Зачаття, вагітність, пологи наших пращурів – предмет цілого дослідження етнографині, кандидатки історичних наук Ірини Ігнатенко.  Ми звикли читати в українській етнографії романтично-ідеалізовані розповіді про шану материнства і багатодітності, плекання традицій прадавніх сімей.

Підґрунтя для цього, відзначає Ірина, склалося ще у ХІХ столітті, коли українська інтелігенція наділяла селянство доброчесними і високоморальними рисами і протиставляла їх культурі еліт, зіпсованих іноземними впливами. Народну культуру підносять як скарбницю національних традицій. Але не все було таким ідилічним, а в питаннях зачаття й пологів навіть… дивним, м’яко кажучи 🙂

Батьківство як пріоритет

Українське традиційне суспільство висувало і до чоловіків, і до жінок низку вимог, серед яких материнство/батьківство були пріоритетними. Через фольклор, звичаї, світоглядні уявлення, виховання тощо в голову кожній людині змалечку вкладали цю обов’язкову до виконання програму, її ж подавали як єдино правильну і нормативну: «Люди на те сходяться, побираються і любляться, аби мати діти».

Неодружених (нежонатих і незаміжніх) людей у моралізаторських народних оповідках якраз тим і лякали, мовляв, «на тому світі» їх каратимуть за те, що не залишили нащадків. Відсутність дітей завжди трактувалася як трагедія: «З дітьми хата — базар, без дітей — кладовище».

Згідно з народним світоглядом, жінка мала народжувати стільки дітей, «скільки Бог дав».

До будь-якого виду регулювання вагітності (контрацепція, а тим паче аборти) народна мораль ставилася вкрай негативно

Багатодітність як норма

Про це свідчить фольклор: «Один син — не син, два сини — півсина, три сини — ото тільки син», «Де одинець — хазяйству кінець, а де сім — щастя всім», «Одинак — як не злодій, то пияк», «Дасть Бог дітки, дасть і на дітки» тощо.

І в безплідді, і в «надмірній» вагітності, коли численних дітей нічим було годувати, чоловіки винуватили жінок: «Як заведе чоловік з жінкою лаять ся через злидні та за дїтей, то зараз почне чоловік винуватить жінку, що багато дїтей, а нема їх чим годувать: “Понапложувала їх сяка така дочка”. Вона-ж зараз й одказує йому: “Хиба я винна, а ти хиба не винен?” “От і дійде до того, хто винен! Умішають ся і старіші, як є у хаті, і почнеть ся змагання, хто винен, що так часто дїти родять ся”.

Хлопчик чи дівчинка?

В українців існували певні вірування, пов’язані із зачаттям дитини, зокрема й бажаної чоловічої статі. Сприятливими для зачаття хлопчика вважали «чоловічі» дні — понеділок, вівторок, четвер; «жіночими» були середа, п’ятниця, неділя. Це пов’язано з уявленням про опозицію між чоловічим і жіночим началами.

Вірили, що чоловічому відповідає праве (правильне, нормативне), жіночому — ліве (гріховне), з огляду на це існували й такі вірування про зачаття сина: «коли жінка хоче мати хлопця, держить мужа при зносинах за праве яйце (…) правий бік приносить хлопців, так само при зносинах збоку (…) приписують також держати при зносинах ліву ногу коротше, а буде хлопець».

Існувало також переконання, що не останню роль у зачатті дитини відіграють предмети з чоловічою і жіночою символікою. Наприклад, бажаючи, щоб народився хлопчик, під час сексу клали поруч чоловічі інструменти або шапку, якщо хотіли народження дівчинки — гребінь або хустку. Крім того, «загально думають, що пол дитини зависить від пристрасті; хто пристраснійший, за тим й дитина (…)”.

Сміються часом люди, кажуть: що ото він її дужче любить, як дочкі самі, або вона його, як самі сини

Основний інстинкт

На статеві стосунки накладалися й певні обмеження. Свого часу етнограф Петро Шекерик-Доників писав, що кожний чоловік і жінка, котрі кохаються, якщо розумні, то не «совокупляються» на великі річні свята і в неділю, а також перед ними і в ніч зі свята проти будня. У цей час не можна бути з жінкою, бо «якщо буде запліднено дитину, то вона буде калікою як покарання батькам».

Щоб уникнути або мінімізувати можливість народження «виродків», існували заборони на статеві зносини у так звані «небезпечні» періоди. Такими вважалися насамперед чотири річні пости — Великий, Петрівський, Успенський, Пилипівський, пісні дні — середа й п’ятниця, великі церковні свята, особливо дванадесяті, поминальні дні.

Мало того, ці заборони були дуже суворі: вірили, що хто в усі п’ятниці дотримувався посту, але в одну з них учинив блуд, хай навіть із законною дружиною, то в них народиться дитина або шахрай, або злодій, або розбійник, або глуха, або сліпа, і всьому поганому наставник.

Крім того, статеві зносини «під п’ятницю» нібито загрожували неплідністю майбутньої дитини

Заборони й забобони

Вагітну жінку називали «тягітною», «огридною», «череватою», «важкою» тощо, на її дії накладали низку заборон і обмежень. Очевидно, що раціональне зерно в певних обмеженнях було, але дещо сьогодні видається просто безглуздим.

Ось для прикладу кілька таких «правил», які записав свого часу на Харківщині етнограф Петро Іванов. «Если беременная женщина что-нибудь уворует, то на теле младенца будет темное «родимое» пятно, формою украденной вещи. Также, если, испугавшись пожара, схватится за лицо рукою, на лице ребенка будет родимое пятно… Беременная не должна на себе ничего зашивать или пришивать к надетому платью, иначе у ребенка будет какой-либо из членов тела его пришит. Не должна толкать ногою кошек, собак, свиней, иначе у ребенка будут на теле нарывы или спина болеть; Не должна переступать через веревку, иначе ребенок родится перевитый пуповиной; Не должна переступать через коромысло, а то у ребенка, да и у нее самой будут на ногах нарывы. Не следует бросать дров под печку, а то сон бросит ребенка. Не должна по пятницам расчесывать у себя на голове волос, чтобы не страдать сильно при родах. Не должна по средам мыть головы, чтобы не прибавилось вшей».

І в праці сконати

Незважаючи на безліч обмежень, вагітні жінки багато працювали фізично, і чергова вагітність не була причиною скорочувати чи скасовувати ці навантаження.

Мало того, джерела й розповіді жінок старшого віку містять непоодинокі свідчення, що жінки часто ще й народжували в тому місці, де працювали: на городі, в полі, лісі тощо. «…Гуцульська челядь не пещена, тому і беремінна жінка робить усяку звичайну роботу: кутав ся по хатї, ходить коло подою, закладав ворннє, кладе сїно і т. и.; тільки з природи у тлі жінка, як вже чув ся на днях, кладе ся на постіль, а кожда друга вляже, де стоїть, чи при подою, чи на поли, чи при будь якій іньшій роботі; часом полізе на під чого, а звідтам подасть дитину тай сама злізе”.

“Бував й таке, що беремінна вертав з ярмарку матерню з дитиною на руці і з бесагами на плечах»

Пологи і чоловіки

Народити дитину самотужки, без сторонньої допомоги, фізіологічно жінка могла за умови, що організм здоровий і пологи неускладнені. Бувало й навпаки, коли жінки не могли розродитися, народжували важко й довго, в муках.

Бувало, жінки при пологах помирали, «але заспокоюються: як смерть з цього, то хай буде й так. Декотрих то заспокоює те, що кажуть, що смерть, з дитиною у рай уведе».

Роль батька під час пологів дружини була пасивною. Чоловіка випроваджували з хати, мотивуючи це тим, що «не годиться бачити родиво». Вірили, що інакше це зашкодить чоловікові, а побачені пологові субстрати (плацента, пуповина, кров) навіть можуть бути небезпечними для нього.

Залучали майбутнього батька до родопомічної діяльності лише в окремих, одиничних випадках, наприклад, коли потрібна була фізична сила або ж треба було когось покликати чи кудись збігати, взяти участь у специфічному обряді — лізти на горище й гукати: «Йди сюди, не барись!».

Новонародженими немовлятами опікувалися переважно жінки: мати, баба, сестра та ін. Чоловіки, як правило, трималися від немовлят осторонь. Не те, що зараз — навіть можуть взяти декретну відпустку. Добре, що ми живемо в наші часи…