Понад двадцять п’ять років Лариса Поліщук розвивала текстильний бізнес у Добропіллі: шила штори й постільну білизну, оформлювала школи та будувала власне виробництво. Після початку повномасштабного вторгнення їй довелося релокувати бізнес до Львова, але ще кілька років вона працювала між двома містами, намагаючись зберегти справу свого життя.

У 2025 році після руйнування свого виробничого приміщення та магазину в Добропіллі, Лариса остаточно зосередилася на розвитку бізнесу у Львові. Її історія — про любов і відданість своїй справі,  яка залишалася незмінною, навіть коли довелося залишити рідне місто.

У нашому місті текстиль був вільною нішею

Добропілля — невелике шахтарське містечко. Моя діяльність починалася ще у нульових, а у 2001 році я вже офіційно відкрила ФОП. Спочатку це був не текстиль — продавали люстри, освітленням я займаюся й до сьогодні. А текстиль з’явився десь через два роки. Тоді це була вільна ніша в нашому місті. Хотілося створювати затишок у домі, а конкуренції майже не було.

За освітою я педагог, пізніше здобула ще й економічну освіту. Але тоді ніхто не будував бізнес-стратегій — усі працювали інтуїтивно. За 25 років бізнес постійно розширювався  — до люстр поступово додалися штори, жалюзі, гардини, карнизи, постільна білизна та інші товари для інтер’єру.  Колись дуже популярними були ламбрекени — ми роками їх шили, а потім попит просто зник. Насправді люди самі підказували, що потрібно додавати.

За цей час я відкрила власний магазин із швейним цехом площею понад 100 квадратних метрів. У мене сформувалася надійна команда, з якою ми працювали роками: одна швачки була зі мною 17 років, а дві менеджерки — 15. У 2021 році я відкрила ще одне швейне виробництво площею 60 квадратних метрів і почала активно набирати нових працівників.

Здавалося, бізнес виходить на новий етап розвитку, але вже наступного року почалася повномасштабна війна

Усі фото: особистий архів Лариси Поліщук

«24 лютого я не могла повірити, що це реально»

Після 2014 року в Добропіллі теж було неспокійно. Кілька разів прилітало по околицях міста, але згодом здавалося, що ситуація більш-менш стабілізувалася. 24 лютого, коли мені зателефонували й сказали: «Почалася війна», я не могла в це повірити. Ми живемо у 21 столітті — здавалося, що такого просто не може бути.Того ж дня ми поїхали до Харкова забирати похресника й буквально встигли виїхати з міста до початку обстрілів. Після цього ще повернулися в Добропілля, але вже у квітні, коли стало зрозуміло, що лінія фронту наближається, почали вивозити бізнес.

Ми самостійно перевозили товар магазину й обладнання. Допомагали мій чоловік, працівниця, її хлопець та вантажники. До останнього не розуміли, що буде далі. А я сама взяла з собою лише кілька футболок і штанів. Одразу після переїзду до Львова зупинилася в подруги..

Спочатку ми шили військову форму

Сидіти без діла на новому місці ми просто не могли, хоча повернутися до звичного пошиття штор було не на часі. Тому, щойно ми опинилися тут, то об’єдналися з іншими підприємцями й почали шити військову форму. Це були чотири різні релоковані підприємства.

Ми набирали людей, навчали їх — найбільше серед працівників було саме переселенців. Запитів тоді було безліч: усім потрібно було все й одразу.

За три місяці ми розділилися, і я залишилася працювати окремо, співпрацюючи з іншими підприємницями — Ольгою Широковою (власницею вишивальної студії з Луганська) та Вікторією Карповою (яка перевезла виробництво одягу з Покровська). Разом ми шили дуже багато форми, шевронів і погонів для державних замовлень.

Водночас я  почала поступово відновлювати власне виробництво Магазин у Львові спочатку не відкривала — зосередилася виключно на роботі швейного цеху.

Частину асортименту поступово перевозили назад у Добропілля, адже ще довго вірили, що повернення додому — це лише питання кількох місяців

У Львові нам допомогли не загубитися

Для релокованого бізнесу тоді діяли хороші програми підтримки. У 2022 році Львівська ОВА компенсувала нам закупівлю обладнання — приблизно 100 тисяч гривень. Головною умовою було перереєструвати бізнес у Львові та сплачувати податки тут. Згодом міська рада через ваучери компенсувала частину оренди й комунальних послуг, що на початку стало відчутною допомогою.

Велику роль на початку  для нас відіграла Агенція регіонального розвитку. Там працювали молоді люди, які справді включалися в процес і підказували, куди звертатися, як рухатися далі та з ким знайомитися. Через них ми вийшли на організацію, яка безкоштовно забезпечувала гарячими обідами наших працівників ВПО. Для людей, які жили в гуртожитках і економили буквально на всьому, це було дуже важливо.

Також при міській раді діє Центр підтримки підприємництва — там я отримала ваучер на розвиток бізнесу у розмірі 300 тисяч гривень.

Так поступово формувалося моє коло знайомств у Львові. Через одну організацію знайомишся з іншою, дізнаєшся про нові можливості та долучаєшся різних проєктів. З часом починаєш відчувати себе частиною підприємницької спільноти.

У Львові мені не було складно через саме місто — я тут багато разів бувала до війни. Але важко було внутрішньо. Коли в тебе була велика квартира, своє життя, усе “по поличках”, а тепер ти живеш у маленькій орендованій кімнаті й починаєш усе з нуля

Ми довгий час жили між Львовом і Добропіллям

Добропілля було містом, у якому я почувалася своєю. Я знала це місто, а місто знало мене.Там минула більша частина мого життя: я виростила дітей і побудувала справу, якій віддала понад двадцять п’ять років. Тому найважче було не перевезти обладнання чи знайти нове приміщення, а прийняти, що звичне життя залишилося в минулому.

У 2022 році ми вивезли до Львова частину магазину й обладнання. Але потім поступово почали повертати все назад у Добропілля. Це був величезний обсяг — близько п’яти тонн товару. Ми не могли перевезти все одразу, тому їздили бусами: щось завозили туди, щось повертали назад.Наприкінці 2023 року ми знову зібрали машинки, і я поїхала до Добропілля шукати приміщення, бо всерйоз думала про повернення. Але в міській раді мене тоді переконали не поспішати — ситуація залишалася нестабільною.

Тож магазин у Добропіллі працював ще кілька років. Мої дівчата залишалися там і продовжували шити, а я паралельно розвивала виробництво у Львові. Фактично наше життя й робота проходили між двома містами.

У 2025 році наше приміщення в Добропіллі було повністю зруйноване. Тоді стало зрозуміло, що повернутися до звичного життя вже не вдасться. На щастя, людей там уже не було — всі виїхали раніше. Ми встигли забрати обладнання й частину товару.

У серпні ми виїхали звідти остаточно, адже перебувати в місті стало небезпечно навіть на вулиці. Дрони висіли постійно й полювали не лише на військових, а й на цивільні автомобілі.

Того ж року я відкрила магазин у Львові, проте незабаром його довелось закрити – клієнтів приходило не багато, а оренда була висока. Водночас я продовжила роботу виробництва та відкрила шоурум.

Чотири роки ми жили з надією, що колись повернемося додому. Та сьогодні повертатися вже немає куди

Магазин та виробництво Лариси Поліщук у Добропіллі, до та під час війни

Свою репутацію і команду в Добропіллі я будувала 25 років

Практично кожен садочок, школа, готель чи ресторан у місті мали мої вироби. Ми оформлювали школи «під ключ»: жалюзі, штори, текстиль, освітлення. Мені завжди подобалося не просто продавати тканину, а допомагати людям створювати затишок у домі. Напевно, тому ця справа й залишилася зі мною на стільки років.

Люди приходили до нас із фотографіями інтер’єру, шматочками шпалер чи зразками кольорів, а ми вже підбирали тканину й пояснювали, як правильно все заміряти. Це все не з’являється за місяць чи за рік — воно будується роками. Люди знали: якщо звернулися до мене, то все буде якісно і вчасно.

Дитячий садок у Добропіллі. Фото: особистий архів Лариси Поліщук

Щоб у Львові тебе впізнавали, треба тут прожити роки. У своєму місті я витратила на це двадцять п’ять років. Зараз найбільше замовлень приходить саме від моїх людей — клієнтів із Добропілля, які після війни роз’їхалися по різних містах України. Вони все одно знаходять мене і купують саме в мене.

І ця репутація трималася не лише на мені. Моя команда була для мене другою сім’єю. Ми були настільки спрацьовані, що розуміли одна одну з пів слова. У нас навіть не було жорсткого контролю — панував самоконтроль. Мої дівчата за двадцять років роботи майже не допускали браку.

Коли я переїхала до Львова й почала набирати нових людей, для мене це був шок. Люди постійно змінювалися: хтось приїхав, попрацював тиждень і поїхав далі. Ти витрачаєш час на навчання, вкладаєшся в людину, а потім усе починається спочатку. А в шторах важлива не швидкість, а якість. Якщо неправильно пошити навіть кілька метрів тканини, усе доведеться переробляти. До того ж на виробництві ми використовуємо сучасне  дороге обладнання, зараз в моєму цеху зберігається 15 машинок.

Мені досі неймовірно не вистачає тієї команди. Ми разом переживали складні періоди, раділи успіхам і будували цю справу день за днем. Ми й досі спілкуємося  —  це  були люди, на яких можна було покластися повністю

Як подарунок для онука переріс у колекції з вишивки

Паралельно з великим текстильним бізнесом, незадовго до війни, у моєму житті з’явився зовсім інший напрямок. Вишивка для мене почалася не з бізнесу, а з мрії. В мене народився внук в 2020 році і  я хотіла йому зробити подарунок— вишитого зайчика з метрикою. Побачила його лише у майстрині з росії, а в Україні такого ніхто не робив.Тоді я ризикнула і купила собі вишивальну машину.Спочатку це було більше як хобі.

На Донеччині вишиваний одяг не був настільки частиною місцевої культури, як тут — туди вишиванки здебільшого привозили з Карпат чи інших міст Західної України. А на Львівщині складається враження, що тут майже кожен щось шиє чи вишиває. Саме в цьому новому середовищі й з’явилися наші перші великі колекції. 

Фото: особистий архів Лариси Поліщук

Ми почали вишивати шопери, трикотажні костюми, різні дрібні вироби.

У Львові під час грантового навчання донорська організація НРС зробила фінальний захід із виставкою та показом. Нас теж запросили взяти участь. Мої дівчата самі вдягнули наші костюми й вийшли на подіум. Це були не моделі, а звичайні учасниці навчання, але все вийшло дуже атмосферно, наші вироби дуже подобались людям.

Стару назву захотілося залишити в минулому

У мене був магазин під назвою «Уют», але після повномасштабної війни ця назва почала багатьох тригерити через російське звучання. Хоча я читала про походження цього слова і знаю, що воно має трохи інше значення, ніж звичне слово «затишок». Спочатку я думала просто трохи змінити назву, навіть хотіла додати першу літеру свого імені й зробити «Луют». Але потім зрозуміла, що хочу не просто нову назву, а новий етап. Так з’явився Doloris Home — похідне від мого імені. Хотілося, щоб бренд став більш особистим і ближчим до мене.

Разом із назвою довелося звикати й до нового ритму життя у Львові. Багато речей тут виявилися зовсім іншими, ніж у Добропіллі.

У Добропіллі все було чітко, бо це шахтарське місто: якщо ти запізнився — тебе ніхто не чекатиме. Люди жили в більш швидкому темпі, працювали за графіком. А у Львові мене здивувало, що тут усе набагато спокійніше. Люди можуть перенести зустріч, запізнитися на пів години й ставитися до цього абсолютно нормально. Також тут релігійні свята займають важливе місце в житті людей. Ми навіть дозволяли працівникам приходити пізніше, якщо вони йшли на ранкову службу. Спочатку мені це було дуже незвично, але з часом я зрозуміла, що це просто інший стиль життя і в цьому теж є свої плюси.

Змінювалися не лише звички, а й самі умови ведення бізнесу. У Добропіллі в мене все було своє — і магазин, і приміщення. Я майже ніколи не працювала в оренді. А у Львові це стало одним із найбільших викликів.

Я не хочу більше складати бізнес із кілометрів тканини

Я планую допродати залишки тканин, які ще маю. А далі хочу працювати вже по-іншому — з готовими колекціями. Не закуповувати ці кілометри рулонів і не вкладати в них увесь прибуток.

Раніше все будувалося інакше: виставки, замовлення з Туреччини, великі закупівлі. Тепер мені ближча більш мобільна модель роботи, яка дає більше свободи для творчості й індивідуальної роботи з кожним замовленням. Зараз мені особливо цікаво зосередитися на текстильному оформленні інтер’єрів — підбирати тканини, кольори та фактури, створюючи особливу атмосферу в домі.

Зараз я фактично будую бізнес заново. Я сама відповідаю за замовлення, пошиття та просування, а незабаром до роботи долучиться й чоловік. Щоб найняти нових працівників, потрібно знову напрацьовувати клієнтську базу та забезпечити стабільний потік замовлень.

Тому зараз я вивчаю TikTok, адже для бізнесу важливо бути помітним у соцмережах. Купила навчання, розбираюся з алгоритмами, виходжу в ефіри. Instagram мені не дуже близький — там усе має бути ідеальним. А в мене зараз інший етап — етап відновлення. Також ми продаємо продукцію через маркетплейси, зокрема Rozetka та «Епіцентр».

Мікробізнесу зараз дуже складно виживати»

Я вважаю себе не малим бізнесом, а мікробізнесом. І зараз таким підприємцям дуже складно. Великі підприємства ще якось тримаються, а маленькі постійно борються за виживання. Мережеві магазини займають дедалі більшу частку ринку. Для невеликих виробників це означає менше можливостей для збуту продукції.

Гранти, звичайно, допомогли адаптуватися у Львові, але вони не вирішують усіх проблем. Ти все одно сам відповідаєш за оренду, податки, обладнання, працівників і замовлення. Ми чотири роки жили в режимі очікування. Здавалося, що ще трохи — і все зміниться. А потім приходить усвідомлення, що життя доведеться будувати заново. І це дуже виснажує морально.

ФОПи сплачують податки незалежно від того, є прибуток чи ні. Таких мікропідприємців сьогодні безліч, і саме вони щодня продовжують працювати, попри всі труднощі.

Моя справа — це не просто штори. Це про настрій  для дому

Я завжди кажу, що “вдягаю вікна і створюю настрій для кохання”. Бо можна зробити дорогий ремонт, але фінальний штрих — це текстиль: штори, постіль, рушники.Ти приходиш додому — і саме ці речі створюють відчуття затишку. У нас людина могла прийти, вибрати тканину, і ми робили все індивідуально під її дім. Це зовсім інший підхід, ніж масмаркет.

У 2021 році ми отримали відзнаку «Найкраще підприємство України», у 2022 році стали лауреатами проєкту «Незламні зі Сходу», а у 2023 році я отримала диплом «Найкраща українка в професії». Для мене це дуже цінно. Бо лише після повномасштабної війни починаєш усвідомлювати, скільки всього вдалося створити за ці роки і що твоя праця справді потрібна людям, а довіра, яку вибудовував роками, має найбільшу цінність.