сучасні українки

---

ЮЛІАНА
ГАРБАР

“Сьогодні допомагати людям означає не тільки надавати доступ до ресурсів або послуг, а й створювати безпечні, гідні та передбачувані умови підтримки”

Розмовляла
Галина Білак

Юліана Гарбар, керівниця громадської організації «Аваліст», яка з початку повномасштабного вторгнення є партнером CARE в Україні. За її плечима – чималий досвід: від волонтерської роботи у Луганській області до створення знаної громадської організації, яка вже підтримала понад 1,3 мільйона людей. Щодня її команда у прифронтових регіонах стикається з викликами та ризиками, однак продовжує працювати попри все. І це викликає не лише повагу, а й бажання зрозуміти – що підтримує та втримує на такій непростій роботі?

Про організаційні цінності, людські історії, які надихають на наполегливість і надію навіть у найскладніші моменти – наша розмова з Юліаною Гарбар.

Юліано, для початку розкажіть трішки про особисту історію переміщень та ідею створення громадської організації?

Волонтерська діяльність розпочалася для мене ще після 2014 року, коли війна вперше торкнулася нашого життя безпосередньо. Тоді це була переважно точкова допомога – підтримка людей, які втратили дім чи опинилися в кризових умовах. З часом стало зрозуміло, що потреби значно ширші й вимагають більш системного, організованого підходу.

Саме тому у 2018 році було офіційно створено громадську організацію «Аваліст». Це стало логічним продовженням волонтерської роботи та можливістю надавати допомогу більш структуровано, професійно і в тісній взаємодії з громадами та партнерами.

У 2022 році, у зв’язку з повномасштабним вторгненням, ми були вимушені переміститися з Луганської області. Цей досвід став ще одним переломним моментом – уже не лише як для організації, а й на особистому рівні. Власне переміщення ще глибше показало, з якими викликами стикаються люди під час евакуації, втрати дому, звичного життя та відчуття безпеки. Саме тоді діяльність «Аваліст» набула ще більшого масштабу та фокусу на підтримці постраждалого населення, внутрішньо переміщених людей і громад, які опинилися в зоні підвищеного ризику.

Цей шлях – від волонтерства після 2014 року до повноцінної гуманітарної організації – став результатом поєднання особистого досвіду, відповідальності та чіткого усвідомлення того, що допомога має бути сталою, професійною і людяною.

«Аваліст» створювався як організація, що працює поруч із громадами, чує їх і реагує швидко та гідно. Для мене було принципово важливо, щоб у центрі всіх рішень залишалася людина – її безпека, гідність, психологічний стан і право на вибір.

Чи були моменти, коли ви відчували, що продовжувати далі неможливо? Що змушувало вас рухатися далі?

Такі моменти, безумовно, були. Особливо після 2022 року, коли навантаження зросло в рази, а війна перестала бути чимось “десь поруч” і стала частиною щоденної реальності. Були періоди повного виснаження – емоційного, фізичного, внутрішнього. Коли одночасно потрібно було приймати складні рішення, підтримувати команду, допомагати іншим і при цьому самим проживати втрату дому, невизначеність і постійну тривогу.

Іноді здавалося, що ресурсів більше немає. Але щоразу повертало усвідомлення відповідальності перед людьми, які звертаються по допомогу, перед командою, яка працює в надзвичайно складних умовах, і перед громадами, для яких наша присутність стала важливою опорою.

Рухатися далі змушувала також віра в людей, у силу команди, у взаємну підтримку, у маленькі, але дуже конкретні результати – коли вдається допомогти сім’ї виїхати з небезпечної зони, забезпечити тепло взимку, дати відчуття безпеки хоча б на короткий час. Саме ці моменти нагадують, заради чого все це робиться.

Ще одним важливим фактором стала здатність вчасно зупинятися і визнавати власну вразливість – просити підтримки, переглядати темп, піклуватися про команду і про себе. Розуміння, що ми не можемо зупинити збройний конфлікт, але можемо зменшити його наслідки для конкретних людей, і є тим внутрішнім рушієм, який допомагає йти далі навіть у найважчі моменти.

Як повномасштабна війна змінила особисто вас і ваше бачення того, що значить “допомагати людям”?

Якщо раніше допомога сприймалася переважно як реагування на конкретні потреби – матеріальні чи організаційні, то з війною прийшло глибше усвідомлення її комплексного характеру.

Сьогодні для мене допомагати людям – це не лише забезпечувати доступ до ресурсів або послуг, а й створювати безпечні, гідні та передбачувані умови підтримки. Це про системність, довіру та сталість рішень, які враховують реальні потреби громад і не завдають додаткової шкоди.

Війна навчила мене дивитися на допомогу стратегічно: бачити людину не лише в моменті кризи, а в довшій перспективі – з її вразливостями, ресурсами та потенціалом до відновлення. З війною я зрозуміла, що ефективна допомога неможлива без партнерства з громадами, місцевою владою та іншими гуманітарними акторами.

Як голова організації, я дедалі більше уваги приділяю питанням якості допомоги, захисту, підзвітності та благополуччя команди. Тільки стабільна, професійна й підтримана команда здатна надавати допомогу, яка дійсно відповідає принципам гуманності та поваги до людей.

Як змінилася ваша організація за ці вісім років? Скільки людей вже отримали підтримку завдяки «Авалісту»?

За ці роки організація пройшла шлях від ініціативної волонтерської діяльності до професійної гуманітарної структури з чіткими процесами, командою та системним підходом до допомоги.

Починаючи з волонтерської роботи після 2014 року, ми реагували на нагальні потреби людей у своїх громадах, часто працюючи в умовах обмежених ресурсів, але з великою внутрішньою мотивацією. У 2018 році було прийнято рішення про офіційну реєстрацію громадської організації, що дозволило структурувати діяльність, розширити партнерства та перейти від точкової допомоги до програмної роботи.

Після 2022 року знову організація суттєво трансформувалася. Ми масштабували діяльність, адаптувалися до нових регіонів, посилили управлінські, фінансові та моніторингові спроможності, а також інтегрували міжнародні гуманітарні стандарти у всі напрямки роботи. Зросла команда, з’явилися мобільні формати роботи, комплексні програми підтримки – від екстреного реагування до психосоціальної допомоги та грошових інтервенцій.

Сьогодні організація працює системно, у тісній координації з місцевою владою, гуманітарними кластерами та партнерами, з особливим фокусом на безпеку, підзвітність та благополуччя як бенефіціарів, так і команди.

За роки роботи завдяки діяльності організації підтримку отримали один мільйон триста шістдесят сім тисяч людей. Це внутрішньо переміщені люди, мешканці прифронтових громад, люди похилого віку, сім’ї з дітьми, люди з інвалідністю та інші вразливі групи. Для нас ці цифри – не просто статистика, а підтвердження того, що організація змогла зберегти свою ціннісну основу й водночас вирости в інституційно спроможного гуманітарного актора. Головною зміною за ці роки стало усвідомлення відповідальності: за якість допомоги, за довіру людей і за стійкість організації в умовах тривалої кризи. Саме це визначає наш подальший розвиток і сьогодні.

Поділіться, будь ласка, історією сім’ї або громади, яка відчула справжню зміну завдяки вашій допомозі –історією, яка надихає вас у найскладніші моменти…

Є багато історій, які залишаються зі мною, але одна з них особливо часто повертається в думках у складні моменти. Це історія однієї родини, яка була змушена залишити свій дім. Вони виїжджали майже без речей, з маленькою дитиною та літніми батьками, не до кінця розуміючи, куди саме їдуть і що буде далі.

Коли ми познайомилися, ця родина проживала в колективному центрі. Вони були виснажені – не лише фізично, а й емоційно. Їм бракувало найпростішого: відчуття безпеки, стабільності, розуміння, що про них хтось дбає. Ми змогли підтримати їх комплексно – надати гуманітарну допомогу, грошову підтримку, а згодом і психосоціальну допомогу. Особливо важливою стала робота з мамою, яка довгий час трималася заради дитини, але була на межі вигорання.

Через певний час я знову зустріла цю родину. Вони вже орендували невелике житло, дитина пішла до школи, а мама сказала фразу, яку я пам’ятаю досі: «Ми вперше за довгий час почали планувати завтрашній день». Для мене це і є справжня зміна. Не просто надана допомога, а повернення людям відчуття опори, гідності та віри в майбутнє.

Робота у Донецькій та й інших прифронтових областях – це постійна небезпека. Як ви справляєтеся з цим? Чи були випадки, коли ви особливо переживали за команду?

Робота в Донецькій та інших прифронтових областях завжди пов’язана з ризиком, і ми ніколи цього не ігноруємо. Небезпека – не абстрактне слово, а щоденна реальність, у якій живе і працює наша команда. Саме тому питання безпеки для нас не формальність, а один із ключових пріоритетів.

Ми дуже уважно ставимося до планування кожної поїздки й кожної активності: постійно моніторимо безпекову ситуацію, координуємося з місцевою владою, гуманітарними координаційними механізмами, коригуємо маршрути, формати роботи, а за потреби – переносимо або переводимо активності в дистанційний формат. Для нас важливо, щоб жодна допомога не надавалася ціною людського життя чи здоров’я.

Звісно, були моменти, коли я особливо переживала за команду. Коли люди працюють під обстрілами, коли зв’язок зникає на кілька годин, коли доводиться терміново змінювати плани або евакуюватися – ці моменти залишають глибокий слід. У такі хвилини ти особливо гостро відчуваєш відповідальність не лише як керівниця, а й просто як людина.

Допомагає справлятися довіра всередині команди, чіткі протоколи безпеки та постійна турбота одне про одного. Ми інвестуємо в навчання з першої домедичної допомоги, у психосоціальну підтримку персоналу, страхування, і наші міжнародні партнери, такі як CARE, постійно нас у цьому підтримують. Спільно ми створюємо простір, де люди можуть говорити про свій страх, втому й емоції без осуду.

Для мене команда – це не ресурс, а люди. І якщо ми не зможемо зберегти їхню безпеку й благополуччя, жоден проєкт не матиме справжньої цінності. Саме з цього розуміння й починається наша робота в прифронтових регіонах.

Як ви знаходите людей, які готові йти у гарячі точки і допомагати іншим?

Насправді ми не «шукаємо» людей, готових іти у гарячі точки, у класичному розумінні цього слова. Такі люди, як правило, самі знаходять нас. Це ті, хто вже пройшов власний шлях втрат, переміщення, болю й внутрішніх рішень і в якийсь момент відчув, що хоче бути корисним іншим.

До нашої команди приходять люди з дуже різним досвідом, але їх об’єднує одне – внутрішня мотивація і глибоке відчуття відповідальності за інших. Для багатьох це не про героїзм і не про ризик заради ризику, а про усвідомлений вибір бути поруч із тими, кому зараз найважче.

Водночас ми ніколи не романтизуємо роботу в прифронтових зонах. З першої розмови чесно говоримо про ризики, навантаження, емоційну складність цієї роботи. Для нас важливо, щоб людина йшла в команду не з імпульсу, а з розумінням, підтримкою близьких і внутрішньою готовністю.

Ми дуже уважно ставимося до відбору, адаптації та підтримки команди. Навчання, супровід, безпекові протоколи, психосоціальна підтримка – усе це не додаток, а базова частина нашої роботи. І, мабуть, саме це створює середовище, у якому люди залишаються, ростуть і продовжують працювати навіть у найскладніших умовах.

Що для вас означає “успіх” у таких умовах?

Для мене успіх у таких умовах ніколи не вимірюється лише цифрами, звітами чи кількістю реалізованих проєктів. У гуманітарному контексті успіх – це набагато глибша річ. Успіх – це коли людина, яка ще вчора була в повному відчаї, сьогодні відчуває хоч трохи опори й безпеки. Коли сім’я не повертається в небезпечні умови, бо отримала підтримку вчасно. Коли медичний заклад продовжує працювати попри всі виклики. Коли хтось уперше за довгий час дозволяє собі сказати: «Мені стало легше».

Для мене успіх – це також збережена команда. Коли люди не зламані, не вигорілі, коли вони можуть продовжувати допомагати й водночас залишатися живими емоційно. У таких умовах це не менш важливо, ніж допомога постраждалим.

І, мабуть, найважливіше – успіх це відчуття, що ти залишаєшся вірним своїм цінностям навіть тоді, коли дуже важко. Коли допомога надається з повагою, без приниження, з розумінням гідності кожної людини. Якщо нам вдається зберігати цю людяність – значить, ми рухаємося в правильному напрямку, незалежно від обставин.

Що ви хотіли б, щоб світ знав про ситуацію на сході України і вашу діяльність?

Я хочу, щоб світ розумів: ситуація на сході України – не тимчасова криза, а реальність, у якій люди живуть роками. Потреби не зменшуються з часом, вони змінюються й ускладнюються.

Допомагати тут означає брати на себе відповідальність – бути стабільними, передбачуваними й чесними з громадами. Це не про швидкі рішення, а про системну роботу, яка вимагає постійної присутності та глибокого розуміння контексту. Наша організація працює саме з таким підходом. Ми поєднуємо гуманітарну допомогу з психосоціальною підтримкою, розвитком локальних спроможностей і захистом гідності людей.

Що дає вам сили не здаватися, коли все навколо руйнується?

Мені дають сили люди. Передусім – моя родина і мій син. Вони нагадують, заради чого все це, і дають відчуття опори навіть у найважчі моменти.

Також мене тримає команда – люди, які щодня виходять у складні громади, працюють під ризиком і при цьому залишаються уважними, теплими, людяними. Коли бачиш таку відданість, просто не маєш морального права зупинитися.

І ще – це люди, яким ми допомагаємо. Навіть у зруйнованих містах вони знаходять у собі сили жити, дбати про близьких, підтримувати одне одного. Коли бачиш цю стійкість, розумієш: якщо вони не здаються, ми теж не можемо.

У найтемніші моменти саме людський зв’язок, довіра і відчуття сенсу не дають опустити руки.