«Фотостудія стала моїм місцем сили»

За два місяці до повномасштабного вторгнення Анастасія Бурдейна відкрила фотостудію у Харкові. У цей простір вона вклала не лише заощадження, а й власне бачення та мрію створити місце, якого їй самій бракувало для зйомок. Після 24 лютого студію довелося залишити, а життя — продовжувати вже у Львові.

Тут фотографка поступово повернулася до професії, перевезла студію буквально по частинах і відкрила її знову. Її історія — про вимушений переїзд до нового міста, повернення до улюбленої справи та створення місця, яке стало її місцем сили.

Мене захопило те, як фотоапарат бачить світ

За освітою я – економіст, а до фотографії працювала у різних сферах: була офіціанткою, хостес, адміністраторкою, танцювала у шоу-балеті. Найбільше на моє бачення вплинула робота у бутіку люксових брендів Symbol.Саме на цій роботі я знайшла себе в плані стилістики. Мені подобається поєднання кольорів, фактур, образів. До нас приїжджали представники брендів з Італії та проводили тренінги і це було не просто про роботу, а про якийсь особистий розвиток.

Фотографія в моєму житті з’явилася випадково. Через аутоімунне захворювання я була змушена залишити роботу і тривалий час проходила лікування. Тоді я переважно сиділа вдома, була така собі апатія. І чоловік приніс мені з роботи фотоапарат і сказав: “Може, тобі це допоможе не сумувати”. Я почала фотографувати помідори на столі, кота нашого, щось на вулиці, дітей знайомих. Я все робила інтуїтивно. Друзі почали казати, що в мене виходять дуже гарні роботи.

Але мене дуже сильно захопило саме те, як фотоапарат бачить світ. Особливо це розмиття позаду — боке. Коли щось одне у фокусі, а все інше ніби розчиняється. Мені це здалося таким живим, ніби людське око так само працює.

Я одразу знайшла себе у зйомці для каталогів

Я практично одразу пішла в фотошколу і знайшла себе саме у фотографії для брендів: зйомках для каталогів, lookbook та editorial. Фотографи, як лікарі — у кожного свій напрямок. Люди чомусь думають, що якщо ти фотограф, то маєш фотографувати все. Але це не так.

Якщо людина не знає, як їй сісти чи повернутися, я точно не той фотограф, який буде в цьому допомагати.Є фотографи, яким призначено працювати з людьми. Вони одразу бачать, як поставити людину в кадрі, як повернути обличчя. А я більше технар. Мені подобається налаштовувати світло, працювати з постановкою кадру та предметною зйомкою — одягом, прикрасами, сумками. Я вважаю, що кожному фотографу своє.

Коли я працювала в Симболі, познайомилася з великою кількістю власників брендів. Саме вони стали моїми першими клієнтами. Згодом я почала пропонувати брендам співпрацю по бартеру: віддавала готові фотографії, а натомість отримувала речі для зйомок.

У Харкові мені не вистачало простору з індивідуальністю

За два місяці до повномасштабного вторгнення ми відкрили фотостудію в Харкові. До того я вже кілька років займалася фотографією і постійно ловила себе на думці, що не можу знайти простір, який би мене по-справжньому надихав. У Харкові мені не вистачало саме індивідуальності у фотостудіях. Більшість просторів були дуже схожими між собою. Типові інтер’єри, меблі з масмаркету. А мені хотілося зібрати в одному просторі якісь незвичайні речі, які гармонійно між собою поєднуються

Приміщення для фотостудії ми знайшли на проспекті Героїв Харкова. Воно було дуже гарне — з вікнами у стелі, але взагалі без ремонту. На відкриття студії у нас було лише 10 тисяч доларів. Частину ремонту допомогли зробити орендодавці, решту я  з чоловіком робили самі – наносили фактурну штукатурку, фарбували стіни, щоб зекономити. В оренду ми взяли приміщення площею понад 100 квадратних метрів.

Найбільше грошей я вклала не в ремонт і обладнання , а в меблі. Ми замовляли крісла ручної роботи, антикварні речі закордону, щоб створити стиль вабі-сабі.І  як потім виявилося, що це було правильне рішення, бо меблі можна перевезти, а ремонт ти вже не забереш.

1 січня  2022 року ми закінчили ремонт, а 3 січня до нас уже прийшли знімати постіль. Фотостудія в Харкові дуже швидко знайшла свою аудиторію.

 23 лютого я їхала додому й думала, яке в мене щасливе життя

На той момент ми тільки відкрили фотостудію і я була повністю занурена в її справи. Повертаючись додому після чергового дня у студії, я думала про те, яка я щаслива. У мене було відчуття, що я нарешті живу життя своєї мрії: студія почала працювати, зростав попит на мої зйомки, а вдома ми щойно завершили затишний ремонт. І тоді я вперше подумала: якщо раптом у мене все це забрати — я не знаю, що зі мною буде. Єдине, що я зробила того вечора це попросила чоловіка принести переноску для кота й покидала в сумку якісь речі. Зараз навіть жартую, що збиралася або на вечірку, або кудись на город, судячи з того одягу, який я взяла.

А вже вранці мене розбудив кіт — він неспокійно бігав по квартирі й постійно застрибував на підвіконня. Я підійшла до вікна й побачила помаранчеве небо над Північною Салтівкою. Ми жили на дев’ятому поверсі, за нашим будинком було лише поле, окружна дорога і далі кордон. За кілька секунд я почула перші вибухи.

В той момент максимально зібралася, розбудила чоловіка і сказала, що почалась війна. Мені треба було забрати племінницю чоловіка, яка жила в іншому районі.Я пам’ятаю, як сіла в машину, а мене всю трусило. Виїжджаю на вулицю — і ніби потрапляю у фільм про апокаліпсис. Люди з валізами бігли вулицями. Машини врізалися одна в одну й їхали далі, не зважаючи на світлофори. Тварин просто випускали на вулицю: бігали налякані собаки та коти. Це було жахливо.

Перші дні ми ховалися у знайомих у будинку з підвалом. Але після того, як у сусідній будинок прилетів снаряд і повиносило вікна, вирішили виїжджати.

Я забрала маму, ми стояли в заторі, і в якийсь момент десь зовсім поруч стався дуже сильний вибух. Я пам’ятаю, як у дзеркалі заднього виду підіймався густий сірий дим, а військові на танках кричали всім з’їжджати з дороги. Я зараз уже уривками пам’ятаю ті моменти. Мені здається, мозок просто намагається приховати ці спогади, бо якщо постійно таке згадувати — дуже складно рухатися далі

Дорогою до Заходу України певний час жили під Вінницею — у недобудованому будинку, який нам надали люди. Ми милися в тазу і спали на печі. Але я була дуже вдячна, бо нам просто не було де залишатися.

Спочатку було складно адаптовуватися у Львові

Перші місяці у Львові були дуже складними. На початку повномасштабного вторгнення фотографи майже нікому не були потрібні, тому я пішла шукати будь-яку роботу. У перший день дівчата на роботі наспівували пісню «Справа в тому, що в мене немає дому» і сміялися. Я тоді навіть не зрозуміла, що це про нас. А дівчина з Харкова, яка була поруч, розплакалася.

Було складно адаптуватися і через те, що ти переселенець. Мову я знала, бо навчалася в українській школі, але інколи відчувалося, ніби люди не дуже хочуть мати з тобою справу. Згодом, коли ми ближче знайомилися, це змінювалося. Коли люди пізнають одне одного краще, межа стирається — яка різниця, ти зі сходу чи заходу. Ми ж усі українці.

У Харкові здавалось, що все дається легко, а тут треба починати все з нуля

Згодом мене взяли назад в магазин Симбол у Львові. Я пропрацювала там ще півтора року й поступово почала перевозити фотостудію з Харкова.Ми жили вчотирьох у маленькій двокімнатній квартирі: я з чоловіком і моя подруга дитинства зі своїм хлопцем. Але, чесно, це був дуже теплий період. І в якийсь момент я прийшла додому після роботи, сіла на диван і подумала: “Стоп, а що я взагалі роблю у Львові? Я ж живу в Харкові. Там мій дім, моя фотостудія, моє життя”.

Моя знайома Оля зі Симбола почала кликати мене на зйомки для етнобрендів як фотографа. Там я познайомилася з візажистами, перукарями й поступово почала входити у світ фотографії саме у Львові. Я почала поступово оживляти своє портфоліо  і мені поступово почали писати клієнти. Допомогла і робота адміністраторкою у моїй студії: познайомилася з багатьма фотографами, клієнтами, власниками бізнесів. Хтось із фотографів потім відкрив свої фотостудії, і ми продовжуємо спілкуватися, допомагаємо одне одному, радимося.

Ми перевозили студію буквально по частинах

Великого переїзду не було. У нас просто не було грошей, щоб організувати нормальне перевезення студії.. Тому спочатку просили знайомих з ринку, які регулярно возили товар з Харкова до Львова, захопити з собою частину нашого обладнання. То крісло, то торшер, то ще щось закидували. Так по частинах і перевозили студію. Частину речей чоловік привозив сам. Після прильоту шахеда у будинок над нашою квартирою в Харкові потрібно було їхати й перевіряти житло.Він поїхав і на собі привіз купу речей.

Приміщення у Львові я знайшла на OLX. Коли ми прийшли сюди, я побачила великі вікна, стіни під ракушняк і сказала: все, це воно. Багато людей чомусь бояться цієї будівлі, але всередині вона дуже гарна. Масштабний ремонт не довелось робити як у Харкові.Але я надихнулася фотографіями з Франції й вирішила, що у Львові теж може бути така фреска. Мені вона була потрібна терміново, тому я просто почала дзвонити майстрам і шукати людину, яка зможе намалювати старовинний розпис.

Буквально за кілька днів її створили та спеціально зістарили, щоб вона виглядала так, ніби була тут завжди. Ми навіть залишили на стіні цифру 81, бо вона постійно супроводжує мене в житті й має для мене особливе значення.

Тепер саме на фоні цієї стіни фотографують весільні сукні, бренди одягу, персональні зйомки. До нас приїжджають люди з різних міст України, щоб фотографуватися саме тутТакож деякі бізнеси пішли нам назустріч.Коли я побачила диван, який хотіла для нашого простору, то написала виробникам одного меблевого, що ми ВПО і я не можу дозволити собі повну суму. Вони поставилися з розумінням і зробили для нас повноцінний диван значно дешевше. І тепер ми всюди їх відмічаємо й рекомендуємо.

Мушля стала нашою впізнаваною візитівкою

Ідею мушлі я виношувала ще в Харкові. Мене завжди тягнуло до якихось фантастичних, майже кінематографічних локацій. А вже у Львові одного вечора я сиділа в закладі та випадково знайшла в мушлі перлину, що є великою рідкістю. Я навіть виклала про це відео в TikTok і воно набрало мільйони переглядів. І після цього зрозуміла, що мушлю точно треба робити.Майстер пообіцяв зробити її за три тижні, але за день до воркшопу мушля ще не висохла. А в нас уже 20 людей мали прийти на зйомку. Ми привезли її мокрою, задекорували мохом, квітами й піском — ніби так і було задумано.Модель була вся у фарбі, сукня теж, але воркшоп відбувся.

А вже після цього мушля почала віруситися. До нас приїжджали з різних міст України та навіть із Польщі. Тут фотографувались бренди, блогери, а також працювали відомі українські фотографи, зокрема Марта Сірко.

Я хочу, щоб тут люди могли рости

Я регулярно проводжу воркшопи для фотографів, бо новачкам дуже складно самим пройти цей шлях. Нещодавно у нас був воркшоп в азійській тематиці: ми замовляли японське кімоно, робили сакуру для фону й збирали групу фотографів. Тут вони можуть отримати досвід, гарне портфоліо і побачити весь процес зсередини.

Я завжди починаю з референсів і формую надивленість у певній тематиці. Для воркшопу обов’язково має бути щось, чого люди не можуть повторити у звичайному житті: незвична модель, зачіска або локація. Ідеї часто приходять із фільмів, музики, моди чи серіалів.Для мене це ще й можливість показати індивідуальність фотостудії, створити навколо неї творче ком’юніті і дати людям зрозуміти, що тут можна реалізовувати незвичайні ідеї.

Бренди самі знаходять мене через стиль зйомки

Я працювала з брендами з Нью-Йорка, Франції, фотографувала для Edifier — мої фото були представлені у них на виставці в Лос-Анджелесі.З українських брендів працювала із Blackwood, Monblanche, Cici Coco, брендами вишиванок і багатьма іншими.

Мені подобаються чисті кольори, м’яке світло, більш казкова й архітектурна картинка. Не використовую жорстке світло чи якийсь олдскульний стиль. Просто показую, що і як умію робити. Думаю, бренди просто вловлюють мій вайб і вже самі вирішують, чи хочуть зі мною працювати.

Коли маєш власний бізнес, то на практиці вчишся всьому сам

Помилки були різні. У власному бізнесі кожна помилка має свою ціну. Водночас це досвід, який неможливо отримати жодним іншим способом.

Наприклад, у другій залі ми трохи прогадали з циклорамою. Вона вийшла занадто маленькою і кутовою. Згодом я зрозуміла, що якби ми зробили її в анфас, то вона була б значно практичнішою. Але навіть попри це зала добре себе показала. Ми проводили там воркшопи та зйомки, постійно змінювали тематичні локації.

Проблеми почалися пізніше, коли додалися відключення електроенергії. Ми купили генератор, але сама зала була дуже холодною — кутова, з п’ятьма вікнами. Ми просто не могли її нормально прогріти, а здавати людям холодний простір не хотіли. Тому зрештою вирішили її закрити.

Два роки я фактично робила все сама. Була і адміністратором, і піар-менеджером, і прибирала, все було на мені. Повноцінно попрацювати у своїй студії в Харкові я навіть не встигла. Я дуже боялася делегувати обов’язки, бо мені здавалося, що ніхто не зробить це так, як я. Мені було складно просто залишити студію без себе.

Зараз у мене вже формується команда: фотографи-адміністратори і PR-менеджер. І багато в чому мені допоміг львівський клуб підприємців, де я зрозуміла, що не обов’язково тягнути все на собі.

Окрім цього, я намагалася відновити фотостудію у Харкові, але згодом від цієї ідеї довелося відмовитися. Вести два простори одночасно в умовах війни виявилося складно — і фінансово, і морально. Мене це абсолютно не засмучує, адже зараз я більше зосереджена на якості, ніж на масштабуванні. Ми облаштували повноцінну рецепцію та продовжуємо розвивати основну залу студії.

Я не хочу, щоб фотостудія 81 була лише орендою зали

Я не хочу, щоб фотостудія залишалася просто місцем, де люди орендують залу на годину. Хотілося б, щоб у майбутньому це була компанія, яка створює зйомки для брендів під ключ — з командою, стилізацією, концепцією й повною організацією процесу. 

Зараз ми вже поступово рухаємося в цей бік. Проводимо воркшопи для фотографів, творчі зйомки, хочемо робити кіновечори й створювати навколо студії власне ком’юніті. Є дуже багато фільмів, які фотографи зберігають “для надивленості”, але так і не дивляться. Коли ти знаходишся серед людей, які думають так само, як і ти, це дуже стимулює.

Фотостудія стала моїм місцем сили

Я ставлюся до фотостудії не як до бізнесу, а як до відображення свого внутрішнього стану. Мені здається, те, як виглядає цей простір — це те, як я відчуваю себе всередині. Там світло, спокійно, панують теплі бежеві кольори й майже завжди сонячно. Навіть коли надворі похмуро, ми вмикаємо торшери, і все навколо набуває зовсім іншого, естетичного настрою.

Саме тому я зрештою найняла піар-менеджера. Мені потрібен був хтось інший, хто змусить цей простір заробляти гроші, бо я сама так сильно його люблю, що просто не можу від нього щось вимагати. Мене дуже підсилює навіть просто сам факт перебування тут. Коли немає бронювань, я можу приїхати, сидіти, щось робити або навіть просто дивитися серіали. Як мені може тут не подобатися, якщо кожна річ навколо обрана мною особисто?

Попри всі труднощі, я не шкодую, що продовжила цю справу. Найбільше мене підтримує чоловік — він щиро пишається мною та постійно всім знайомим показує мою фотостудію. Коли я починаю засмучуватися через роботу, він завжди каже: “Подивись, як у тебе все гарно виходить”.

Моя порада для інших дуже проста: якщо ти впевнений у своїй справі, якщо вона тобі подобається і може приносити радість іншим людям — треба просто робити. Краще спробувати, ніж потім усе життя думати, а раптом би вийшло. Не потрібно зраджувати своїй мрії. Для мене ця студія давно стала чимось більшим, ніж просто місцем для зйомок. Це моє місце сили.