Ольга Сухобокова – історикиня, яка створила популярний “діаспорський” проєкт і згуртувала 120 тисяч українців

Проєкт Ольги Сухобокової – Diaspora.ua вже знайомий читачкам нашого онлайн-журналу: саме завдяки їй ми дізналися і переповіли історію видатної українки Варвари Каринської. Власне, за такі історії – рідкісні й цікаві про вихідців з України, про минуле і сьогодення української еміграції – Diaspora.ua й полюбилася і нам, і фейсбук-спільноті.

Проєкт, втілений у вигляді fb-сторінки, існує лише три роки, а має вже майже 120 000 підписників у різних куточках світу, дописи отримують тисячі вподобайок, їх нескінченно поширюють і цитують – навіть офіційні особи. Фактично, це єдиний і найпопулярніший соцмережний проєкт про українську діаспору.

Важко повірити, але його створила й розвиває не якась «просунута», «високобюджетна» медіагрупа чи «модні» SMM-ники, а… одна-єдина жінка – киянка Ольга Сухобокова. Причому робить це на чистому ентузіазмі – тому що любить історію України. Вона з дитинства нею «оточена»: тато Ольги – був доктором історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, мама – кандидатка історичних наук, доцентка, викладала давню історію України в Шевченковому університеті. До речі, саме батьки Ольги встановили час заснування давньоруських міст Путивль, Лубни, Ромни.

Їхнє захоплення історією визначило і вибір Ольги: вона вступила на історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка, де й працює з 2008 року. Зараз – доцентка кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн. Також очолює департамент діаспори в Українській асоціації американістики і є відповідальним секретарем наукового журналу «Американська історія та політика».

Попри ці солідні статуси, Ольга зовсім не якийсь «бібліотечний буквоїд» – вона жіночна, життєлюбна, сучасна, усміхнена, відкрита – як ми усі 🙂 І це відчувається як у живому спілкуванні, так і в настрої її дописів та коментарів на сторінці Diaspora.ua.

Про таких, як Ольга Сухобокова, завжди кажемо «Знай нашу!» і традиційно для цієї рубрики розпитуємо про все-все – від самого початку…

Ольго, в описі сторінки Diaspora.ua зазначається, що це «сайт про історію та культуру української діаспори в різних країнах, а також вихідців з України за кордоном». А своїми словами як ви опишете його суть?

Diaspora.ua – неприбутковий освітній проєкт, що має на меті популяризацію історії української діаспори та здобутків вихідців з українських земель (різної етнічної приналежності) за кордоном.

У дописах та світлинах на цій сторінці висвітлюються різні аспекти історії та сучасного становища української діаспори в різних країнах: причини та обставини еміграції, створення українських поселень та їх географія, побут та кількість українців за кордоном, особливості інтеграції в суспільства проживання та збереження і розвитку української культури за кордоном, взаємодія з Україною. Значна увага приділяється особистісному виміру – видатним вченим, митцям, підприємцям, політикам, громадським та релігійним діячам, що мають українське походження або пов’язані з Україною.

Це і є суть проєкту – розповісти про українську діаспору якомога більшій кількості українців у доступній формі, так, щоб вони зацікавилися, задумалися і зрозуміли, що українці за кордоном не менше люблять Україну, ніж ми. На чужині вони пройшли важкий шлях до успіху, і разом з тим не забувають про свою батьківщину, намагаються їй допомогти, щиро вболівають за її долю.

Несподівано швидкий ріст та активність аудиторії Diaspora.ua засвідчили, що такий проєкт вже був на часі.

Diaspora.ua дає просту і зрозумілу широкому загалу інформацію про українську діаспору, а отже – єднає українців в Україні та за її межами

А що саме вас підштовхнуло створити таку сторінку?

Вона – продовження моєї професійної діяльності. Головний напрям моїх досліджень (і водночас – улюблені предмети, які я викладаю в університеті) – історія української діаспори в США, Канаді, інших країнах. Я давно в цій тематиці, близько 20 років, бо і теми моїх наукових робіт, починаючи від курсових до дисертації, пов’язані з українською діаспорою.

Коли в моєму житті з’явився фейсбук, природно, в першу чергу я підписалася на сторінки українських громад та організацій у різних країнах: мені цікаво, як і чим вони живуть, про що думають.

Водночас помітила, що контенту про історію діаспори – обмаль. На сторінках організацій висвітлюється їхня діяльність, у групах українців різних країн переважає обговорення побутових та юридичних питань, які хвилюють іммігрантів, політичні дискусії тощо, і майже нічого про те, як утворився той чи інший український осередок, про його видатних представників у минулому, які чимало зробили для діаспори та України.

А поміж тим українська діаспора – потужна сила, культурне, а часто й політичне лобі України в різних куточках світу, на міжнародній арені. Так, наприклад українська діаспора США і Канади чимало зробила для здобуття Україною незалежності, визволення політв’язнів та викриття злочинів комуністичного режиму в СРСР, зокрема Голодомору-геноциду 1932-33 років в Україні.

Доволі промовистим є факт, що перший пам’ятник жертвам Голодомору було встановлено в канадському Едмонтоні

Дійсно, як мало ми знаємо історію діаспори…

У США українська діаспора домоглася створення спеціальної комісії Конгресу США з вивчення Голодомору (так звана комісія Джеймса Мейса), яка першою на такому високому рівні на весь світ визнала, що це було цілеспрямоване винищення українців. А потім ще й передала зібрані документи в Україну, коли про Голодомор ще не говорили публічно.

Саме за кордоном після поразки Української революції 1917-1921 років і до відновлення Незалежності України завдяки українській діаспорі зберігалася і примножувалася українська культурна та історична спадщина: створювалися музеї, архіви, наукові установи й навіть українські університети, не кажучи вже про те, що мільйони родин нащадків українських емігрантів вчили своїх дітей української мови, віддавали їх на виховання в «Пласт» та «рідні школи», плекаючи любов до України, яку навіть не бачили, але знали, що потрібно боротися за її незалежність.

Власне, про це все мені й хотілося розповісти широкому загалу, змінити поширені в українському суспільстві стереотипи про діаспору як про багатіїв з Америки чи Австралії, які мусять фінансово допомагати нам, або як про «заробітчан» в Європі, які буцімто здатні виконувати лише найменш оплачувану роботу. Хотілося показати, чому і як утворилася українська діаспора в різних країнах, через які труднощі пройшла на шляху до гідного життя, як будувала українські церкви і школи, як відстоювала інтереси своєї громади та Батьківщини.

Мені хотілося розповісти, як сьогодні живуть близько 20 мільйонів українців по всьому світу, як вони зберігають національну ідентичність, гуртуються та підтримують Україну

Чи пам’ятаєте перший допис Diaspora.ua – про що він був і якою була реакція?

Перший допис вже не пам’ятаю – здається щось про українців в Аргентині. Реакція була невеликою, бо і видимість щойно створеної сторінки була незначною. Але вже за кілька днів аудиторія почала швидко зростати, дописи поширювали, коментували, і що прикметно – найбільш жвавою була реакція саме діаспори. Тобто українці за кордоном самі мали потребу в такому контенті, при чому вони сприймають це і як свою особисту історію – історію своїх родин. Їм дуже цікаво читати про себе, своїх дідів і прадідів – перших емігрантів, принагідно згадувати щось з родинних історій, впізнавати знайомих чи родичів на архівних світлинах.

Особливо приємно, коли знаходяться нащадки героїв розповідей Diaspora.ua та додають до них цікаві факти, дякують за публікації. Є вже й постійні друзі сторінки, які регулярно надсилають рідкісні світлини та інформацію з історії українців в різних країнах, розповідають про актуальні новини з життя українських громад.

Чи мали довід таких проєктів чи це був голий ентузіазм?

Досвіду я не мала, тож в основному діяла, покладаючись на інтуїцію. Допомагав викладацький досвід та навички науково-дослідної роботи, до того ж я завжди любила писати. Просто Diaspora.ua навчила це робити швидко і максимально стисло – так, щоб відповідало неписаним правилам фейсбука.

Ніколи не знаєш на сто відсотків, який саме допис викличе найбільшу реакцію. Настрої читачів з часом змінюються і те, що минулого року набирало кілька тисяч реакцій, сьогодні набирає значно менше. І навпаки, дописи, які колись «не зайшли», можуть миттєво розлетітися у соцмережах.

Вважаю, що найкращий і найбільш чесний спосіб ведення сторінки (як і будь-якої іншої справи) – робити те, що цікаво тобі самому, і намагатися зрозуміти свою аудиторію

Чому доводилося вчитися, які були труднощі, «корисні уроки»?

Ніяких спеціальних курсів з SMM чи «як написати тексти, які всі читатимуть» я не проходила, не читала порад досвідчених блогерів. Я звикла робити завжди так, як сама вважаю правильним і як підказує серце.

Знову ж таки, по-перше, треба відчувати свого читача, а, по-друге, зважаючи на просвітницьку місію сторінки, потрібно розповідати не лише те, що від тебе хочуть почути, а і те, що вважаєш важливим, нехай це і не набере багато вподобайок та коментарів. Останнє – точно не сприяє просуванню 🙂

Так само намагаюся уникати хайпу, дописів лише заради популярності та специфічних маніпулятивних заголовків і формулювань у тексті, які «виводять на емоції». Звісно, беземоційні сухі тексти в телеграфному стилі ніхто б не читав (це не моя манера), але для мене важливо, щоб текст був виваженим та збалансованим – і за змістом, і за формою.

Вірю, що аудиторія Diaspora.ua – освічені і думаючі люди, які самі здатні зробити висновки

У вас величезна аудиторія! Як її нарощували? Як про вас дізнавалися?

Моєю принциповою позицією від створення Diaspora.ua і дотепер є органічність: я жодного разу не купувала рекламу у фейсбуці чи деінде, не використовувала поширені платні чи безкоштовні техніки з просування сторінки, не поширюю дописи зі сторінки на інші сторінки чи групи.

На початку, щойно з’явилася сторінка, я запросила на неї десь до двадцяти своїх фейсбук-друзів – тих, кому це могло б бути цікаво. Відтоді я вже нікого з друзів чи знайомих спеціально не запрошую на свою сторінку, не займаюся ніякими розкрутками, вважаю, що кому потрібно – самі знайдуть і, якщо забажають, підпишуться. Через півтора місяця після створення сторінки кількість підписників становила 5 000 і далі стрімко зростала. Зараз, коли Diaspora.ua сповнилося 3 роки, проєкт має близько 120 000 підписників. Це найбільша аудиторія серед сторінок про історію та культуру української діаспори.

При цьому, коли починала проєкт і думала про формат – фейсбук-сторінка чи фейсбук-група, багато хто мені радив обрати групу (вона простіша в керуванні і легше «розкручується»). Тому з різницею в тиждень я створила сторінку Diaspora.ua і групу «Українська діаспора: історія та культура». В моєму випадку саме сторінка стала швидко розвиватися. Група наразі має вже 21,5 тисячу учасників, що, втім, також є дуже гарним показником.

Тепер, маючи успішний досвід з Diaspora.ua, адмініструю офіційну сторінку кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ і сторінку «Американська історія та політика»

Що в цьому новому для вас процесі надихало – можливо, якийсь показовий випадок, коментар, відгук?

Найбільше надихають щирі слова вдячності читачів. Здавалося б звичайне «дякую за допис» вже підіймає настрій, а також тішать коментарі, з яких випливає, що читач почав гуглити про написане – отже зацікавився.

Досить часто люди пишуть, що потрібно викладати в школі про те, що розповідає Diaspora.ua, знайомити з видатними представниками діаспори, так як роблю я.

Мені здається, тут немає нічого феноменального – просто намагаюся зацікавити і спонукати читача самостійно продовжити знайомство з певною людиною чи проблемою

Де ви берете стільки цікавої інформації? Наприклад, про президента Чехо-Словацької республіки Томаша Ґарріга Масарика, який чимало допомагав українським емігрантам? У вас свої історики в Чехії? 🙂 Здайте джерела 🙂

Дякую, вважатиму це компліментом. Це професійне. В істориків і мають бути такі специфічні знання. А також гарна пам’ять на дати, щоб вчасно розповісти про цікаву подію чи людину, або принаймні згадати, де цю інформацію взяти.

Великий вплив на це мала інтелектуальна атмосфера, в якій я росла і перебуваю зараз – мене завжди оточували книги та люди зі світу науки і культури, відповідні розмови.

Щодо конкретного випадку з першим президентом Чехо-Словацької республіки, здаю джерело: моя кандидатська дисертація та перша монографія були присвячені Никифору Григорієву (у згаданій вами публікації він на фото поряд з Масариком) – видатному діячу Української Центральної ради, міністру освіти УНР, який після поразки Української революції, як і тисячі інших її активних учасників, змушений був виїхати на еміграцію. Опинившись у Празі, він зі своїм товаришем Микитою Шаповалом за підтримки вищого керівництва Чехо-Словаччини – президента Масарика та прем’єра Бенеша, які підтримували українську еміграцію в Чехословаччині – розбудували на початку 1920-х років безпрецедентно потужний український осередок навколо очоленого ними Українського громадського комітету.

Ось так через історію життя героя свого наукового дослідження я чимало дізналася і про українську діаспору в Європі міжвоєнного періоду

У ваших дописах дуже багато таких непоширених фактів-родзинок…

До речі, Комітет надавав матеріальну, юридичну, психологічну та національно-культурну підтримку українським біженцям, а також професійну і вищу освіту, житло та працевлаштовував їх. А щоб роки вимушеного перебування на еміграції були не марними для України, вони створили кілька вищих навчальних закладів, які давали українській молоді європейську освіту та національно-патріотичне виховання. Планувалося, що їх випускники стануть інтелектуальною елітою України, коли вона стане незалежною.

Яскравий приклад – Олена Теліга, яка навчалася в одному з цих вишів – Українській господарській академії в Подебрадах, біля якої зроблене фото з Масариком, про яке ми говоримо. Григоріїв та Шаповал з допомогою пожертв української діаспори з США і Канади навіть створили у Празі перший український дистанційний виш – Український робітничий університет, в якому навчалися українці з різних країн світу.

Після нападу Гітлера на Чехію Никифор Григоріїв переїхав до США.

Никифор Григоріїв став першим директором Української служби «Голосу Америки» – нині однієї з найпотужніших багатомовних мультимедійних систем у світі

Це дуже цікаво вивчати й описувати. Але й потребує стільки часу, ресурсів. Чи був момент, коли хотілося все закинути?

Зазвичай думка залишити проєкт з’являється у двох випадках. Коли внаслідок атак ботів адміністрація фейсбука невмотивовано блокує та видаляє публікації сторінки. Як, наприклад, про українку, офіцера армії США Ольгу Вестфолл, яка допомагає пораненим у сучасній російсько-українській війні захисникам України пройти реабілітацію в США. І коли дописи Diaspora.ua «запозичують», видаючи їх за свої.

На жаль, в україномовному фейсбуці, надто з масовим переходом у нього фанатів заборонених в Україні російських соцмереж, мало хто дотримується елементарних правил етики. Люди навіть не задумуються, що ті дописи, які вони копіюють на свої сторінки, є результатом чиєїсь праці, на них витрачено час, знання та енергію конкретної людини.

Дуже неприємно, коли бачу свої тексти на сторінках не просто звичайних користувачів, які можливо, не подумавши, скопіювали допис, а «інтернет-видань» чи публічних осіб, які позиціюють себе політиками, патріотами України, й навіть в одного почесного консула іншої країни в Україні. Добре, коли адекватно реагують на зауваження і прохання коректно вказати джерело в «своєму» дописі, але переважно таке прохання завершується хвилею образ в стилі «сам дурень».

Такі речі ставлять переді мною питання, чи варто продовжувати, коли твоя праця не цінується, чи краще присвятити час іншим справам. Однак вдячних читачів все ж більше, і їхні «дякую» під дописами засвідчують, що Diaspora.ua – потрібна і важлива.

Приємно, коли редактори видань чи журналісти звертаються з питанням, чи можна використати матеріал сторінки і посилаються на неї. Так почалося наше з вами знайомство 🙂

Не думали покинути основну роботу і зайнятися лише Diaspora.ua?

Над цим не думаю. Diaspora.ua є продовженням, одним з напрямків моєї професії, головним завданням якої є освіта, поширення наукових знань. Популярна фейсбук-сторінка для цього чудовий інструмент.

Водночас вона – цілком волонтерський проєкт, мій особистий безоплатний внесок у популяризацію теми діаспори, подолання хибних уявлень і зменшення відстані між українцями в Україні та українцями за кордоном. При цьому жодного разу не просила підписників про фінансову підтримку, хоча, буває, підписники (переважно якраз з діаспори) самі пропонують оголосити такий збір, розуміючи скільки моїх зусиль і часу забирає сторінка.

Але найбільшою винагородою є вдячність читачів.

Єдине про що прошу – так це про повагу до моєї праці і при передруці матеріалів згадувати Diaspora.ua та робити коректне посилання на неї

Тобто досі над сторінкою працюєте ви одна?

Більшість читачів Diaspora.ua вважають, що над нею працює команда адміністраторів та модераторів. Але насправді над сторінкою працює аж… одна людина – я. Я – і засновниця та керівниця, і авторка, і редакторка, і модераторка.

Як знаходите час, маючи і основну роботу, і сім’ю?

Дуже слушне питання. Направду його катастрофічно не вистачає, тим більше крім сторінки маю доволі багато інших напрямків інтелектуальної роботи, і всі вони потребують часу і зосередження. На Diaspora.ua я витрачаю багато часу, відриваючи цей час від родини, своєї наукової роботи, зрештою – сну.

Іноді створення одного допису потребує кількох годин, а на день на сторінці публікується від чотирьох до восьми дописів, а ще ж потрібно відповісти комусь з читачів, когось видалити за некоректну поведінку…

24/7 щодня без відпусток і перерв вже три роки займаюся сторінкою Diaspora.ua. Переважно пишу зі смартфона, як то кажуть, на ходу, використовуючи будь-яку вільну хвилинку

Які діаспори, країни, спільноти є вашими найактивнішими читачами? А кого хотілося б активізувати?

Diaspora.ua найбільше читають в Україні, Італії, США, Польщі та Канаді, а також в Німеччині, Великій Британії, Іспанії, Франції та Чехії. Є читачі з країн Латинської Америки, Близького Сходу, Південно-Східної Азії, Японії, Австралії, Нової Зеландії.

За моїми спостереженнями, найактивнішими є читачі з США, Канади, Великої Британії, Італії, Туреччини, Іспанії, РФ (хоч там дуже складні умови для будь-якої української національно-культурної діяльності, але є окремі осередки, які попри тиск не бояться заявити про себе як про українців).

Дуже тішить, що сторінка стала майданчиком для комунікації українців з різних країн від Німеччини до Австралії, від Канади до Нової Зеландії, які знайомляться, обговорюючи певні публікації і надалі продовжують спілкування.

Пригадується такий цікавий випадок, коли Diaspora.ua реально допомогла. Минулого року один український студент, який перебував на навчанні в Новій Зеландії, опинився в доволі скрутному становищі в умовах локдауну через пандемію. В країні все було зачинене, він залишився у гуртожитку, сам, без друзів, спілкування. Спосіб підтримати його знайшов його ж батько, читач Diaspora.ua, який з її публікацій дізнався про українців у Новій Зеландії і сконтактував з однією з активісток. Так його син отримав не лише підтримку, а й нових друзів, став частиною новозеландської української родини Тані та Олександра, які прийняли його як рідного, та цілої української громади. Коли настав час повертатися додому, повіз із собою дуже теплі приємні спогади про українців Нової Зеландії.

Водночас те, що найбільша частка читачів сторінки – мешканці України, засвідчує, що проєкту вдалося досягнути бажаного результату: розповісти українцям в Україні про українців за кордоном, привернути увагу до питань української діаспори

Вас як адміністратора бачать і знають всі підписники сторінки. Чи відчували свою впізнаваність?

Однією з особливостей проєкту Diaspora.ua є те, що я на початку зовсім не афішувала свою причетність до неї (хоча і не приховувала). Мені хотілося, щоб читачі приходили на сторінку не тому, що вона моя, а тому, що вона цікава. Так і сталося: на сторінку підписано набагато більше тисяч людей, ніж на мою приватну сторінку 🙂 Бачу, що сторінку читають чимало моїх колег, керівництво, але не впевнена, що всі вони знають, хто авторка.

Кафедра, на якій я працюю, має багато контактів та спільних проєктів із посольствами зарубіжних країн. Випадково у розмові вже не раз виявлялося, що вони добре знають і читають Diaspora.ua. Так само і представники ЗМІ часто дізнаються про мене через цю сторінку. Власне, й сама вона сприймається як медіа.

Чи є аналоги таких проєктів? Можливо, співпрацюєте з ними?

Точно такого, як Diaspora.ua, немає, але є сторінки, які пишуть на теми діаспори та вихідців з України. Наприклад, сторінка Музею української діаспори у Києві, з яким співпрацюємо і готуємо цікавий спільний проект в наступному році.

Багато сторінок та груп діаспори активно поширюють дописи Diaspora.ua для своїх читачів, є ентузіасти, які при цьому перекладають окремі дописи англійською чи іспанською.

Найцікавішою та найбільш творчою для мене стала співпраця Diaspora.ua та Козацької Пошти – проєкту талановитого художника зі Львова Андрія Пилюха зі створення художніх поштових конвертів та марок

Завдяки кипучій енергії та завзяттю пана Андрія з’явилася ціла серія з трьох десятків конвертів, присвячених видатним українцям, переважно з діаспори, з текстами про них Diaspora.ua.

До мене часто звертаються із пропозиціями партнерства в інформаційній сфері (навіть телеканали), адже Diaspora.ua – зараз найпопулярніший «діаспорний» ресурс у фейсбуці, має велике охоплення аудиторії та гарну репутацію, і її читають майже у всіх країнах, де живуть українці. Та й в Україні аудиторія чимала.

Так, наприклад, минулої осені Diaspora.ua стала інформаційним партнером Світового Конгресу Українців, зокрема підтримувала і висвітлювала перший онлайн-конгрес світового українства у жовтні 2020 року.

Втім, я обережно ставлюся до пропозицій про співпрацю і погоджуюся лише, коли впевнена в партнері та проєкті, про який поширюю інформацію

Діаспорі у грудні виповнилося три роки. Чому вас навчив цей проєкт, чим не перестає вас тішити, що зробили б інакше, маючи вже досвід?

Напевне, нічого б не змінювала. В суто практичній площині Diaspora.ua навчила швидше писати та думати, а також більше цінувати свій час.

А найбільше тішить те, що завдяки цьому проєкту я познайомилася з багатьма неймовірними людьми з різних країн, та й з України, які мають такі ж інтереси та цінності, як я, з якими ми стали добрими приятелями та друзями. Як, наприклад, з громадським діячем, волонтером, мандрівником Русланом Теліпським, який об’їздив ледь не увесь світ, досліджуючи пам’ятники Шевченку, а принагідно – і знайомлячись з українською діаспорою. Його світлини з різних країн, що мають стосунок до тематики Diaspora.ua, час від часу з’являються сторінці. Навесні нас обох запросили на телеканал «Живе» розповісти про Церкву та Шевченка в українській діаспорі.

Завдяки сторінці мене запрошують на радіо та телеефіри саме як засновницю Diaspora.ua, тож її популярність виходить за межі фейсбуку і це, звичайно, тішить

Завдяки чому такий органічний успіх, на вашу думку? Це ж без бюджетів, стратегій, вливань, штату, розкрутки…

Напевне, гарна сторінка та якісний контент, що створюється з душею. А якщо шукати більш наукове пояснення, то припускаю, що успіх забезпечило поєднання кількох чинників – на час створення Diaspora.ua об’єктивно вже визріла потреба в такому проєкті, оригінальний контент, поєднання наукового підходу та легкий зрозумілий стиль викладу. А також моя як авторки і дослідниці повага і симпатія до тих, про кого пишу.

Розповідаючи про когось чи про щось, принципово намагаюся уникати оцінювальних суджень, готових шаблонів, даючи читачам самим зробити власні висновки. Водночас намагаюся акцентувати на позитиві і тих моментах, які могли б бути корисними українцям сьогодні. Наприклад, брати відповідальність за себе і свою родину на себе, як робили й роблять українські емігранти, та власними зусиллями, не чекаючи від когось згори допомоги, будувати своє життя і своєї громади, вчитися поважати себе, свою націю та батьківщину.

Радіємо, що таких діяльних, розумних жінок, які щось створюють, змінюють, просувають в Україні багато. Читайте про ще одну українку Іванку Світляр – вона створила і розвиває унікальний “антисуржиковий” мовний додаток Проект Р.І.Д.

• Соломія Крушельницька: «чарівна Баттерфляй», яка врятувала Пуччіні і не врятувалася від “власті совєтов”
• Ольга Косач: улюблена сестра Українки, яка врятувала її архів і загинула в таборі
• Марія Данилова: кохана шпигунка Сосюри