Вишиванка, певно, є у кожної українки. У жінок, які були героїнями наших інтервʼю, звісно, теж. Ми попросили розповісти про цей оберіг. Що є вишиванка, яка була першою, яка є улюбленою, про яку ще мріється? Відповіді щемливі й душевні: хтось ділився дуже особистим, хтось навіть плакав… Бо вишиванка – не просто одяг, не просто символ. Вишиванка – це ми самі.

ТАМАРА ГОРІХА ЗЕРНЯ
письменниця, перекладачка,
блогерка, волонтерка

Я розповім про вишиванку, яка на цій фотографії. Її вишила моя мама. Почала вишивати на початку 2022 року, ще до вторгнення. А влітку 2023 року мама була поранена. Вона на кілька днів поїхала до себе на Сумщину, і саме в цей момент по селу був приліт.

Уламками міни мамі сильно пошкодило руку. Вона дивом врятувалася – завдяки тому, що саме тоді повз її подвірʼя проїжджали наші військові. Вони її побачили, наклали турнікет і швидко доставили до лікарні, де маму прооперували. Після цього вона перенесла понад 10 операцій. Руку зібрали буквально по частинах. Потім ще рік мама працювала з реабілітологами. Спершу пальці зовсім не рухалися, але вона вперто проходила процедури і невдовзі взяла в руки голку й почала вишивати цю вишиванку вже пораненою рукою.

Зараз вона на неї дивиться й щоразу вибачається, каже: там деякі хрестики не дуже рівні. Та для мене це найкраще, що може бути, бо це свідчення того, що ми могли втратити. Й того, як завдяки силі духу й наполегливості вдалося відновити своє 

Інтервʼю з Тамарою Горіха-Зерня про те, як вона, не плануючи, стала письменницею, чому її книжки незмінно популярні та магічні, як жінки з певного віку стають «невидимками» і що з цим робити, як вона виховує дітей і як на весіллі її доньки опинився Залужний читайте тут.

ДАРІЯ БОНДАР
сертифікована доула смерті

Що для мене вишиванка? У 2014 році, коли я ще не жила в Україні, я носила її, як другу шкіру. В будні, на свята. Це був мій щит. Мій захист. У 2016 році вона була для мене кодом нації, звʼязком із землею й символом приналежності. Востаннє я вдягала вишиванку в березні 2022 року. Десь тоді, коли звільняли Київську область, але ми ще не знали про це. У травні 2025 року вишиванка стала для мене артефактом. Я радію, що вона в мене є, але вдягаю лише тоді, коли вона кличе мене.

Моєю першою вишиванкою була сорочка, яку мені пошила неймовірна майстриня й співачка, харківʼянка Яна Заварзіна. Зараз маю кілька вишиванок, але улюбленою досі залишається та, яку мені вишивала Яна. Вона на мене замала, і я бережу її, як памʼять.

Мрію мати ще якусь старовинну вишиванку або вишиту білим по білому

У Дарії дуже незвична професія, сама назва якої звучить трохи моторошно. А як насправді? Насправді це якраз про життя. Що таке доула, як вона допомагає переживати втрати і жити попри все – читайте у нашому інтервʼю з Дарією тут.

ОЛЬГА ДРОЗД
засновниця жіночого форуму,
власниця бренду вишиванок

Вишиванка для мене – про сенси, тепло й оберіг. А вже потім як національний одяг. Як на мене, якщо вишиванку сприймаєш лише як культурне надбання і не маєш розуміння того, що вона означала для наших предків, з якою любовʼю створювалася, важко відчути всю її силу.

Перша моя вишиванка була в дитинстві, вишита гладдю моєю мамою. Я її дуже любила, адже вона не була схожа на жодну вишиванку, які можна було десь придбати.

Особисто моя, власноруч створена перша вишиванка була в 2016 році, коли донька йшла до першого класу. Створила я її навмисно під вишиванку доні, яку теж вишила. Зараз маю три вишиванки, але хочу лишити собі абсолютно кожну, яку створюю. Кожна – під настрій та душевний стан, тому улюблену важко визначити.

Кожна сукня – то окрема історія, окрема любов. Хочу створити ще багато суконь різних тематик і різних фасонів, які завжди обʼєднуватиме одне – любов до українського й тепло ручної роботи

Ольга Дрозд як ніхто знає ціну війні, вона сама виховує двох доньок, батько яких у 2023 році загинув на фронті. Жінка не лише створює унікальні вишиванки, а й організувала «Платформу жіночої комунікації», де обʼєднала таких же дружин військових. Як їй це вдалося, що взагалі допомагає й мотивує триматися після втрати близької людини, пані Ольга розповіла «Українкам». Читайте тут.

КАТЕРИНА ГРАДНОВА-САВИЦЬКА
продюсерка кіно й театру,
дружина ветерана

Вишиванка є культурним спадком моєї сімʼї в прямому сенсі, і це моє перше відчуття приналежності до України, бо як найбільшу цінність мені передали саме її. Першу вишиванку мені зробила мама, коли я була у дитячому садочку. Та вона не мала для мене такого великого значення, як моя наступна вишиванка, яку мені віддала мама, коли я була школяркою. Це була вишиванка, яку моя бабуся пошила моїй мамі, коли вона була ще маленька. Мама дала її на шкільне свято, і памʼятаю, що вона мені була завелика, і ми намагалися її закрити спідницею. На фото я саме в цій вишиванці. Вона вже стара, десь пожовкла, але є для мене важливим звʼязком з моєю родиною. А цьогоріч мама вишила вишиванку спеціально для мене. Це неймовірне відчуття – мати таку річ. Сподіваюся, я також навчуся і зможу вишити вишиванку для своєї дитини. 

Загалом вишиванок у мене небагато, три, про які я вже згадала, і ще чорна вишита сукня. Вона куплена, але подарована мені моїм чоловіком вже під час повномасштабного вторгнення, і це теж для мене дуже важлива річ. Я вдягала її, коли мій чоловік мобілізувався, а я виконувала дипломатичні місії – на усіх основних подіях я була саме у цій чорній вишиванці.

Сподіваюся, я також навчуся і зможу вишити вишиванку для своєї дитини

Катерина познайомилася з своїм чоловіком Миколою ще у театральному виші, під час війни вони побралися, а потім він став бійцем «Азову» і втратив на фронті обидві ноги. Але за підтримки й любові дружини став на ноги в усіх сенсах. Зараз молоде подружжя, у якого багато чому можна повчитися, також продовжує і професійну діяльність. Читайте про них тут.

НАДЖІЄ АМЕТОВА
журналістка,
кримська татарка

Про День вишиванки я дізналася вже після переїзду до Києва – на жаль, у Криму не було такої масової традиції. Але мене щиро захоплює цей день. Він про коріння, зв’язок з минулим, пам’ять. Адже кожен намагається вдягнути саме ту вишиванку, яка передавалась у спадок або відтворити орнамент, властивий своєму регіону. Пам’ятаю, як уперше побачила Київ у вишиванках – місто було святкове, урочисте і неймовірно гарне. Для мене це стало відкриттям: це не просто про одяг, це привід гордо й красиво популяризувати свою культуру.

Моя перша вишиванка з’явилася лише минулого року. Я давно мріяла про неї, але поштовхом стало запрошення на подію, де вишиванка була обов’язковим дрес-кодом. Цього року я дуже хотіла вишити до свята сорочку з кримськотатарським орнаментом.

Та, на жаль, не встигла знайти майстра вчасно. Тож відклала цю мрію до наступного року. Хочу створити свою – особливу, з орнаментом, що буде розповідати мою історію. Нещодавно я була в Косові, де відвідала приватну колекцію старовинного одягу. Мені хотілося приміряти кожну річ, бо у всьому цьому – свій характер, дух, колорит.

Я мрію, щоб і у нас, кримських татар, теж був день, коли б ми масово вдягали національний одяг. Щоб показати себе – справжніх: зі своїм корінням, традиціями й красою

Інтервʼю з Наджіє, яка змушена була покинути окупований росією Крим, але дуже за ним сумує, бо там залишилася її родина, водночас робить проєкт «Обличчя вільного Криму» на QIRIM.MEDIA про кримських татар, про яких ми й досі не так багато знаємо, а варто б, читайте тут.

ОЛЕКСАНДРА АНДРІЯШИНА
перша жінка-офіцер капеланської служби ЗСУ

Моя мама вишивала, і з дитинства я була знайома з такою красою. Зараз, коли вдягаю вишиванку, це для мене завжди щось святкове, радісне, рідне й комфортне. Перша моя вишиванка класична, вона на фото. Подруга повела мене на ярмарок у Пирогові, і там я її купила. Зараз у мене до неї є ще й класична чорна. Також є дві футболки-вишиванки, темно-синя й біла. Першу я купила навесні 2022 року в Івано-Франківську, коли допомагала евакуювати людей з України, другу – у Львові практично тоді ж. Дуже її люблю, хоча зараз вона вже має плями, бо я у ній часто на свята і в поїздках в районі.

Мрію про вишиванку, яка не матиме багато малюнку, але буде вишита бісером. Маки, волошки, пшениця – бісером. Це ж просто шедевр. Можливо, на перемогу у мене такої ще не буде, та на якусь річницю перемоги – неодмінно. І я її носитиму не тричі на рік, як зараз, а постійно.

І два слова про піксель. Я вірю, що зараз наша вишиванка – це піксель. Ми маємо його носити й знати, що це наша ідентичність. Адже піксель – це розлючена вишиванка. Для мене це честь зараз – носити піксель

Олександра – капеланка ЗСУ, і це важливо: «Для мене це найперше про те, що держава визнає: нашій армії потрібен Бог». Відверту розмову про віру на війні, жінок в армії, гріхи й страхи, про втрати друзів і про те, чи можна бажати смерті ворогу, читайте тут.