ГАЛИЧАНКА СОФІЯ ЯБЛОНСЬКА: ПЕРША В СВІТІ ЖІНКА-КІНООПЕРАТОРКА І “ТРЕВЕЛБЛОГЕРКА”

Вона сама об’їхала півсвіту і зайнялася кінозйомками задовго до «звитяг» Ленні Ріфеншталь

Софія Яблонська наважилася на подорож світом в часи, коли наші панянки не наважувалися покидати місто, не те що країну. Шкода, що про неї досі мало хто знав і не дізнався би без двох ентузіастів: молодих львів”ян редакторів Вероніки Гоменюк і Андрія Беницького. Вони, випадково натрапивши на романи Софії Яблонської, настільки захопилися ними, що вирішили їх надрукувати. З’ясовуючи авторські права, віднайшли її онуку – аж в Парижі, а з нею і неймовірний архів світлин, рукописів, речей – ціле життя емансипованої галичанки.

Виявилося, що Софія Яблонська народилася в 1907 році в селі Германів на Львівщині у сім’ї священника. Попри походження, це не завадило їй навчатися на різних курсах: державних семінарійних, машинопису, комерційної діяльності і навіть драматичних. Акторство і кінематограф, який лишень з”явився, стали її найбільшою мрією. Певний час Софія керувала кінотеатром в Тернополі, уявіть! Але що Тернопіль, коли все мистецтво зосереджене в Європі: в 1927 році двадцятилітня Софія їде в Париж вивчати кінематографічну справу. Тоді ж знайомиться з письменником та мандрівником Степаном Левинським, а на початку 1928 року – з Володимиром Винниченком. Останній, до слова, мав на неї неабиякі чоловічі види, але кмітлива галичанка зуміла елегантно уникнути зазіхань «головного ловеласа української літератури».

Надихнувшись розповідями чоловіка про Африку, емансипована панянка сама вирушає у Марокко

Софія Яблонська
Софія Яблонська, 1930-і роки
Українська емансипе

У столиці Франції Софія підпрацьовує манекенницею та моделлю для художників, а також пробує зніматися в кіно. Більше того, емансипована панянка не соромиться жити у цивільному шлюбі з художником Крістіаном Кальяром і без сумніву і страху сама вирушає у Мароко – надихнувшись розповідями Крістіана про Африку. Свої враження вона описує в романі «Чар Марока» – тому самому, що віднайшли Вероніка Гоменюк і Андрій Беницький.

До речі, роман вийшов друком у Львові в 1932 році та отримав чудові відгуки критиків. Рецензію на нього написав навіть Михайло Рудницький: «…книжка «Чар Марока»: барвистий стиль, жива обсервація, життєрадісна усмішка. Головно стиль; він, і тільки він є виявом таланту. Все інше: чужі слова, граматичні помилки, правопис, можна завсіди перед друком виправити, поперекреслювати, повирізувати. Ока, яким автор глядить на невідомий нам світ, вставити в текст не можна».

Ніхто з «фільмового товариства» не вірив, що жінці вдасться зняти бодай щось

Софія Яблонська
Софія Яблонська працювала ще й моделлю
Перша жінка-кінооператорка

Перша мандрівка так надихнула Софію Яблонську, що вона вирішує здійснити другу – навколосвітню. Щоб якимось чином утримувати себе під час поїздки, укладає контракт на зйомку документальних фільмів-актуальників про життя місцевого населення Індокитаю з товариством «Фільмтак» (згодом також працює з «Індокитайфільмом»).

Сама Софія згадує: ніхто з «фільмового товариства» не вірив, що їй вдасться зняти бодай щось, адже часто місцеве населення з великою осторогою ставилося до «білих людей» (наприклад, в Китаї її кілька разів закидували камінням), а тим паче до камери, яка, на думку тубільців, забирає в людини душу.

Але не була б Софія галичанкою, якби не знайшла вихід: інколи застосовуючи хитрощі та неабияку кмітливість, Яблонська таки умудрялася фотографувати тубільців і надсилала такі кадри, які до неї не робив ніхто.  

На нашій землі народилося багато видатних, славетних українок: волинянка Єлизавета Острозька, засновниця Острозької академії, — тому яскраве підтвердження. Радимо прочитати про неї цікаву статтю.

Свої романи про подорожі Яблонська ілюструвала власними екзотичними фотографіями «великої мандрівки»

Діти, Індокитай
Одна зі світлин, зроблених Софією Яблонською під час подорожі Індокитаєм
Від доньки священника до тревелблогерки

Так, потягом трьох років (1932-1934) Софія відвідує Єгипет, Джібуті, Цейлон, Французькии Індокитай, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайські острови, Яву, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію та США.

Свої враження з поїздки Яблонська надсилає в Галичину, де публікується у багатьох періодичних виданнях, головно жіночих, у яких до того ж веде рубрики, присвячені жіночому здоров’ю та догляду за собою.

У 1935 році, після довгої мандрівки, востаннє відвідує Галичину, де її – першу українку, що самотужки здійснила навколосвітню подорож – надзвичайно тепло зустрічають читачі: тут і там організовують зустрічі, відчити тощо.

Згодом виходять друком ще два романи: «З країни рижу та опію» (1936) та «Далекі обрії» (1939), де, власне, й описана та проілюстрована екзотичними авторськими фотографіями «велика мандрівка».

Наша галичанка була першою жінкою, яка додумалася будувати гостьові вілли на Французькій рів’єрі і здавати їх в оренду

Яблонська з чоловіком Жаном Уденом
Зразкова дружина і трошки бізнесменка

Незабаром Софія Яблонська знайомиться з майбутнім чоловіком – дипломатом французом Жаном Уденом і на довгих 15 років їде з ним в Азію. Аж у 1950 році пара повертається до Франції і оселяється на острівці Нуармутьє.

Софія більшою мірою займається вихованням синів, облаштуванням дому, будівництвом кількох вілл, які згодом здає в оренду (ще одна нетипова для жінки тих часів справа, де наша галичанка, впевнені, теж була першою). Паралельно пише зовсім відмінний від подорожніх нарисів, надзвичайно чуттєвий психологічний роман-спогад «Книга про батька».

Софія Яблонська не побачила його надрукованим – у 1971 році вона нагло загинула в автокатастрофі, везучи рукопис роману до видавця. Роман побачив світ аж у 1977 році.

Рукописи і світлини Яблонської зібрали в три арт-буки подорожніх романів і видали окремий фотоальбом

Обкладинка книги про Софію Яблонську
Червона птаха Софії Яблонської

Відрадно, що тепер і книги, й інші, і унікальні світлини Яблонської, зроблені у подорожах, маємо можливість побачити й ми, сучасники. Видавництво «Родовід», надихнувшись дослідженням Андрія Беницького та Вероніки Гоменюк, у партнерстві з харківською дизайн-студією «Графпром» за сприяння Українского культурного фонду започаткували цілий проект «Теура. Софія Яблонська» – теура, між іншим, у тубільців означає «червона птаха», так вони нарекли Софію, визнаючи її «своєю».

В рамках проекту всі рукописи і світлини зібрали в три арт-буки подорожніх романів (або тревелогів) і видали окремий фотоальбом, передмову до якого написала сама Оксана Забужко. Проект презентували в Києві, запросили й онуку Софії – парижанку Наталі Уден, якій у спадок дістались не лише українські риси, а й весь архів бабусі-галичанки: світлини, рукописи, листівки, навіть одяг періоду Індокитаю.

Її тревелоги – це не National Geographic і не Lonely Planet, це її, і тільки її персональні відчуття і враження

Софія Яблонська колекціонувала і носила традиційний одяг країн, в яких побувала
Авторське «поетичне кіно» Софії Яблонської

Також планується створення документального, а згодом й ігрового фільмів про Яблонську. Хоча одного фільму, на нашу думку, замало: от прочитайте лише уривки з передмови Оксани Забужко – життя цієї галицької емансіпе «тягне» на цілий мелодраматично-пригодницький серіал: «Як у «жінки з кіноапаратом» (нотабене, в усіх мовах досі за умовчанням прийнято, що Вертовська «людина з кіноапаратом» – чоловік!), у неї просто не було ще попередниць (Лені Ріфеншталь ще навіть своїх ґренландських айсберґів натоді не встигла зняти…), а як у «білої спеціалістки в колоніях» – не було антиколоніальних рольових моделей (а колоніальні її не влаштовували!). Відтак єдиним, на старті, «культурним ресурсом», яким вона диспонувала і з якого мала витворити власну художню мову, придатну для відтворення чужих світів, лишалась для Яблонської – таки вона сама: її тревелоги, це не National Geographic і не Lonely Planet – це її, і тільки її персональні Африка, Азія, Австралія й Нова Зеландія, свого роду авторське «поетичне кіно» нон-стоп, де всі рецептори «ліричної героїні» наставлені на те, що вабить і зачіпає її особисто».

Учасники презентації книги про Софію Яблонську

На світлині зліва направо: письменниця Оксана Забужко, онука Софії Яблонської Наталі Уден, перекладач, Вероніка Гоменюк, Федір Возіанов (один з кураторів виставки “Теура: Софія Яблонська”), Лідія Лихач (головна редакторка видавництва “Родовід” і керівник проекту “Теура: Софія Яблонська”)

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: