Тамріко Шолі про жіночі помилки, неідеальні стосунки і чоловіків

Тамріко Шолі була однією з тих, чиє ім’я наші україночки найчастіше називали серед своїх літературних вподобань. Це й не дивно: книги Тамріко «Всередині чоловіка» і «Всередині жінки» розійшлися величезними тиражами, передруковані кращим видавництвом України, і за ними досі «полюють» ті, хто не встиг придбати паперовий примірник. Її дописи у фб мають тисячі вподобань, а сторінка – майже 40 тисяч підписників.

Сама Тамріко до своєї популярності ставиться спокійно, вільно ходить вулицями Києва, п’є каву в звичайних кафе, навіть дещо сором’язливо реагує, коли впізнають, не змінила ні коло спілкування, ні звички з того часу, коли працювала журналістом та керівником одного з українських медіапроектів. На прохання про інтерв’ю відповіла одразу, без пафосного «ой, дуже зайнята» чи «давайте пізніше», хоча зараз живе у Німеччині і кожен її приїзд до Києва справді перенасичений зустрічами і літературними майстер-класами, які Тамріко активно дає.

ЩО ВСЕРЕДИНІ ТАМРІКО ШОЛІ

Проговорили з нею понад три години. Пожартували вкінці, що майже стільки ж часу вона «допитувала» кожного із двохсот чоловіків, історії яких потім й зібрала у книгу «Всередині чоловіка». Розпитувала їх, до речі, спочатку виключно для себе – щоб зрозуміти чоловічу психологію, «залікувати» свою сердечну рану. Зараз згадує про це з посмішкою.

Тамріко взагалі має хороше почуття гумору, вона відверта, розважлива, мініатюрна і з хорошим смаком. Мрійлива, як усі ми. Любить квіти. Так само боляче, як кожна жінка, переживала розставання. Теж вічно «не має що вдягнути»:) Власне, тому й історії з книги «Всередині жінки» вийшли настільки пронизливими, про всіх нас.

Хтозна, може колись хтось напише книгу і про Тамріко: вона змінила три країни, жила у чотирьох містах, рік була вегетаріанкою і тривалий час автором відомого літературно-експериментального проекту Splash. Сподіваємося, фрагменти нашого інтерв’ю теж колись увійдуть у цю книгу 🙂

У моєму житті було не мало ключових подій, але найбільше на мене вплинули, напевно, переїзди. Я ж народилася в Луганську, на батьківщині мами. Коли мені сповнилося три, батьки переїхали до Грузії, звідки родом мій тато. Там ми теж прожили три роки – у дивовижно гарному місті, але батьки все ж вирішили повернутися до Луганська. У нас була простора гарна квартира, у батьків – хороша робота, моя мама, до слова, вчитель української мови.

А в 2000 році ми сім’єю переїхали до Києва. Батьки хотіли, щоб ми з сестрою мали більше можливостей і хорошу освіту. Пам’ятаю, продали тоді квартиру за 3,5 тисячі доларів, а в столиці купили на допозичені гроші однокімнату на окраїні за 9 тисяч і навіть без меблів. Батьки покинули все заради нашого майбутнього.

Я не планувала залишатися надовго у Німеччині. Це був важкий час: у тата стався інсульт, в країні відбувся Майдан, я саме звільнилася з роботи у жіночому виданні, бо при тій політичній ситуації було зовсім не до розважальних новин. Їхала на запрошення сестри, яка вже давно жила у Німеччині, лише на два тижні – просто відпочити, переключитися. До цього була лише у Берліні і, відверто, він мені не дуже подобався.

І от я приїжджаю у маленьке німецьке містечко саме на Великдень і потрапляю на уквітчані вулички, у святкову атмосферу та ще й до сестри, яка є для мене найкращою подругою. Така терапія! Сестра ж потім і запропонувала залишитися – підівчити мову. Я пішла на піврічні курси, вже давно їх закінчила, але з Німеччиною так і не попрощалася:) Постійно кажу: ну ще рік, закінчиться віза і все. Так вже чотири роки. Я часто приїжджаю до Києва, у мене тут друзі, родина, майстер-класи, але більше часу проводжу все ж у Німеччині. Не думаю, що обмежуся лише нею – світ такий цікавий, мрію пожити у різних місцях.

Я завжди відчувала себе українкою попри грузинську зовнішність. Моя рідна сестра, до речі, виглядає, як слов’янка, хоча ми діти одних батьків. І в Луганську я на всю величезну школу була, напевно, єдина така чорнява. Але ніколи не надавала цьому значення. У шість років, мріючи стати письменницею, мене хвилювало єдине: як виглядатиме моє справжнє прізвище – Шошиашвілі – на книжках:) На вступних іспитах до університету, між іншим, я отримала за диктант з української мови 49,5 балів з 50 можливих. І ті півбала зняли за моє ж виправлення.

Я не знала, чи видавництва його бачили взагалі чи він просто потонув серед сотень таких же «творів молодих обдарувань». Якийсь час я чекала відповідей, а потім сказала собі «досить!» і вирішила надрукувати книгу за власний кошт. Хотіла побачити, як взагалі її сприйматимуть, як відреагують на сюжет, на мене, як на автора.

Перший тираж моєї книжки склав лише 500 екземплярів. Він обійшовся приблизно у тисячу доларів: частину грошей мала з власних заощаджень, частину позичила. Цього вистачило тільки на друк. На дизайнера, редактора грошей не було, верстали і вичитували мої подружки-колеги. Вже потім ще одна моя подружка перечитала цей «самвидав» і зібрала всі огріхи та помилки – дванадцять сторінок! Для мене, перфекціоніста, доньки вчителя української мови, це був страшний сором 🙂 Але тоді мені важливо було зробити пеший крок і таки видати книгу.

Надрукувати щось насправді не проблема. Проблема надруковане реалізувати. Зараз початківцю значно легше: він може зв’язатися з будь-яким видавництвом чи видавцем через фейсбук або заявити про себе через соцмережі. Може зібрати гроші на свою ідею через краудфандінги чи серед своїх підписників чи просто видати книгу за попереднім замовленням. У мене був складніший шлях. Я не була відомим письменником, не мала зв’язків у книгарнях, тому просувати себе доводилося самотужки. Допоміг фейсбук: я викладала якісь частини книги, хтось їх репостив, хтось коментував, і так зростав інтерес до неї. Домомагали приятелі і просто хороші люди.

Написання книги – це лише 30% роботи, решта 70% – це її просування. Ті лекції, моя активність у фейсбуці, зростаюча кількість підписників робили своє діло і, як кажуть, двері почали відчинятися. Знайома несподівно для мене знайшла особистий телефонний номер директора видавництва «Фоліо», одного з найбільших в Україні. Я, вже маючи видану книжку, впевнено йому зателефонувала, попросила про зустріч. Готувалася до неї, як до іспиту, а видавець без довгих розмов одразу сказав, що знає про мене і готовий зробити передрук. Назвав умови, які, зрозуміло, не були надшикарними, але я отримала нагоду друкуватися вже не самотужки, а у найкрутішому видавництві.

Роки три тому в маркеті, куди я зайшла з мамою, до мене підійшла дівчина і сказала, що підписана на мене у фейсбуці. Згодом у метро пасажирка потайки мене розглядала, а коли виходила повз мене, промовила: «Ви так гарно пишете. Будь ласка, пишіть далі». Таке дуже зворушує. Те, що мене трошки знають, й підштовхнуло організувати флешмоб Women in Books разом з читачками. Ми вбралися у ретро-сукні, взяли по книжці і спустилися в метро, щоб показати людям, що читати модно і потрібно. На флешмоб прийшло близько двох десятків моїх підписниць, я всіх бачила вперше, але ми так добре провели час, заприятелювали і досі підтримуємо зв’язок.

Це таке багатогранне відчуття: гордість, дитяча радість, окриленість, незвичність від звернення «письменник». І це стало певною точкою обнулення: я зрозуміла, що перейшла на новий рівень. Приємно, що за ці роки рівень зростає: якщо колись я мріяла просто надрукувати книжку, то зараз мрію, щоб мої книжки вийшли українською мовою, грузинською, англійською. Навіть маю вже рукопис, адаптований під потенційні переклади.

З роками, досвідом я стаю менш категоричною. Ну, скажімо, у книзі «Всередині жінки» є історія дівчини, яка вийшла заміж за значно старшого за себе чоловіка, і я тоді абсолютно підтримувала такий вибір. Мені здавалося, що щось серйозне можливе лише з серйозними чоловіками – тими, яким «за сорок». На той час я не мала власного досвіду і судила лише з чужого прикладу. Тепер, коли спробувала такі стосунки, розумію, що вони не такі однозначні, що вони мають багато нюансів і що чоловіки «за сорок» не такий вже ідеальний варіант.

Те, що для нас сьогодні здається досконалим, через два роки може стати неприйнятним. Це ж, по суті, головна претензія в розлученнях: я покохав одну людину, а вона з часом змінилася і стала іншою. Причому мало хто усвідомлює, що й сам змінився. Або, навпаки, не змінюєшся, не ростеш на відміну від свого партнера, якому стає нецікаво. Тому, напевно, ідеально – це разом розвиватися. Тоді є шанс розвивати й ідеальні стосунки.

Зараз згадую свою «сердечну рану», яка, власне, й підштовхнула мене зібрати історії до першої книги, розумію, наскільки все склалося логічно. А тоді не розуміла, страждала, шукала відповіді. Вони настільки очевидні для мене нинішньої: ми були «зелені», недосвідчені, я чекала нового етапу стосунків – опори, турботи, заміжжя, як будь-яка дівчина, а мій хлопець був просто замолодий для цього.

Читайте також: Ада Роговцева: та, що запала в серце

Я робила і, напевно, досі роблю ті ж помилки, що й всі наші жінки. Якісь сумніви в собі, якісь комплекси і оте почуття вини, коли стосунки не складаються: мовляв, зі мною щось не так. Хоча насправді все так. Це велика внутрішня робота прийняти себе такою, як є, мудрішати, слухати і чути партнера, але й свої бажання теж цінувати. Колись я боялася помилитися в стосунках, зробити щось не так і не те. Але з досвідом зрозуміла, що головне бути щирою, навіть помиляючись.

Чи стала я краще розуміти чоловіків? Так. Вони зовсім не негідники, хоча починала я ті двісті опитувань саме з таким переконанням 🙂 Чоловіки просто різні, навіть один той самий чоловік може бути різним у різні періоди життя, і це треба розуміти.

Але якщо чоловік непотріб від природи (а такі також трапляються), то якою б ніжною, вихованою, відданною не була жінка поруч, він все одно залишиться непотребом – треба залишити ту вічну жіночу іллюзію «біля мене він стане кращим», «я його перевиховаю». Пусті надії. Треба просто чекати свого чоловіка, якого не доведеться перевиховувати, з яким все складається саме собою. Зустріти його можна і в 18, і в 58 років, знаю безліч таких історій. І теж хочу зустріти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Сергій Жадан про любов, життя, час та війну
• Таємниці Кобилянської: про що не розповідають на уроках
• Не кулінарні секрети Пані Стефи

Фото Лєра Польская і Anna Scheidemann