Фото надане Лесею Воронюк

Святкуючи щороку День вишиванки як щось звичне і водночас величне, чи знаємо ми, що у цього чудового свята є авторка? І це не якась історична постать, а жива людина. До того ж молода й гарна. Леся Воронюк. Вона придумала ідею Дня вишиванки у 2006 році, коли ще була студенткою Чернівецького університету: «Це була спонтанна ініціатива: я часто бачила свого друга, Ігоря Житарюка у вишитій сорочці, сама її часто одягала. І запропонувала друзям одного дня разом так одягнутися, щоб веселіше пройшли пари. Так все й почалося». І продовжилося.

Навіть у світовому масштабі – наразі до Дня вишиванки щороку долучається понад 50 країн. Леся ж з командою щороку робить свято особливим, наповнюючи його актуальними акцентами. І готує різноманітні цікавинки – наприклад, у 2022-му це відеопроєкт, що розкриває маловідомі факти про вишиванку.

Ваша студентська ініціатива щодо Дня вишиванки перетворилася на всеукраїнське, а згодом і міжнародне свято. Чи могли ви собі таке уявити?

Напевно, навіть у найсміливіших мріях я не могла уявити, що все буде так. На той час все українське сприймалося досить складно, особливо серед молоді. Це було не модно. Молодіжна культура більше будувалася на американських фільмах, російських серіалах. Українське сприймалося відділено, не емпатично. Його цінність розумілась, однак внутрішньо не відчувалась. Тому спершу ми раділи тому, що зібралося кілька десятків людей.

Швидке поширення свята було для нас великою радістю і водночас викликом. Ми зрозуміли, що є запит на свято, що багато людей й організацій самі це підхоплюють. Водночас ми підвищили свою планку – створили громадську організацію і вирішили, що будемо наповнювати свято різноманітними просвітницькими проєктами: виставки, документальні фільми, лекторії. Ми прагнули різноманітно і цікаво розповідати про українську культурну спадщину – як в Україні, так і за кордоном.

Відчуття ейфорії від популярності свята нема, натомість є відчуття, що треба робити ще щось, ставити більш масштабні цілі

Леся Воронюк під час святкування Дня вишиванки у 2016 році. Фото з її архіву
Яка була реакція рідних, знайомих? Чия похвала чи оцінка була для вас важливою?

Рідні завжди підтримували мої ініціативи – у мене творча родина. Одна з бабусь – майстриня народної творчості, зокрема, традиційного ткацтва, мама – гуманітарій, батько – лікар.

Мені пощастило в тому, що моя родина навіть за часів радянської окупації зуміла зберегти цей український стрижень і протистояти у найбільші періоди зросійщення і колонізації – саме завдяки традиційній культурі вдавалося не розмити в собі національну ідентичність. З друзями мені також пощастило. А може, це пов’язано з тим, що ми обираємо, з ким товаришувати, виходячи зі своїх внутрішніх засад і потреб. Із самого початку це свято і стало можливим завдяки моїм однодумцям.

Водночас ми стикалися з різним ставленням, негативним також. Нам казали: це не на часі, навіщо взагалі говорити про українську культуру, треба дбати про економіку. Хоча будь-яка освічена людина знає, що країна складається з різних галузей, і неможливо розглядати їх окремо, адже все важливо. І лише коли всі галузі розвиваються, країна рухається вперед.

Щороку, навіть ще задовго до 2014-го, ми відстежували й російську агресію на свято, яку вже потім почали називати гібридною війною. Щодо вишитих сорочок і культурної спадщини російська пропаганда ніколи не вщухала.

Війна проти української культури велася завжди, просто зараз вона масштабувалася

Фото надане Лесею Воронюк
Чи ви б щось змінили у цьому святі у зв’язку з нинішніми подіями?

Ми щороку змінюємо певні акценти, обираємо якусь галузь або слоган, який розвиваємо завдяки святу глобально, наповнюємо додатковими сенсами. Наприклад, у 2019 році була основна ідея: вишиванка – одяг вільних. І ми говорили про ув’язнених українських полонених і моряків, політв’язнів-дисидентів за всі роки радянської окупації – проводили паралелі.

У 2020-му, під час карантину й локдауну була ідея: день вишиванки – день твого родоводу. Це був час, коли взагалі не можна було проводити жодних акцій, і ми прагнули надати людям можливість спертися на родовід як джерело сили. Це важливо, бо, як показує досвід, ми часто знаємо хіба покоління дідусів-бабусь, а пра-пра – вже ні. Плюс у цьому контексті можна було поговорити про Голодомор, політичні репресії, зміну прізвищ, примусове переселення задля того, щоб розмивати українську цілісність, ядро.

Цього року ми говоримо, що вишиванка – це духовна броня українця, а Україна – духовна броня світу. Ми не плануємо великих масових акцій з міркувань безпеки в Україні, але за кордоном світове українство, українська дипломатія, навпаки, використає це свято максимально. Щоб ще раз нагадати про Україну і саме завдяки цьому святу показати Україну не тільки в контексті війни, яка є на перших шпальтах світових ЗМІ (про руйнування, вбивства), а й те, за що ми стоїмо, за що стоїть увесь світ. Нагадати, наскільки багата наша культура, наскільки давня наша історія та ідентичність. І це також відповідь у гібридних війнах, коли росія намагається перекрутити абсолютно все з часів Київської Русі, намагається привласнити все наше.

Ще з важливого – акція, яку ми започаткували ще у 2015 році: подаруй вишиванку захиснику. Тоді до свята нам вдалося зібрати близько тисячі вишитих сорочок. Зараз ми знов це відновили, хоча й вагалися, чи це доречно. Наші спільні зусилля наразі йдуть найперше на гуманітарку, амуніцію, реанімобілі. Але коли ми привозимо ці речі, часто військові запитують: а ви привезли сорочку? Тобто запит на це є.

Військові справді вірять, що вишита сорочка буде для них оберегом. Тому зараз ми знову збираємо сорочки для захисників

Одне із святкувань Дня вишиванки. Фото надане Лесею Воронюк
Зараз за національні символи рашисти карають, убивають. Чи могли ви уявити, що звичайний традиційний одяг може викликати таку ненависть?

Чому вороги зазіхають на вишиті сорочки? Тому що це візуальні символи ідентичності. Є внутрішні – мова, ментальність, відчуття своєї історичної приналежності, і зовнішні – вишиванки, писанки, національні символи. Причому у всіх народів без винятку.

Чому прилітає саме нам? Бо коли забираються ці маркери ідентичності, коли люди не розрізняють, хто свій, хто чужий, дуже просто завойовувати території. В першу чергу це розрізнення будується завдяки культурі, а потім вже йде все інше. Тому наші вишиті сорочки завжди були під ворожим прицілом. Це не історія, яка почалася 24 лютого або в 2014 році. Вона дуже давня – початок XX століття, період УПА…

Загалом, щойно якась імперія намагалася завоювати українців, завжди знищувалась ця візуальна культура. Є чимало історій про те, як сорочки закопували в скринях, щоб їх не знайшли. І про те, як обережно випорювали вишиті орнаменти, щоб потім за дірочками їх відновити. А також про те, як нашим політичним в’язням у Сибір передавали вишиванки (робили у валізах подвійне дно). І про те, як у 2014-му люди на собі вивозили сорочки з Луганщини й Донеччини, вдягаючи їх навиворіт і прикриваючи іншим одягом. І от зараз ми також допомагали евакуювати приватні колекції із захоплених регіонів. Плануємо зібрати їх і зробити виставку.

Ці речі можуть не мати якоїсь мистецько-історичної цінності, бо це досить нові сорочки, але вони безперечно набувають нового контексту – наприклад, як той же півник з Бородянки, що став символом незламності.

Культура дуже чітко це засвідчує – той момент, коли ціна виробу переходить в його цінність, цінність національну. І саме на ці цінності сильно зазіхає ворог

День вишиванки в Чернівецькому університеті. Фото надане Лесею Воронюк
Що б ви сказали з цього приводу росіянам?

Нічого. Емоцій багато насправді, але я думаю, що жодні діалоги зараз неможливі. Це настільки озлоблений народ, вихований на тому, щоб ненавидіти, що з ним неможливо спілкуватися мовою – тільки зброєю.

Як і де ви зустріли перший день війни? Що відчували тоді й зараз?

Загалом більшість часу протягом року ми проводимо в експедиціях в різних регіонах України. 24 лютого були в Чернівцях (я звідти родом, хоча й постійно живу в Києві). Тут ми зараз будуємо Музей української вишиванки. 1 березня планували розпочати в приміщенні демонтажні роботи, щоб згодом робити ремонт. Але 24 лютого почалася війна.

О 6 ранку мені зателефонував колега-оператор, спитав, де я, розповів про вибухи. І це був шок. Я завжди знала, що ця війна буде, що росія – ворог. І попереджала про це. З іншого боку прокинутися і де-факто вже знати, що відбуваються бомбардування, це інше. Відчуття абсолютної неготовності. Бо до цього ніколи напевно не можна бути готовим.

Можна трохи звикнути до новин на якийсь день війни, але все одно, читаючи їх, відчуваєш це ніби вперше

Фото надане Лесею Воронюк
Де знаходитесь зараз, чим займаєтесь?

Зараз я також у Чернівцях. Ми все-таки вирішили рухатись у напрямку створення музею – сучасного, інноваційного, динамічного музею вишитих сорочок.

Він базуватиметься на діджитал-технологіях, інтегрованих поряд з артефактами. Це будуть проєкції, тачпади, монітори, манекени, що розповідають про свої сорочки. Поки всі ці технологічні рішення ми не можемо впроваджувати, але працювати в самому приміщенні і проводити виставки – можемо. На цьому й зосереджена наша активність.

Які зміни в собі і людях поруч помітили за цей час?

У собі помітила більшу категоричність. Іноді так і хочеться написати якийсь допис про те, що ми ж казали, що так буде. Але суспільство загалом було м’яке, неготове. Толерувало російські наративи.

Зараз я розумію, що це вже критична межа, і не варто прикриватися намаганнями когось зрозуміти чи почути. Ми життями захищаємо свою країну, і тільки так ми можемо виграти війну. Бо коли ворог приходить, щоб загарбувати, він не приходить, щоб домовитись. Він приходить фізично знищувати все – людей, міста, культуру. Все, що видиме й невидиме. Все, що ми як народ несемо, наш український дух.

Наш національний дух не можна показати й пояснити, але він є, і це цінність, яку розуміє кожен українець

День вишиванки у компанії Google Україна. Фото надане Лесею Воронюк
Розкажіть трохи про вашу родину. Захоплення вишиванкою – сімейна справа?

У мене гарна родина. Дитинство пройшло в бабусі в селі – Вікторії Котигородської, ткалі. Наш город завжди був шалено засаджений різноманітними квітами, і все це вона ткала на килимах. Це були величезні полотна, 2 на 3, 3 на 4 метри. Зараз там є музей-садиба українського ткацтва, де ми приймаємо школярські й туристичні делегації й розповідаємо про традиційну буковинську культуру. Думаю, що великою мірою саме це сформувало мої цінності, стрижень. І коли я переїхала до Києва або бувала за кордоном, відчувала – мене неможливо розмити. Мегаполіси мене не розмивають, хоча така проблема загалом є – люди часто відмовляються від свого, від української мови.

Зараз я виховую двох дітей, Софійку (8 років) і Любомира (5 років). Діти завжди зі мною, за кожної можливості беру їх у подорож чи експедицію. Вони побували у різних регіонах України – на Полтавщині, Чернігівщині, Івано-Франківщині, Рівненщині, Херсонщині. І, думаю, якісь мінімальні екскурсії на рівні свого віку для друзів уже самі можуть проводити.

Вони продовжують традиції родини, які передаються не спеціально, а формуються нашим середовищем. Це дуже важливо і в школі, садочку.

Просвітницький процес – це не те, що ми намагаємось інтегрувати в чужорідне тіло, а те, в чому ми перебуваємо, і нам комфортно. Саме такі проєкти мають найбільший ефект

Фото надане Лесею Воронюк
Скільки у вас вишиванок? Яку одягнете цього року?

У нашій сімейній колекції понад 300 сорочок, і вишитих власноруч бабусею і мамою, і придбаних. Це така спільна наша жіноча скриня. І те, що одягає бабуся, можу одягти я чи сестра. Що вдягну цього року, ще не знаю. До війни планувала, що це буде щось із буковинської колекції, реконструкцією якої ми займалися. Її власниця – Ольга Кобилянська, емансипована культурна діячка свого часу, подруга Лесі Українки, яка відстоювала українство. Але ми не встигаємо це відшити, тож візьму щось зі скрині.

Після війни неодмінно буде ренесанс усього національного. Які плани й перспективи розвитку вишиванкового бренду з огляду на це?

Думаю, нам доведеться багато чого відновлювати, починати багато процесів. Тому що хвиля піднесення, як показує досвід наших революцій, це такий пік, а потім суспільство багато чого забуває і стабілізується не завжди в позитивному напрямку.

З одного боку, в критичні моменти ми наче збираємось докупи і відстоюємо незалежність, демократію, але за кілька років цілим суспільством толеруємо, наприклад, Шарію, Бойку, Шуфричу, вони навіть мають високі рейтинги. І от в цьому найбільша проблема. Важливо сформувати сталий позитивний розвиток української ідентичності.

Дуже важливо нарешті виховати покоління українців, яке буде за замовчуванням почуватися українцями і не ставитиме дискусійних питань. У нас зараз є, наприклад, дискусії щодо історичних постатей чи української мови. А, наприклад, у Швейцарії чи Польщі про це не дискутують. Ці питання у них закриті. І коли ці первинні питання ідентичності закриті, то можна спокійно разом розбудовувати далі все. Це як підвалини, на які спирається усе інше. А також і візії, заточені на майбутнє: що ще робити, розвивати.

Ми зі свого боку продовжуватимемо свою просвітницьку роботу. Думаю, будемо розробляти ще більше освітніх проєктів

Розкажіть про ваш новий відеопроєкт – маловідомі факти про вишиванку. Як виникла ця ідея і як реалізується?

Цей відеопроєкт ми запустили на основі документального фільму «Спадок нації», презентований ще у 2016 році. Це велика документалка на 70 хвилин про вишиті сорочки України. Зараз є потреба у форматі коротких відео. Тому з колегою Іриною Мітнович робимо його до Дня вишиванки, щоб презентувати ще й за кордоном. Передусім для українців, які тимчасово виїхали, щоб вони не почувались поза рідним культурним простором. І взагалі для всіх. Відео знімали із режисером Олександром Ткачуком.

Які факти особисто вас найбільше вразили?

Найбільш разючий факт для мене – про закопані вишиті сорочки. Ми не знали про це, коли їхали в експедицію. Також вразили історії, які ми записували у 2015 році, про те, як українці вивозили сорочки на собі зі сходу.

Лесю, про що мрієте зараз найбільше і що зробите найперше після нашої перемоги?

Насправді я найбільше мрію не тільки про те, щоб Україна перемогла у цій війні, а й про те, щоб нарешті усі народи, поневолені росією, наважились також стати вільними й боротися за незалежність. Бо якщо цього ворога перемогти тимчасово, він може набрати сили і, використовуючи інших, знов почне війну. Як це вже було не раз, наші предки свідки того.

Що перше зроблю після перемоги? Зберу нараду з відновлення роботи над нашим музеєм. Мрію його відкрити.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: