інтерв’ю

---

ЮЛІЯ
ВАГАНОВА
директорка
Музею Ханенків

про роботу в умовах війни,
законсервовані експонати, обстріл
і улюблене місце в домі Ханенків

---

«Один із найбільших викликів зараз – щоб музеї були актуальними для нового часу, а не просто були»

Розмовляла Вікторія Шапаренко

До того, як стати директоркою Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, Юлія Ваганова багато чого встигла. Отримала фах історика мистецтва в Національній академії мистецтв у Києві, працювала в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії, потім – у Національному художньому музеї України, у Довженко-центрі, у Мистецькому Арсеналі. Всюди – на керівних посадах, що поєднують творчий і управлінський підходи.

«Моя основна професійна база сформувалася ще за часів роботи у Центрі сучасного мистецтва за підтримки Фонду Сороса, де я працювала багато років, – розповідає Юлія. – Фонд був створений за зразком недержавних міжнародних інституцій, де завжди віталася критична думка, контакти не лише з українським, а й світовим мистецьким середовищем. Тут я вчилася працювати за різними програмами (освітньою, виставковою), будувати командну роботу на засадах аргументованої дискусії».

Півтора роки тому, незадовго до війни, Юлію запросили на посаду виконуючої обов’язки генерального директора Музею Ханенків. Вона подалася й на конкурс на посаду директора, останній день якого спливав якраз 24 лютого 2022 року. Тож все залишилося, як є: Юлія продовжує працювати в музеї як керівник і виконувати всі задачі, пов’язані з цією інституцією. І дуже успішно – настільки, що стала переможницею у номінації «Жінки в культурному менеджменті» премії Women in Arts. The Resistance, яку задля підтримки жінок у сфері культури та мистецтва заснували  ООН Жінки в Україні та Український Інститут.

Юліє, ви обрали свій фах свідомо чи випадково?

У моєму виборі дійсно є якісь випадкові речі, які стали доленосними. Коли я навчалася у школі, думала про технічну освіту, оскільки всі в моїй родині були технарями, та й у мене з точними науками не було проблем. А потім якось знайома знайомих сказала моїй мамі: «Може, твоїй доці будуть цікаві курси в Академії мистецтв?». І мені стало цікаво. Я дуже вдячна батькам, які завжди давали мені свободу вибору і завжди підтримували мене. Це той момент, що дає тобі внутрішній азарт, ризик спробувати щось нове, переборювати страх. Як будь-який підліток, я шукала себе, а Академія мистецтв, скільки б її не критикували, тоді дійсно давала свободу, якої не було в школі. Тож я захопилася цим, і в результаті це стало моєю професією.

Сучасним мистецтвом я теж захопилася дещо випадково. Це було пов’язано з пошуками чогось незвичного, але склалася доволі прагматична річ – якраз тоді Центр сучасного мистецтва шукав асистентів, а я, студентка, шукала підробіток. І якось одна з найкращих викладачок Академії, професорка Ганна Володимирівна Заварова, перестрівши мене, сказала: «Юлю, я чула, там потрібен асистент, не хочеш спробувати?». І я почала там працювати, поєднуючи навчання й роботу.

А як щодо музеїв? Вони вабили вас з дитинства?

Скоріш, вони були мені цікаві, інтригували. Водночас не можна було сказати, що я сиділа в музеях годинами. Як і більшість дітей, я мала не дуже приємний досвід відвідування  музеїв – туди заганяли, і це було нудно. Але коли я потрапляла в музей, мені було все-таки цікаво.

Якщо говорити про Музей Ханенків, яка експозиція чи картина з його колекції – найулюбленіша?

Нещодавно ми робили фотосесію з працівниками музею, і кожен мав стати саме в тому місці музею, де є його улюблена картина. Моє місце знаходиться не біля картини, а біля парадних сходів. Над ними є обрана ще Богданом Ханенком цитата з Данте, четверта строфа з частини «Рай». Вона про те, що, обираючи з двох страв, людина скоріш помре з голоду, аніж щось вибере. Думаю, це дуже про мистецтво, про музей.

Загалом, Музей Ханенків – це архітектурний шедевр, кожна зала викликає захват. Коли ви ходите по музею, що відчуваєте, які емоції викликає вся ця атмосфера?

Історичні інтер’єри тут прекрасні, так. Це пам’ятка архітектури національного значення.

Водночас це невеликий музей. Це, скоріш, дім, тому ми й назвали свій останній проєкт «Тим часом у домі Ханенків». Наш музей має прекрасну людиномірність – у нього такий масштаб, що ви почуваєтеся в безпеці, але й не відчуваєте тиску. Ви тут не загубитесь, водночас вам достатньо повітря. А ще він має багато тепла – тут багато дерева, теплі кольори. Тому це саме будинок, дім. Напевно, його так люблять через це.

А ще через велике кохання, закладене в нього його творцями. Богдан і Варвара Ханенки почали збирати цю колекцію вже під час весільної подорожі. Тут є історія любові, і ця любов, як мені здається, лишається з нами.

Які виклики стояли перед вами, коли ви стали директоркою цього музею?

Коли я прийшла в музей, то потрапила у новий для себе колектив, і мій досвід роботи в різних інституціях давав мені можливість працювати з командою, застосовувати різні, не завжди класичні методи роботи. Моєю надзадачею був розвиток інституції і людей, які в ній працюють. Важливо, щоб людям працювалося вільно, цікаво, щоб вони могли знайти себе й зростати в цій інституції.

Також я завжди шукала можливості для розвитку – мені здається, це така засаднича річ, бо якщо людині нецікаво працювати, вона не зростає – це не питання посад, це внутрішнє, професійне зростання. І від цього страждають як інституція і суспільство, що її фінансує, так і сама людина.

Ви вже тоді готувалися?

Так, наскільки це було можливо.

Як ви зустріли війну, що відчували, що робили? І в музеї теж.

Для мене було важливо надати безпеку родині. Але я не збиралася виїжджати, точніше, не думала про це, не ставила собі цього питання. Я була зайнята – убезпеченням колекції музею. Перші дні війни я разом з працівниками провела тут. Пізніше хтось з команди лишився в Києві, хтось поїхав. Той, хто міг діставатися музею, приїздив сюди. Хоча до середини квітня це було непросто і майже неможливо з лівого берега Києва.

Я неймовірно вдячна Олені Живковій, яка жила поруч і найшвидше могла діставатися музею, а її донька Тася допомогла знайти волонтерів. Також вдячна Мар’яні Варчук, Маші Коловсовій, Андрію Онищуку, Олі Гончаренко, Стасі Мацело, Олені Мітякіній, Олегу Білому та його колегам з технічного відділу, Олені Крамаревій, Юлі Самойловій і всім, хто допомагав. А також нашим бухгалтерам, які попри складність доступу розуміли, що потрібно виплачувати зарплату, і правдами-неправдами приїздили до музею. Вдячна Ларисі Курбаль, Тетяні Струтинській і Тетяні Дворській, що керувала процесом. Інша частина колективу взялася за інформування міжнародних музеїв, це робила Анна Рудик зі своєю освітньою командою.

Схожа ситуація була в усіх музеях. Водночас жоден музей співробітники не покинули.

Як вирішували, що рятувати в першу чергу? Які експонати були у вашому списку і чому?

Є рекомендації, розроблені міжнародними музейними інституціями, які займаються порятунком культурної спадщини у воєнних конфліктах і надзвичайних ситуаціях. Є певний досвід людей, що працюють в музеях. Є, врешті-решт, здоровий глузд. Тобто якісь професійні й практичні речі, які ми застосовуємо.

Алгоритм відбору експонатів не є втаємничений, він у відкритому доступі, і ми його вивчали задовго до війни. Все залежить від цінності колекції. Звісно, найперше обираються речі найцінніші, найважливіші, які є унікальними – для інституції, країни, світу. Є речі, унікальні для підтвердження нашої ідентичності, державності, фіксування й опису нашої історії, минулого. І найперше обираються ці речі – не лише в нашому музеї, загалом. Далі до цього списку застосовуються додаткові чинники: наприклад, крихкість, розмір, матеріал, швидкість пакування, можливість пересування тощо.

Музей ще й пережив обстріл. Що ви робили, як реагували?

10 жовтня 2022 року о 8.21 ранку (все чітко зафіксовано) одна з російських ракет поцілила в центр міста, зокрема, в дитячий майданчик, що знаходиться за 30-40 м від музею, через дорогу. Наших працівників зранку ще не було, так само, як і людей у залах, тому ніхто не постраждав. Але вибуховою хвилею вибило всі фасадні вікна в одній з історичних будівель музею і частково в іншій. Були також деякі пошкодження даху. Експонати, що були заздалегідь законсервовані, не постраждали, але дещо, на жаль, пошкодилось – наприклад, металевий історичний світильник на сходах (його можна реставрувати).

Осколки посікли дерев’яні перила, підлогу, стіни, однак старовинні вітрини вціліли. Ми з командою одразу взялися за прибирання скла, нам допомагали друзі й партнери (це були люди з інших культурних інституцій, які просто без дзвінка приїхали: Довженко центр, Міжвухами, ДЕНІДЕ, знайомі художники) – закривати вікна дерев’яними плитами. Приїхав і Київзеленбуд зі спеціальним авто, були працівники благоустрою Шевченківського району. І за три дні ми законсервували будівлю – вклали утеплювач, захисний шар тощо. Це було важливо: попереду зима, а температура в історичних інтер’єрах має бути сталою.

Надалі плануємо ремонтно-реставраційні роботи будівель. Але оскільки вони мають історичний статус, ми маємо спершу зробити проєкт на такі роботи, а потім вже їх проводити. Ми не можемо просто вставити скло чи полагодити старі рами – є спеціальна процедура, і ми діємо за нею. 

Як взагалі живе музей під час війни? Без експонатів, які убезпечені. Що натомість: виставки, концерти? Як ви залучаєте відвідувачів?

У травні ми вирішили відкривати музей, який досі не працював для відвідувачів. Адже люди почали повертатися у місто, та й музей – це не просто будівля, а інституція, яка має певні соціальні задачі й функції. Вона може бути місцем дискусії, пошуку, знання. І навіть терапевтичним місцем.

Ми відкрили арт-дворик всередині музею, де стали втілювати різні програми. Це стало таким місцем прихистку – музей дійсно став для людей, як певна точка опору, стійкості навіть у часи війни.

Потім ми почали проводити екскурсії в порожніх залах, розповідаючи історію музею, який пережив Першу й Другу світові війни, презентуючи архівні фотографії, які досі рідко демонструвалися, і це викликало великий інтерес (авторкою цієї екскурсії є Стася Мацело).

Поступово ми розширили програму: провели виставку Олега Калашніка «Солдатики вторгнення», інноваційну оперу Genesis від формації Opera aperta з Романом Григор’євим та Іллею Разумейком, концерти з Оленою Громовою і ансамблем «Благовість». Згодом до нас приєдналися і сучасні музиканти з електронною музикою. Ми також почали робити майстер-класи для дітей, що мали терапевтичний ефект.

Якою ви бачите свою роботу після перемоги?

Ми розуміємо, що опинилися в новий час, в нових умовах, з колосальними змінами в усьому. І ми теж змінимось, і наш музей зміниться. Це не значить, що він перестане бути місцем, де можна побачити західноєвропейське й східне мистецтво. Музей і далі буде працювати з тим, що має, що є його базою. Але для того, щоб віднайти себе й нові формати роботи, нові правила, ми інтуїтивно й почали працювати з сучасністю, зважуватись на експерименти. І цей формат експерименту, перевірки, що працює, дуже цікавий. Наприклад, з оперою.

Це ж була не просто опера – вона повністю перевернула позиції музиканта і глядача: глядач міг ходити залами й вільно пересуватися, а музиканти знаходилися в певних місцях. Завдяки цьому глядач міг сам створювати своє лібрето. Тобто ролі помінялися, взаємодія помінялася: кураторство режисера, яке досі було визначальним, перестало бути таким, а глядач отримав можливість нового досвіду – не того, як коли б він сидів, а перед ним розгорталася спланована, зрежисована історія. І це не просто зміна програми – це зміна форматів, їх перевірка.

Це було цікаво, і це, зрештою, те, що музеї можуть робити. Хоча це й складно – найперше, через те, що музеї, на жаль, недоотримують уваги і часто перебувають під тиском місцевих рад, міністерств, управлінь. Музеї сприймають як якісь репрезентативні точки, а не інституції, які можуть змінювати світ довкола, породжувати місії, візії, працювати на благо суспільства, підняття складних питань.

Цю функцію в музеях часто недооцінюють, і тому працівники поступово втрачають певну сміливість, мрії, молодь неохоче йде працювати сюди. Такий вертикальний управлінський підхід, типовий для часів срср, досі тримається у багатьох музеях.

Як допомагає держава музеям, наскільки ця допомога відчутна?

Я не можу сказати, що держава не допомагає, її відчутність насправді залежить від команд. Є великі активні команди, які можуть багато чого для себе самостійно знайти, забезпечити через міжнародні фонди. А є команди з меншим досвідом, які працювали тільки з внутрішніми авдиторіями, їм переважно допомагає держава.

Стосовно нашого музею, то більшу частину допомоги минулого року ми отримали від міжнародних партнерів та організацій, а також волонтерів і недержавних фондів. Але місто забезпечило дуже важливі базові потреби: платню, комунальні витрати й охорону. У березні-квітні місто допомагало нам знайти ті речі, які ми самі не могли – наприклад, якісь мішки з піском. Зокрема допомагав теперішній директор департаменту культури Сергій Анжіяк. Це була така організаційно-комунікаційна допомога.

Якщо ж говорити про допомогу фінансову, тут трохи складніше. Наприклад, в кінці 2022 року місто зарезервувало кошти на проєктні роботи, пов’язані з ремонтом і вибитими вікнами. Разом з тим, ми самі залучили кошти на дослідження будівлі після вибуху. Місто намагається допомагати, але через нашу бюрократичну систему воно працює повільніше, ніж фонди. Першу фінансову допомогу ми отримали саме від фондів, так само, як і генератори, які закупили ще влітку. Крім того, зараз в Україні діє спеціальна постанова щодо витрачання бюджетних коштів, яка обмежує наші витрати.

На жаль, музеї є маленьким гвинтиком у цій системі, не мають голосу й ваги. І навіть якщо ми можемо заробити грошей або їх кладуть на наш благодійний рахунок партнери, казначейство не пропускає ці витрати. Кошти на охорону, електрику, зарплати – бюджетні. Але ми б хотіли, наприклад, сплатити гонорар художнику за роботу, укласти й надрукувати якусь книжку або навіть зробити сувенірну продукцію (а потім реалізувати її, самим заробити і менше просити).

Як ви ставитесь до діджиталізації музеїв, чи плануєте щось таке в музеї Ханенків?

У нашому музеї частково діджиталізована колекція. Тільки, шкода, що у програмі, що, як багато інших, розроблені в росії – наприклад, 1С, або ІРБІС (програма для бібліотечної справи). І наразі у нас велике питання, як експортувати дані, бо програма такого не передбачає. Але в будь-якому разі діджиталізація потрібна, і вона має стосуватися як колекції, так і загалом документообігу музею.

Зараз музейними експонатами стають об’єкти війни і під час війни. Що думаєте з цього приводу?

Це складне питання, питання на велику дискусію. Звісно, об’єкти війни, якщо ми говоримо про побут, документи тощо, обов’язково мають музеєфікуватись і ставати частиною колекції. Але ключове питання – що ми хочемо сказати, коли презентуємо ці предмети. Це буде додаткова травматизація чи щось для майбутнього? Важливо, як ми про це говоримо.

Ви отримали високу відзнаку від Women in Arts. The Resistance. Чим для вас стала ця нагорода?

Я відчуваю велику вдячність тим, хто побачив і відзначив роботу музею. І розцінюю цю премію не як персональну, а як колективну, адже музей на 95% складається з жінок. Мені здається, те, що музейна інституція потрапила в поле таких премій (а це не так часто буває), певний знак.

Як, на ваш погляд, зміниться українське мистецтво у зв’язку з усім, що ми зараз переживаємо?

Загалом мистецтво постійно міняється, а після таких подій – дуже. Однак це не відбувається одразу. Думаю, буде багато чого популістського, і ми маємо бути до цього готовими. Але основне – виклики, які перед нами стоять. Ключовими є відновлення й спільна робота задля спільної мети, а також порозуміння всередині суспільства, щоб не допустити і радикалізації, і розділення.

Якщо ж говорити про музеї, то є ще один неймовірний виклик, який неможливо не помітити. Зараз більшість музеїв стали порожніми, і ми всі маємо відновлювати експозиції, наново про щось говорити. Адже від того, як ми побудуємо свою роботу після війни, залежить дуже багато. Я вважаю, що після збереження колекцій і безпеки, це один із найбільших викликів – щоб ми не відбудували наші музеї у тому вигляді, як раніше.

Важливо, щоб вони були актуальними для нового часу, а не просто були. Це так не працює. Інакше ми будемо приходити до тих самих подій знову й знову. Музеї мають докорінно змінити свою мову, і деякі вже змінили.

В Україні культура часто не на часі, й тому ми десь програли інформаційну війну. Що б ви хотіли зробити у цій сфері за необмежених можливостей і що робите зараз?

Мені здається, усім нам бракує слухання й дослухання, довіри до експертності інших людей. Ми думаємо, що самі є експертами геть в усьому – то у вірусології, то у воєнній справі. Напевно, довіри до експертів нам бракує тому, що часто бракує критичного мислення. І розвивати його – це ключове: ставити собі складні питання й шукати на них відповіді, не сприймати все поверхово, намагатися розібратися.

Зараз ми намагаємось вести музей як певне медіа, бо він таким є – транслює сенси, цінності. Ми робимо цю роботу як зсередини, так і назовні, активно працюючи з міжнародними партнерами.

Музей стає точкою тяжіння багатьох цікавих людей з усього світу. У травні 2022-го у нас в гостях була група міжнародних кураторів, серед них Ванесса Бренсон (сестра Річарда Бренсона), нещодавно завітали Ед Вуламі (британський журналіст і письменник, що пише книгу про музику й війну), а також Девід Ріф (американський письменник, син Сьюзан Зонтаґ). Попри війну, ці люди відвідують Україну, мають до нас великий інтерес.

Десь нам простіше, десь складніше, але ми цю роботу ведемо. Не думаю, що ми повністю програли інформаційну війну, хоча, так, ми були слабкі. Думаю, через те, що гналися за кількістю, а не якістю. Адже робота музею все одно оцінюється у кількісних показниках – системи якісної оцінки роботи культурних інституцій як такої нема. Ще якість не може бути результатом короткотривалої роботи – це завжди марафон і вплив багатьох чинників, системна робота з багатьма складовими.

Ваші плани і мрії? Теж необмежено.

Ми переможемо – це головний план і головна мрія. І ми переможемо не лише зовнішнього ворога, а й перебудуємо себе самих зсередини, хоч би як важко це давалося.

Щодо музею: я мрію, щоб він розширився, і це можливо – у дворі є місце, щоб добудувати нарешті гарне фондосховище й відкрити додаткові простори. Це дасть можливість музею стати ще й інклюзивним, адже є відвідувачі на візках, з інвалідністю, є військові на протезах, врешті-решт, є відвідувачі з дітьми. Важливо, щоб музей могла відвідати будь-яка людина. Це просто нормально, так має бути.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Знай нашу! Леся Воронюк – засновниця Дня вишиванки, яка створює ще й музей вишитих сорочок
• Чому вони крадуть? Інтерв’ю з Анною Паленчук, продюсеркою подкасту про російське привласнення української спадщини
• Мадам Тюссо: донька ката, яка зробила бізнес на відрубаних головах і воску