботу на «нулі», жінок на війні й ворога на відстані 100 метрів розповіла журналу “Українки” військова кореспондентка Марія Бібік – теж дуже цікаво, читайте тут.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Жінки у війні: Євгенія Бакай – перша в історії ВМС ЗСУ штурманка флоту
• «Важливі Жінки зі сталі»: дружини, мами, сестри полонених захисників у проєкті на їх підтримку
• Фото війни: українські жінки у 16 проникливих кадрах