інтерв’ю

СОЛОМІЯ КИРИЛОВА
виконавиця головної ролі
у фільмі “Памфір”

Розмова про повнометражний дебют,
архетипічну жінку
та акторство під час війни

В акторському портфоліо львів’янки Соломії Кирилової вже чотири знакових стрічки – «Ніч Леополіса», «Любов і риби», «Гудбай, фешн!» і перша у її кар’єрі повнометражна стрічка «Памфір». Стрічка, якій аплодували Канни у травні 2022 року, якою захоплюються європейські глядачі, а наприкінці березня нарешті матиме змогу побачити й українська аудиторія.

«Памфір» – це, власне, головний герой фільму Льоня, хороший сім’янин, який звертає з чесного шляху заради своєї сім’ї, щоб відплатити за провину сина. Основні події розгортаються на заході України напередодні традиційного карнавалу Маланки. Фільм зняв режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, головних героїв грають Олександр Яцентюк, Станіслав Потяк і Соломія Кирилова.

Вона втілила на екрані образ Олени, дружини Памфіра. Щоб увійти в роль навіть переїхала на певний час у село. Судячи з відгуків тих, хто фільм вже бачив, Соломія із завданням впоралася: її Олена – багатогранна і водночас дуже типова, характерна, неповторна і при цьому в ній є щось від кожної українки.

Про цю акторську роботу, повнометражний дебют і омріяні ролі ми й поспілкувалися з Соломією напередодні української прем’єри

Соломіє, чим Олена особлива для вас?

Я полюбила цю жінку з першого прочитання однієї зі сцен. Як на мене, Олена – архетипічний образ жінки. Мудра, але не зухвала, добра, але справедлива, глибоко віруюча та чуттєва людина.

Цей образ допоміг мені віднайти та відкрити ці якості в собі самій. У цьому краса та щедрість акторської професії, бо завдяки роботі над роллю дізнаєшся більше про себе. А завдяки Дмитру ми мали таку розкішну можливість та час для напрацювань.

Що схожого та відмінного між вами та Оленою? Що б ви хотіли взяти від неї, а чого б навпаки воліли уникати?

Я можу сказати, що багато чого навчилась та відкрила, в дечому навіть утвердилась завдяки образу моєї героїні. Це завжди дуже таємничий та інтимний процес.

Актор постійно перебуває на етапі становлення, зрощення з персонажем, над яким він працює, і це відбувається як внутрішньо, так і ззовні.

А яка ваша улюблена сцена у фільмі?

Важко обрати, а особливо відповісти без спойлера. Та я дуже люблю фінал, останню сцену фільму – вона перехоплює подих. У ній є вихід у світло, а це та якість, яку я найбільше поважаю та обожнюю в мистецтві. Хоча багато хто рефлексує після фільму, що фінал песимістичний, для мене це абсолютно не так. Тож дивіться і робіть свої висновки.

Також люблю нашу сімейну з героями фільму проходку лісом. Як на мене, вона містить різношарову палітру емоцій та образів

Ви разом з командою представляли фільм «Памфір» за кордоном. Як його сприймають іноземці?

У різних країнах глядач сприймає наше кіно однаково дуже добре. Наскільки мені відомо, на багатьох фестивалях ми виходимо в фаворити глядацьких симпатій. Найфеєричнішою наразі була прем‘єра в Каннах.

Також знаю, що під час «Тижня критики» в Києві були переповнені зали і дуже багато людей писали відгуки – було відчуття великого свята. Прикро, що не могла бути присутня.

Та все ж найочікуванішим особисто для мене є перегляд і показ «Памфір» в Україні з українською аудиторією, тож вже дуже чекаю кінця березня і прокату в Україні, на який радо всіх запрошую. Це, власне, й буде моє омріяне повернення в Україну після цих стрімких, насичених і водночас нескінченних вже понад пів року.

Чому, на вашу думку, «Памфір» так відгукнувся європейській аудиторії? Що так подіяло на неї?

Як на мене, перш за все завдяки таланту, вдачі, освіченості та наполегливості режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, який роками вірив та створював цей проєкт рівня світового кінематографа. Знайшов та закохав у «Памфіра» продюсерів, зібрав чудову команду в усіх департаментах і провадив, рулив все до прем’єрного завершення. І саме в цій високій художній та естетичні якості зумів представити українськість, самобутність, автентичність та живість.

Я думаю, саме це працює магнетично, адже крізь мальовничий і художньо вибудуваний кадр маєш змогу бачити правдиве просте життя однієї сім‘ї та їхніх стосунків між собою та зі світом.

Як склалося ваше життя після 24 лютого і що першим згадуєте про цей день?

Київ. Тривожність у повітрі та розмовах була, звісно, задовго до. Було кілька друзів з автівками, з якими була домовленість чекати (не переміщатись) до крайнього моменту. А потім, якби що, вони за мною заїдуть.

Пам‘ятаю переддень. Я нарешті знайшла чудовий зал для особистих практик, мала хороше заняття зі своєю прекрасною ученицею. У близького друга був день народження, але через зайнятість домовилися про зустріч на каву завтра, 24-го.

У це важко повірити чи пояснити, але прокинулась я серед ночі, перед 4 ранку, і довго не могла зрозуміти свій стан. Я відчула «поле» міста – і те зло, яке суне на нашу землю. За якийсь час взяла телефон до рук – а там усі ті пропущені дзвінки від друзів, які чекали «крайнього» моменту.

За мною заїхали, але ми все ж залишились у Києві – просто возз’єднались. Так я безвиїзно знаходилась у дорогому серцю Києві 46 днів – з моменту вторгнення до першого культурно-дипломатичного туру з театром «Слово і Голос».

Цей тур спонукав вас поїхати з Києва?

До серпня 2022 я жила в Києві, з короткостроковими виїздами в тури.
У липні отримала підтвердження моєї участі у тримісячній резиденції в Берліні від UFFB спільно з Goethe Institut. Було б це в мирний час, ця звістка окрилила і ощасливила б мене неймовірно. Але зараз я розумію, що кожен має знаходитися там і робити те, що є найефективнішим на шляху до нашої перемоги.

Зізнаюсь, для прийняття та усвідомлення цього знадобилось багацько часу, адже в резиденції я рахувала дні до повернення в Київ – такої сили туга мене роздирала.

Тож згодом я прийняла і домовилась з собою, що знаходитимусь тут стільки, скільки буду потрібна. Адже, як я збагнула згодом, це дуже енергетично та емоційно виснажливо, депресивно і непродуктивно – постійно мислити тільки поверненням.

Також для фестивальної історії «Памфіру» я опинилася у вигідній географічній точці – у Берліні, тож мала честь та змогу представляти нашу картину в кількох країнах світу

Як вам життя серед іноземців? Що розчулює або дивує?

Під час візитів до інших країн я пересвідчуюся, що середовище формує людину. Тому те, якими я зустрічаю іноземців, відображає те, як вони живуть. У ментальності чи поведінці для мене немає нічого дивного чи неймовірного.

Гумор, ставлення й толерантність англійців до українців зараз, звісно, захоплює серце і викликає усмішку.

Ви згадали про тур з театром «Слово і Голос». У чому він полягає і яка його мета?

З цим театром ми здійснили вже два культурно-дипломатичні тури. Перший відбувся ще на початку квітня у Литві і Латвії, після того були Данія, Франція, Англія. У січні, завдяки нашим друзям та колегам з Maketank (Exeter/UK), ми вже поїхали в Англію.

Повномасштабна війна триває вже рік, тому важливість цих поїздок теж зростає. Бо, звісно, ця тема втомлює іноземців, а через мистецтво є можливість зустрічей та спілкування, презентації та знайомства з українським.

Наші вистави складені з українських традиційних пісень та ірмосів – давніх духовних наспівів України, тож представлення великої та багатої України через цей матеріал є надважливим зараз. Завдяки цим турам ми можемо культурно проявити Україну, поспілкуватися з людьми, бо багато хто залишається після виступів і хоче чути про Україну від українців, а не зі своїх телевізорів, де, як глядачі самі кажуть, теж виходить певна інтерпретація.

Дипломатично-театральні тури – це чудова можливість фінансово підтримувати наших воїнів та мистецьку спадщину країни

Як зараз живеться українським акторам?

Загалом живеться – і це вже дуже добре. Жартую. Але саме актори точно мене зрозуміють.

В цілому, це досить складна, багато в чому абстрактна і нестабільна професія, тож я б не розділяла українських чи не українських акторів. Я мала досвід праці в інтернаціональній театральній групі, і відмінність хіба в тому, що в Європі актор здебільшого мислить і працює проєктами і зазвичай немає такої розкішної можливості, як у нас, щомісяця отримувати зарплатню від театру. Тому доводиться постійно шукати нові роботи. У цьому є свої ризики, але для мене це виглядає значно цікавішим і пізнавальним.

Акторство – це така професія, що зазвичай бракує слів аргументувати, чому ти цим займаєшся – от не можеш без цього та й займаєшся. У всьому іншому – шлях тернистий, багато колег-ровесників йдуть чи змінюють професію.

Яку б роль ви хотіли зіграти?

Я хочу грати! Багато і дуже різне! Тому не буду себе обмежувати у своїх бажаннях.

Один з класичних та античних образів – це Леді Макбет та Медея. Взагалі дуже хотілось б спробувати себе в історичному жанрі, мені ця епоха по духу та характеру досить близька, і до того ж я граю на давніх музичних інструментах та займаюсь музикою Середньовіччя та Ренесансу.

Також я мрію про драйвовий сучасний український мюзикл. Мені здається, спів та музично-драматичний жанр – це дуже характерно українське, коли актор починає співати чи танцювати, бо його емоції не вміщаються в словах, і він не знаходить іншого шансу проявлення. Ще дуже хочеться зіграти комедійний образ.

Та й загалом у роботі я люблю виклики, люблю, коли режисер бачить ширше і глибше, ніж те, як актор себе представляє, а відтак пропонує щось на перспективу. Чим далі знаходиться запропонований образ від мене, тим мені цікавіше.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: